Співпраця з відомими виконавцями, оркестрами та диригентами України, робота в різних музичних жанрах, постійна участь у відомих міжнародних композиторських фестивалях, «колекціонування» численних композиторських премій – це все Богдана Фроляк. На запитання про композиторський дар наводить слова Вітольда Лютославського: «Талант – це не моя заслуга. Це те, що мені дано з гори. А от що далі вже людина з тим талантом зробить – це вже його, у даному випадку – композиторська – відповідальність».
Про шлях до музики і композиторську творчість з Богданою Фроляк розмовляла Софія Іванова.
– Для становлення юного музиканта особливо важливим є перший вчитель, у твоєму випадку це був унікальний Василь Куфлюк.
– Так, це правда. Це була Людина, яка зіграла вирішальну роль у житті багатьох музикантів, які походять з нашого села Видинева. Особистість Василя Куфлюка вплинула дуже конкретно і на нашу родину. Батьки наші, будучи селянами, знайшли в собі сили віддати трьох своїх дітей вчитися музики до далекого Львова. Слава про наше село, в якому мало не всі діти знали нотну грамоту і мали «абсолютний слух», йшла по цілій Україні. І усе це завдяки вчителеві, який присвятив своє життя дітям і створив свою власну систему виховання музичного слуху. Це була особистість. Василь Куфлюк освіту свою здобував у Варшаві, навчаючись педагогіки і будучи асистентом знаменитого Януша Корчака. Також він вивчав в університеті математику та музику. Але початок другої світової війни перервав це навчання. Куфлюк якраз приїхав на вакації, коли вибухнула війна, і він вже не зміг повернутись на навчання. Відповідно, не зміг його завершити. Але мрією його життя було жити у своєму рідному селі і займатися з дітьми. Тож молодий вчитель організовує театральний гурток, в якому грала і моя мама. Там ставили твори М. Гоголя, І. Карпенка-Карого. М. Кропивницького. Першим музичним інструментом, що з’явився в селі, була власноруч виготовлена ним мандоліна. Власне до історії музики Куфлюк увійшов як педагог, що створив унікальну систему виховання абсолютного слуху, бо він був переконаний, що кожна дитина може мати абсолютний слух. Звісно, що слава про нього розійшлася по всій Україні. І тодішній директор Львівської спеціалізованої музичної школи-інтернату імені Соломії Крушельницької Олександр Дмитрович Тищенко приїхав в наше село слухати дітей. І серед перших відібрав мою сестру Аню, яка тоді мала десять років. Мама, коли почула, що треба дитину віддати до Львова, спочатку сказала: ні, ні в якому разі не віддам дитину за 300 кілометрів, це виключено. Ось так відрубала. Олександр Дмитрович цього не міг зрозуміти і коли вже від’їжджав, то просив Куфлюка передати тим батькам, що якщо вони не відпустять своєї дитини, то стануть їй ворогами. Тоді Куфлюк закликав на розмову вже не маму, а тата, а той, коли прийшовши додому, заплакав і сказав: треба відпускати. Таким чином, до школи спочатку поїхала Аня. (Композиторка Ганна Гаврилець – прим. С.І.) А потім і ми з братом. А взагалі, з нашого села вийшли двадцять п’ять дипломованих музикантів. (І один знаменитий математик, який зараз викладає у Гарварді). І всі вони – учні Василя Куфлюка.
– Наступним етапом твоєї музичної едукації, відповідно, став Львів.
– У школі я спочатку вчилася як піаністка, а потім додалася ще й композиція. З сьомого класу я навчалася у Володимира Флиса композиції факультативно, окрім фортепіанного та теоретичного відділів.
– Ти вже тоді знала, що будеш писати музику? Були якісь сумніви?
– Сумнівів щодо музики у мене не було взагалі. Я це знала відтоді, коли тільки почала займатись музикою. Оце зараз читала спогади Вітольда Лютославського, де він згадує себе дитиною, і як його вчителька у нього вдома грала Шопена. А він сидів під столом, аби ніхто не бачив його сліз зворушення від музики. У мене була подібна ситуація, коли сестра Анна грала вдома, навіть здається, що також музику Шопена. Ніколи у мене не виникало думки про те, що може бути інакше.
– Чи була можливість за час навчання у консерваторії продемонструвати слухачам свої твори?
– Впродовж нашого навчання дуже часто відбувались студентські концерти, на яких ми мали можливість виконувати свої твори. Ще у школі (десятому чи одинадцятому класі), проходив пленум Спілки композиторів України, в рамках якого відбувались концерти молодих композиторів. Саме тоді прозвучав перший мій «серйозний» твір – «Карпатська сюїта» для фортепіано. Я це дуже добре пам'ятаю. Для мене це була дуже велика подія.
