Львів'янка Зоряна Кушплер зробила блискучу кар'єру. Оскільки виростала у сім’ї відомих львівських музикантів, не дивно, що і вона, і її сестра-близнючка Олена стали музикантами. Перші свої кроки до професії зробили у четвертій музичній школі, потім – у спеціалізованій музичній школі імені Соломії Крушельницької. Для Олени батьки обрали фортепіано, а Зоряні припала скрипка. Але вже з раннього дитинства у Зоряни була мрія: вона твердо знала, що стане співачкою. Закінчила Львівську музичну академію по класу вокалу в свого батька – професора, народного артиста України Ігоря Кушплера. Продовжила навчання у Гамбурзі, у Вищій школі музики й театру в класі професора Юдит Бекман. Лауреат міжнародних конкурсів. Дебютувала у Лондоні в Барбікан-Центрі в партії Нерона в опері Монтеверді «Коронація Поппеї». Впродовж двох років була солісткою Бернської державної опери (Швейцарія). Від 2007 року є солісткою Віденської Національної опери (Австрія). Виступає і записує компакт-диски зі свою сестрою. Володіє сімома іноземними мовами.
Із Зоряною Кушплер спеціально для Zbruc розмовляла музикознавець Софія Іванова.
– Батько був твоїм творчим наставником увесь час.
– До останнього дня. Нещодавно я підрахувала, що це тривало 20 років. Хоча перші уроки з вокалу я брала у Поліни Лазарівни Скибінської, до якої він мене привів. Так само як лікарям не рекомендують оперувати своїх родичів, так і тато вирішив довірити мене людині, до думки якої прислухався. Поліна Лазарівна мене послухала і сказала: «Ігор Федорович, я з нею буду займатись, але місяць не приходьте». Через місяць прийшов не тато, а мама. Я це дуже добре пам’ятаю. Навіть пам’ятаю, у що мама була вдягнута. Для мене все це дуже було важливо. Я чітко знала, що буду співачкою, але тоді ще багато рішень приймали мої батьки. І мама сказала: «Добре, займайтеся». І до вступу у консерваторію Поліна Лазарівна мене готувала вдвох з батьком. А вже у консерваторії я займалася тільки в тата.
– Ти якось згадувала, що вже коли працювала у Відні, не раз по скайпу з ним консультувалась.
– І розспівувалась, і Кармен свою вчила… У мене вдома стоїть рояль, на нього ставила комп’ютер і ми займались онлайн.
– У скількох міжнародних конкурсах ти брала участь?
–У трьох. Перший – конкурс Elize Meyer у Гамбурзі (перша премія), другий – конкурс Віотті у Верчеллі (Viotti International MusicCompetition – прим С.І.). Там я взяла третю премію, але тоді першу не дали нікому. А потім був самий потужний конкурс ARD, де я здобула першу премію. Більше я у конкурсах участі не брала, бо вирішила, що цю сходинку в кар´єрі виконала.
– Перед тим як ти розпочала у Віденській Опері був ще ангажемент у Швейцарії, у Берні.
– Ангажемент у Берні – це була дуже-дуже серйозна школа. Там я вчилася системі театру на Заході. І вже через два роки фактично в’їхала у Віденську Оперу на білому коні. Тому що вже знала, як функціонує театр на Заході. По-друге, я точно знала, що НЕ треба робити у театрі.
– А що не треба робити в театрі?
– Не треба на все казати «так» через боязнь, що тебе звільнять. Ти мусиш себе пильнувати сама. Тому що якщо ти виходиш на сцену співати хвора і потім щось йде не так, то винна в усьому будеш тільки ти сама. Це дуже така тонка грань, яку ти маєш контролювати, ніхто не буде за тебе приймати рішення чи примушувати. Ти маєш дуже добре вивчити свій організм і добре знати: що ти можеш, а що – ні. Бувають, звичайно, моменти, коли свої межі треба розширяти. Але мені здається, що для артиста дуже важливою є інтуїція та інстинкт самозбереження. Незамінимих немає і про це також треба пам’ятати. Паваротті писав у своїй книжці, що завдячує своїй довгій кар’єрі тому, що частіше казав «ні», ніж «так».
