О 18.10 12 жовтня Анґус Дітон, економіст з Прінстонського університету, підняв вдома слухавку. По інший бік дроту зазвучав голос зі шведським акцентом, який сповістив йому, що його не розігрують (саме такою була перша думка вченого) й він справді став лауреатом Премії Шведського державного банку з економічних наук пам’яті Альфреда Нобеля. Високу нагороду вчений отримав «за аналіз споживання, бідності і достатку». Премія стала підсумком його наукової кар’єри, протягом якої він на основі емпіричних даних спростував незґрабні припущення, розробив нові методи аналізу економічних явищ та поєднав мікроекономіку з макроекономікою.
69-річний професор досліджував проблеми бідності та споживання задовго перед тим, як світова економічна криза привернула до них особливу увагу. Серед його основних заслуг – створення стратегії оцінювання домогосподарств, яка дозволила трансформувати економіку розвитку із того плачевного стану, у якому вона перебувала на початку 1980-х, загрузнувши в болоті сумнівних даних та неперевірених теорій. У фокусі його аналізу було те, наскільки бідняки починають краще харчуватися, коли отримують більший дохід; те, як зростає при цьому їх страхове забезпечення, а також відношення між рівнем здоров’я населення і рівнем його доходів. А. Дітон – прихильник емпіричного підходу: будь-яка теорія повинна бути наслідком спостережень, а не домислів. На його думку, ґрунтовний аналіз масивів даних в кінцевому підсумку має створити способи, як допомогти мільйонам бідняків, кинутих напризволяще.
Хоча дослідження вченого з питань економічної нерівності привернули найбільшу увагу Нобелівського комітету, у ньому підкреслили також значимість його більш ранніх доробків. Це стосується, зокрема, трансформації економічного аналізу попиту. Розуміння того, як люди реагують на зміни цін, є ключовим для оцінки, наприклад, ефектів від зміни урядом податків чи стратегії промоції товарів у супермаркеті. Попередній аналіз цих явищ базувався на негнучких моделях споживання. Разом зі своїм колегою Джоном Мельбауером Дітон запропонував новий погляд на цю проблему. Їхня модель виявилася простою, але водночас гнучкою й позбавленою недоліків старих підходів. Зокрема, раніше припускали, що попит зростає пропорційно до доходів. Своєю чергою, Дітон показав, що зростання доходу на 1% збільшить потребу, скажімо, в каші на 2% для жебрака, але тільки на 0,1% для принца. Модель Дітона та Мельбауера спричинила цілу серію продовжень та деталізацій економістів з усього світу.
Іншим досягненням А. Дітона, яке підкреслили у Нобелівському комітеті, були його зусилля у подоланні прогалини між мікро- та макроекономікою. Вчений продемострував, що рівень заощаджень є визначальним фактором у встановленні співвідношення між споживанням та доходами. Заощадження, своєю чергою, детермінують інвестиції, які у кінцевому підсумку обумовлюють майбутній добробут населення.
Економістам відомо, що споживання змінюється менш різко, ніж доходи. Однією з моделей пояснення цього ефекту стала т. зв. «гіпотеза постійного доходу» Мілтона Фрідмана, яка постулює, що споживання залишається більщ-менш незмінним, навіть коли доходи зазнають тимчасових струсів. Дітон виявив недоліки цієї гіпотези, зокрема він вказав, що зв’язок між споживанням та доходами залежить від типів криз, які відбуваються в економіці.
А. Дітон відомий також тим, що він запропонував три уроки для економістів-початківців. Перший полягає в тому, що теорія повинна узгоджуватися зі спостереженням, але якщо цього і немає, то не слід впадати у відчай, адже така теорія може бути добрим стимулом креативності. По-друге, економістам не слід постійно орієнтуватися на середній показник. І, по-третє, ключовими є факти та їх вимірювання. За словами колеги А. Дітона Дж. Мельбауера, «присудження йому Нобелівської премії стало тріумфом емпіричного підходу в економіці».
The Economist, 17/10/2015
Зреферував Євген Ланюк
21.10.2015