– Серед написаних тобою у студентські роки творів є якийсь, котрий і сьогодні ти би могла дати якомусь виконавцеві або колективу для виконання. І, незважаючи на те, що то твір – ранній, зараз тобі не було би за нього соромно.
– У цьому контексті пригадала собі недавнє інтерв’ю з Валентином Сильвестровим. Його запитали: коли він відчув, що ось, він прокинувся знаменитим? Він відповів, що якось у консерваторії було перше виконання його твору, і на другий день він сподівався, що всі будуть ним захоплюватись, а на нього ніхто не звертав уваги. Тоді він зрозумів, що музика преспокійно може жити окремо від композитора. То так вийшло з моєю флейтовою сонатою. Сонату для флейти та фортепіано я написала на другому курсі. Вона також прозвучала тоді на з’їзді композиторів у Києві, а виконав її прекрасний флейтист Анатолій Маринченко. Її й зараз часто виконують. І це, власне, той мій ранній твір, за який мені й сьогодні не соромно. Є, звичайно, і такі твори, про які згадувати не хочеться (сміється).
– У консерваторії ти продовжила навчатись у Володимира Флиса?
– Так, а після його смерті – у Мирослава Скорика. Далі, після невеликої перерви, була аспірантура. То були дуже творчі та гарні роки. Але лише згодом я зрозуміла, що тільки після закінчення і консерваторії, і аспірантури я нарешті по-справжньому почала вчитися. Чому? Бо, навчаючись, ти ніби мав плечі за собою. Того ж таки Скорика. Те, що ти мав педагога, давало відчуття спокою. Відчуття, що маєш такого поважного патрона. Але коли я залишилася сам на сам, то, з одного боку, з’явився страх: як я буду сама працювати? А з другого, почалася серйозна «ломка»: переосмислення музичні, естетичні, інтенсивне вивчення музики ХХ-го століття. Зрештою, цьому сприяли і перші Контрасти. А мій твір вперше прозвучав під час третіх Контрастів. (Коли проходили перші два, у мене були ще дуже маленькі діти). Це були Секвенції для квінтету духових. Такий дещо експериментальний твір, який, зрештою, більше не виконувався. Але ця участь у фестивалі дала мені стимул працювати далі.
– Трохи згодом ти була ще й на стипендії Ґауде Полонія. А до якого міста тебе скерували?
– Я потрапила до Краківської музичної академії у клас Збіґнєва Буярського. І не шкодую. По-перше, Краків – місто прекрасне, а по-друге, сама постать Буярського дуже харизматична. Він надзвичайно цікавий композитор і надзвичайно цікава особистість. Мені з ним було дуже комфортно. Він ніколи на мене не тиснув, і завжди наголошував на тому, що я не є його ученицею, а – молодим колегою. За час стипендії я написала Концерт для кларнета з оркестром, а також мій твір прозвучав на фестивалі сучасної музики «Музика краківських композиторів».
– Сьогодні ти є постійним учасником найпопулярніших фестивалів сучасної музики, які проходять в Україні: це – львівські Контрасти, одеські Два дні і дві ночі та КиївМюзікФест. Чим вони відрізняються?
– Осторонь стоїть одеський фестиваль через свою специфічну концепцію: два дні і дві ночі нової музики. Це музичний марафон, під час якого впродовж двох діб (кожна по дванадцять годин) виконується сучасна музика. Попри те, що фестиваль робить акцент на виконання виключно авангардної музики, дирекція фестивалю дуже відкрита до різної музики. У мене був такий випадок: перший мій твір, який виконувався на одеському фестивалі, називався «Сліди». Цей твір існує у версії для скрипки, альта і струнних, але спершу він був написаний для альтової флейти і струнного квартету. Це така дуже тиха і консонантна музика, яка, теоретично, не дуже «вписувалася» в контекст фестивалю. Звичайно, я хвилювалася, як цей твір прозвучить в такій ситуації, але виконання було надзвичайно вдалим і прийнятий твір теж був дуже гарно. Взагалі, на цьому фестивалі відбувається багато прем’єр – української музики та закордонних композиторів. Це унікальний фестиваль у цьому плані. Перші Контрасти також були спрямовані на те, аби виконувати найновішу музику, в тому числі і молодих композиторів. Адже композитор, особливо молодий, найбільше вчиться тоді, коли має можливість почути «наживо» те, що створив. А Контрасти якраз і дають таку можливість. Зрештою, мої перші виконання відбулися саме на Контрастах. Також хочу згадати такі Київські фестивалі, як КиївМ’юзікФест та Прем’єри сезону, які також завжди дають можливість виконання найновіших творів. Ну і не можу не згадати Варшавську осінь 2005 року, де відбулося виконання мого твору, свого часу замовленого Товариством Шанувальників Варшавської осені в особі Анджея Хлопецького.