Зоряна Кушплер в ролі Кармен
– Якою була перша твоя партія у Відні?
– Аделаїда у опері Ріхарда Штрауса «Арабелла». Я подзвонила до своєї викладачки, у якої вчилася у Гамбурзі. Свого часу вона була дуже відомою, власне, з виконання музики Штрауса. Питаюся: «Юдіт, скажи мені, я можу співати Аделаїду?» А вона у відповідь – приїжджай! Часу було мало – два тижні. І я приїхала. Чоловік Юдіт багато років був репетитором у опері і ми кожний день цю партію вчили, бо дебют мав відбутися за три тижні. І я вивчила! Це не Верді, де мелодія просто лягає на слух. Це Штраус! Коли повернулась до Відня, у мене було лише чотири репетиції у репетиційному залі. Не було оркестрової і жодної репетиції на сцені. Дебют відбувся 21 березня 2007 року на сцені Віденської опери, коли я вперше бачила віденську сцену, оркестр, декорації і хор. І хоча просто не було, особливо, коли в одному епізоді другої дії на сцені дуже багато людей, це така скандальна сцена, справжня метушня, а ти мусиш ще й вчасно вступати… Але все вийшло добре. Моя інтуїція мене не підвела, бо я відчувала, що зможу це. На сьогодні у моєму репертуарі понад 50 ролей і понад 400 вистав на сцені Віденської Опери.
– Загальновідомо, що три речі потрібні артистові для успіху: талант, праця і везіння. Яке, на твою думку, має бути процентне співвідношення усіх цих факторів?
– Сто відсотків таланту, сто відсотків праці і сто відсотків везіння. Без усіх цих складових разом ніяк. Скільки прикладів музикантів, які є і талановитими, і працьовитими, а не йде кар’єра, бо бракує Її величності фортуни.
– І не можна пояснити – чому так?
– Думаю, що в більшості випадків пояснити можна. Дуже багато музикантів, які не впевнені у собі. Їм соромно спитатись, їм незручно себе запропонувати. Або вважають, що їм мають передзвонити, їх мають уклінно попросити. Так, на якомусь етапі кар´єри дзвонять і просять, але до того треба пройти певний шлях, де ти сам маєш брати ініціативу у свої руки. На мою думку, кар’єра – це рівноцінний синтез усіх цих моментів: таланту, праці і везіння.
– Як приблизно виглядає стандартний робочий тиждень Зоряни Кушплер?
– Щодо розкладу: які саме у мене вистави я знаю за два місяці вперед. А щодо розкладу на тиждень, то, наприклад, у суботу в другій дня я знаю, яка в мене репетиція у понеділок. Переважно вона триває з десятої ранку до першої, а потім із п’ятої до восьмої. Між репетиціями обов’язково мають бути чотири години паузи. Якщо у цей день маю виставу, то переважно зранку репетиції не маю. Але бувають такі моменти, коли є необхідність, скажімо, когось замінити, то викликають і просять прийти. Це лише тоді, коли не співаю головну роль, лише другорядну. Якщо головну, то ніхто не тривожить. І от так у нас кожний день, що ми напередодні дізнаємося, що саме в нас на наступний день відбувається. Це досить тяжко, зізнаюсь, бо ти не дуже є господарем свого часу. А що стосується вихідного, ти маєш право в тиждень на один вихідний. Якщо в тебе у суботу і неділю вистави, то наступного тижня посеред тижня тобі мають дати один вихідний. Але за тим слідкуємо ми самі.
– А якщо отримуєш запрошення виступити з гастролями у іншому місті чи країні?
– Тоді пишу заяву на ім’я директора і він її розглядає. Перевіряє, чи я в цей час не буду потрібна театру. Якщо потрібна, я не отримую дозволу. Якщо непотрібна – отримую. Дуже багато чого я не можу зробити, бо це йде впоперек інтересам театру, але деякі речі мені таки вдаються. Що стосується України, то тут є один плюс. Україна дуже гнучка щодо дат: не можете тоді, то давайте тоді. В інших країнах так не виходить.
– Якщо ми вже зачепили українську тематику, то я помітила, що, незважаючи на свою велику зайнятість, ти багато приділяєш часу виступам в українському посольстві. І при церкві Св. Варвари.
– Це потрібно мені для душі. Потрібна моя ідентифікація з Україною, усвідомлення того, що я – українка, галичанка. Нас так вдома виховували. Я хочу бути зі своїм народом хоча би таким чином. Бути дотичною і показувати, що я знаю і пам’ятаю, якого я роду і звідки я є. Не зважаючи, де я живу, скільки років я тут живу. У мене завжди в сольних концертах українські твори. Нещодавно брала участь в благодійній акції у Відні, спрямованій на допомогу діткам, які голодують. Це стосувалось і Молдавії, і України. У нас в Україні на превеликий жаль, багато дитячого жебрацтва. На цій акції, яка відбувалась просто під відкритим небом на Марієхільферстрассе (Mariehilfer Strasse), я співала українські пісні у мікрофон без супроводу. На всі свята вдягаю вишиванку. Це завжди викликає ажіотаж, всім подобається, всі питаються. Взагалі, я думаю, що у Віденській Опері я дуже підняла рейтинг України.
– Трошки про твої мрії. Колись ти згадувала, що багато років тому, побачивши у кіоску Віденської опери компакт-диски із записами Іри Маланюк, ти забажала собі, що б колись тут продаватись твої диски.
– Це ще було задовго до того, коли я почала працювати у Віденській Опері, у 1998 році. Разом із ансамблем «Галичина» я їхала на гастролі як перекладача з італійської, бо вже тоді італійську знала досконало. Автобус мав планову зупинку на вісім годин у Відні якраз навпроти Опери. І, власне, тоді я наче у Всесвіт відіслала свою мрію. І от вже у 2007-му я була солісткою Віденської Опери, а у 2010-му там вже продавався мій диск. Перший, який я записала разом із сестрою. Тепер їх вже набагато більше...
– А як у вас в колективі із інтригами, конкуренцією? Це ж вважається нормальним явищем у оперних колективах… Є якісь напружені ситуації серед співаків чи ні?
– Це проблема провінційних театрів, у яких маленький репертуар. А у нас – повна протилежність, у всіх роботи багато. І ми всі між собою товаришуємо. Якщо, не дай Боже, якась співачка захворіє, то відразу дзвонить колегам і попереджає, щоби вони знали, що будуть її заступати. Лише тоді хвора телефонує дирекції. А ще тато мене дуже добре навчив, як треба себе поводити у театрі. По-перше, я ніколи не затримуюсь у театрі більше, ніж це потрібно. Ніколи не беру участі у посиденьках в буфеті і обговоренні якихось моментів. Мені це нецікаво і часу шкода, у мене сім’я, у мене дитина.
– Чи ти би могла назвати імена, наприклад, п’ятьох музикантів, співпраця з якими особливо вплинула на тебе?
– Звичайно, що перший, хто мені спадає на думку, це Пласідо Домінґо, з яким мені випало багато попрацювати. Ми з ним «на ти». Це його була пропозиція. Неймовірна особистість. Йому 76 років, а як він співає, як виглядає! Ну добре, він зараз співає баритоновий репертуар, але звучить як молодий Домінґо! Це якийсь унікум! А його спосіб життя? Адже він ніде не затримується більше двох-трьох днів. Прилетів до нас співати «Набукко», заспівав оркестрову репетицію, сів у літак, полетів на гру «Реаль Мадрид» до Мадриду. (Він великий прихильник цієї футбольної команди). Повернувся вночі і я вже не пригадую, чи то вранці у той самий день була репетиція, чи ввечері вистава? Але якось так… Це перша людина, яка на мене справила величезне враження.