– Якщо згадати виконавців твоєї музики, то це, зокрема, Войтек Мрозек, Йожеф Ермінь, Ярослав Мигаль. Диригенти – Володимир Сіренко, Володимир Сивохіп, Роман Ревакович. Якщо ти пишеш для якось конкретного виконавця, то підлаштовуєшся під його смаки чи на першому місці ставиш свої пріоритети?
– Звичайно, що я думаю про музичну індивідуальність виконавця, для якого пишу твір, але не це є головним. В першу чергу я вкладаю в музику ті відчуття і емоції, які хвилюють мене в момент написання твору. Інша річ, що часто ці твори виходять «органічними» в сенсі «співзвучності» з виконавцем.
– Слухаючи твої твори, я особисто завжди поринаю у світ роздумів, рефлексій. Як ти можеш сама визначити образний світ своєї музики?
– Якщо говорити про світовідчуття, я би сказала – це тонко-ліричний. Хоча це дуже залежить від твору, який пишу, від того настрою, від того емоційного стану, у якому знаходжуся. Є, звичайно, у мене твори надзвичайно драматичні, чи фрагменти дуже драматичні, навіть трагічні. Так, скажімо, «Просвітлення» для віолончелі та струнного оркестру – твір, який є дуже медитативним. І, водночас, дуже таким тихо-сумним, що світла і не видно. Слухачі, що чули цей твір, говорили про «ком у горлі». Був такий період певного трагізму світовідчуття. Та це неправильно. Мистецтво, на мій погляд, особливо музика, має залишати відчуття світла, катарсису. Я дуже хочу, аби моя музика була насправді світлою. Ну і, звичайно, мені близька лірика. Не у солодко-романтичному значенні, а у тонкому, чуттєвому.
– Для людини, яка пише музику, поезія не може бути байдужою. Не тільки поезія, до якої композитор звертається у своїй творчості, але поезія як частина життя. Які поети тобі особливо є близькими?
– У свій час мене надзвичайно вразив Василь Стефаник. І його поезія, і його поезії у прозі, які я відкрила для себе. Очевидно – Шевченко. В останніх роках його поезія мені особливо почалася відкриватись через музичне осмислення. Георг Тракль. У мене є навіть твір, написаний за його поезію. Василь Стус. Взагалі з поезією у мене так само, як з музикою. Сьогодні я слухаю Бартока, і розумію, що він є улюбленим композитором. Завтра слухаю Месіяна і думаю, що він і є улюбленим. ..
– Останнім часом звертаєшся до творчості Т. Шевченка. Це надзвичайно велика відповідальність писати у музику на поезії Кобзаря, до того ще й знаючи, що стільки відомих композиторів у різні роки звертались до його творчості.
– Починаю розуміти, що мені випало надзвичайне щастя протягом останніх трьох років буквально «впиватися» красою Шевченкового слова і мати нагоду, можливо, трошки по іншому показати цю красу через музику. Перші два твори, які я написала на його вірші – це не були жодні замовлення. Мене завжди хвилював Шевченко, та він був для мене такий неприступний, незбагненний... Перша поезія, до якої я звернулася, був вірш «За сонцем хмаронька пливе», надзвичайної краси твір. При певному драматизмі цього вірша я спробувала суто музичними засобами створити атмосферу краси і любові до України, якою пронизана уся творчість Шевченка. Другий твір – це «Думи мої». Ці твори мені дуже гарно «лягли» у Диптих, який був виконаний вперше під час мого авторського концерту у Вінниці камерним хором «Глорія» під батутою Володимира Сивохіпа. Згодом Диптих увійшов у велику Шевченківську програму «Цвіт», яка декілька разів прозвучала у Львові та Ужгороді у чудовому виконанні Наталки Половинки та Камерного хору «Cantus» під батутою Еміла Сокача. Ця перша спроба звернення до Шевченка мене в певному сенсі окрилила, додала мені відваги.
Потім був, власне «Цвіт», півторагодинний твір для голосу, фортепіано та мішаного хору, написаний з ініціативи Наталки Половинки. Ідея використання хору належала мені. І це мав бути саме «Cantus» (художній керівник та диригент Еміл Сокач) – прекрасний камерний хор з Ужгорода, якому притаманна колосальна культура та певні естетичні смаки, спрямовані більше в бік духовного розуміння музики та співу. У цій програмі ми дозволили собі на початку і в кінці використати музику Валентина Сильвестрова на вірші Шевченка, а саме «Прощай світе, прощай земле...» та «Диптих». Решта музики – це опрацювання народних пісень на вірші Шевченка та моя ориґінальна музика. Робота над цим твором була надзвичайно інтенсивною та творчою. То був, власне, той випадок, коли відчуваєш, що попри обмеженість у часі, усе складається якимось дивним чином у дуже струнко вибудуваний орґанізм; так, ніби сам Шевченко керував цим. Львівська філармонія взяла на себе приїзд з Ужгорода хору. І у Шевченківські дні 2013-го року цей твір прозвучав у Львові вперше. Слухачі його сприйняли по різному; можливо, для когось такий Шевченко був незвичний. Але мені здається, що усім нам – і виконавцям і, зокрема, мені як композитору, вдалося на Шевченка «подивитись» трохи по-іншому – більше сакрально, інтимно.