Другий – це диригент Франц Вельсер-Мьост (FranzWelser-Möst), він у нас був головним диригентом. Я з ним прекрасно працювала. Хоча на початку він до мене дуже присікувався, поки я не підійшла до нього в коридорі і не попросила, аби він зі мною попрацював і сказав, що саме йому не подобається. І після цієї репетиції він мене почав брати усюди. Я з ним була у Клівленді, з Клівленд Симфоні Оркестра я з ним співала Третю Симфонію Густава Малера. Він взяв мене із собою у Карнеггі Холл, де я співала дев’яту Симфонію Бетховена. Прекрасний музикант. До речі, також колишній скрипаль.
Третя така особистість – Красимира Стоянова, болгарська співачка, яка мене просто вразила своїм неймовірним вокалом. І ми з нею займалися трошечки, вона мені допомагала. Теж, до речі, колишня скрипалька. Двадцять п’ять років вона грала на скрипці в оркестрі в софійській Опері. Взагалі, вокалісти, які мають такий бекграунд музикантів-виконавців, виділяються відразу.
Звичайно, це також мій колишній директор Йоан Холендер (Ioan Holender), який мене брав на роботу в Оперу. Це такий надзвичайний оперний директор, він двадцять років був директором Опери! Дуже потужна особистість. Пішов на пенсію у віці 80-ти років. Розумний, гарний, дотепний. Його багато хто боявся. Я – ні, оскільки я з Галичини, то добре розуміла його почуття гумору і вимогливість до солістів. А ще мені на думку приходить Рене Якобс (René Jacobs). Ми з ним познайомились не у Відні. Наша співпраця проходила у 2004-2007-му роках, коли я ще співала бароковий репертуар. Він для мене просто відкрив барокову музику. З ним я виступала у Парижі та Лондоні.
– Я так розумію, що щоденний графік у тебе дуже щільний, тож маєш бути дуже організованою людиною. А як ти відпочиваєш?
– Нещодавно відкрила для себе Йогу і весь час думаю, що я без неї робила? А ще мені потрібно мати трохи часу для себе. Хоча б півгодини-годину. Іду десь на каву. Сідаю одна. Або дивлюсь якийсь журнал мод: це моя пристрасть після вокалу – мода. Я люблю гарно вдягатись, мені подобається дізнаватись про нові тенденції.
– Певною мірою це має бути і твій обов’язок – слідкувати за модою.
– Гадаю, що я навіть підняла рівень зовнішнього вигляду Віденської Опери. Тому що коли я туди прийшла, дівчата ходили Бог зна в чому. В кросівках і таке інше. А я – завжди на каблуках, у сукні, зачіска, макіяж. Хтось мені каже: ти завжди така елегантна. А я у відповідь: дівчата, ми не студентки, ми солістки Віденської Опери! Які джинси з кросівками? Згодом, дивлюсь, вже і дівчата почали трохи інакше вдягатись. Ось таким чином розпружуюсь. А ще – у мене чоловік не музикант. Я прихожу додому і все інше залишаю за дверима свого будинку.
– Повертаючичь до співу: які є ще невиконані, але омріяні оперні партії?
– Я зараз дві такі партії вчу – Амнеріс (з опери Верді «Аїда») і Далілу – з опери Сен-Санса «Самсон і Даліла». І, власне, коли прочитую партію Даліли, то маю таке враження, що вона написана просто для мене…
P.S. Зоряна Кушплер – людина цілеспрямована і вміє втілювати свої мрії. Однією з них є щораз більша популяризація української музики у світі! Десятого листопада – концерт сестер Зоряни та Олени Кушплер у Львівській філармонії. Поруч із творами Ріхарда Ваґнера та Ріхарда Штрауса. В програмі – романси знаменитого українського музиканта, батька Олени та Зоряни, багатолітнього соліста Львівського національного академічного театру опери та балету ім. С. Крушельницької Ігора Кушплера.
10.11.2017