З Валентином Сильвестровим
– З нагоди 200-річчя від для народження Кобзаря ти знову звернулась до його творчості. Написала Симфонію-реквієм «Праведная душе…»
– А це вже була пропозиція від директора Львівської філармонії Володимира Сивохіпа, який запитав просто: «Рік Шевченка... Як ти себе бачиш у цьому році?». І дав мені трохи часу подумати... Я була в певній мірі розгублена, бо щойно завершила «Цвіт», і не дуже собі уявляла, що можна робити далі? Але цей «маґічний» Шевченко вабив і не давав спокою. Працювалося нелегко, тим більше, що в часі це співпало з подіями на Майдані, звідси і виникла назва Симфонія-Реквієм. Телевізор, ці розстріли, такий суцільний штопор. Все це мене вибивало з колії. Потім сідаю за роботу, беру у руки вірш і читаю:
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє мореДітей ваших… і не буде
Кому помагати.
Аж мурашки по тілі. І я тоді собі подумала: Боже, це поезія наче вчора написана! Ще я зрозуміла – і мені навіть моторошно стало від цієї думки – це все не так просто. Цей ювілейний рік Шевченка не міг бути інакшим… Обов’язково мусило щось таке статись… Знову боротьба за свободу, за Україну. Таке враження, що Шевченко до нас промовляє з неба… З великими перервами (не в змозі було працювати в такому емоційному стані), твір створювався так, ніби не мною. Усе – починаючи від вибору текстів аж до останньої ноти відбувалося так, ніби хтось мною керував. Бувають такі моменти, що ти не розумієш, звідки прийшло саме таке рішення, чи саме такий музичний образ. І попри те, що твір справді виник у результаті великої праці, маю відчуття, що це був саме той випадок, коли твоєю рукою Хтось водить. «Праведная душе...» – це така ніби пісня про Україну, складена з Шевченкових віршів. Умовно цей твір ділиться на три частини. Перша частина – це Україна. Друга частина – це жінка, мати, доля. Третя – Шевченковий рай. Це – «Зоре моя вечірняя», «Сонце заходить» і «Заповіт». Центральним для себе, тихою кульмінацією я вважаю вірш «Нехай я заплачу, нехай свою Україну я ще раз побачу». І якщо раніше, коли зверталась до ліричних віршів Шевченка, старалась не дуже акцентувати на його драматичних, трагічних моментах, то тут було інакше. В тій ситуації прийшло розуміння болю Шевченкового, його крику душі за Україну.
– Можна сказати, що на сьогодні симфонія-реквієм «Праведная душе» є одним із найбільш значущих твоїх творів?
– Очевидно, що для мене це дуже важливий твір. Прем’єра відбулась у Львові у виконанні Галицького хору, Академічного симфонічного оркестру львівської філармонії, солістів Анастасії Корнутяк, Наталки Половинки та Олексія Кувітанова. Диригував Володимир Сивохіп. Згодом Львівська філармонія здійснила видання CD з творами чотирьох українських композиторів на вірші Шевченка, і туди увійшла моя «Праведная душе». У травні цього року відбулось дуже гарне виконання цього твору у Київській філармонії за участі Національної хорової капели «Думка», (художній керівник та диригент Євген Савчук), Національного симфонічного оркестру України (художній керівник та диригент Володимир Сіренко), солістів Олени Нагорної, Наталки Половинки та Станіслава Бадрака, диригував Роман Ревакович. Кожне із цих виконань є для мене дорогим, цінним і цікавим.
PS. Хоча сама композиторка зізнається, що робота над Симфонією-реквіємом її емоційно вибила на певний час з творчого процесу, вона продовжу компонувати. У Торонто нещодавно відбулася прем’єра твору для баритона та фортепіанного тріо «Присниться сон мені...» на поезію Шевченка, написаного на замовлення Ґрифон Тріо та британського баритона Павла Гуньки. А вже на цьогорічних КОНТРАСТАХ відбулась світова прем’єра нових творів Богдани Фроляк: МУЗИКА СНІВ для фортепіанного тріо та струнного оркестру і БЛУКАЮЧІ ВОГНІ для флейти і струнних.
