Українська композиторка Богдана Фроляк, лауреатка премій Л. Ревуцького (2000), Б. Лятошинського (2005), М. Лисенка (2011), нагороджена в цьому році найпочеснішою Національною премією України імені Тараса Шевченка (2017). Цю відзнаку вона отримала будучи зрілим і визнаним у світі майстром. Богдана Фроляк перемогла у категорії «Музичне мистецтво» за твори на вірші Тараса Шевченка: хорову кантату «Цвіт», камерно-вокальну «Присниться сон мені», Симфонію-Реквієм «Праведная душе…». Сьогодні – рівно два роки, як «Праведная душе…» вперше було виконано у Національні філармонії України у Києві.
Місія заново «перечитати» і покласти на музику поезії великого Шевченка, радикально міфологізована постать якого й досі перебуває у специфічній ситуації непрочитання – історичного, філософського, естетичного – завдання не з простих. Але у творах, інспірованих його поезіями, Богдана Фроляк по спіралі підносить «неканонічного Шевченка» на абсолютно новий рівень осмислення, продовжуючи разом з тим унікальну шевченківську традицію. Після «Музики до «Кобзаря» Миколи Лисенка, симфонії «Кавказ» Станіслава Людкевича, кантати Левка Ревуцького «Хустина», Шевченкових творів Бориса Лятошинського, наших сучасників Мирослава Скорика, Валентина Сільвествора, «Страстей за Тарасом» Євгена Станковича, музична Шевченкіана стала для Богдани Фроляк знаковим покликом долі.
У інтерв’ю з Софією Івановою Богдана розповідає: «Знову боротьба за свободу, за Україну. Таке враження, що Шевченко до нас промовляє з неба… Твір створювався так, ніби не мною. Усе – починаючи від вибору текстів аж до останньої ноти відбувалося так, ніби хтось мною керував. Бувають такі моменти, що ти не розумієш, звідки прийшло саме таке рішення, чи саме такий музичний образ. І попри те, що твір справді виник у результаті великої праці, маю відчуття, що це був саме той випадок, коли твоєю рукою Хтось водить». А робота над «Праведною душе…» відбувалася під час подій на Майдані, звідси й назва – Симфонія-Реквієм.
Я переслухала «Праведную душе…», записала свої враження, і вирішила поговорити з Богданою, щоб глибше дізнатися про її Шевченкові шляхи у музиці.
А.Є.: Шевченко для тебе є найвищим виявом правди, бо він, як ти кажеш, і є правда. Морфологія назви «Праведної душі…» відкриває ту правду, яка виражає найприроднішу здатність душі бути праведною. Які тексти Шевченка ведуть тебе дорогою життя і пошуку твоєї правди, який вірш став твоїм першим імпульсом для написання Симфонії-Реквієму?
Б.Ф.: Коли почала писати великий твір на вірші Шевченка (на пропозицію директора Львівської філармонії Володимира Сивохіпа), відчула, що наче стою перед величезним океаном, з якого облюбовую окремі хвилі; або перед пустелею, з якої збираю окремі піщинки, щоб збудувати з них неймовірної краси Світ... Цей Світ має розповісти про силу і мальовничість океану. Йому неможливо завадити, тільки підсилити його могутність і красу. Цей океан ‑ Шевченко, такий безмежний і досі неосягнений.
Під час роботи я мала повну свободу — у виборі текстів, складу виконавців (хор, солісти, оркестр), у побудові музичної драматургії. З одного боку, це добре, бо я могла самостійно творити; з іншого ‑ важко, бо вибрати з Шевченкових поезій певні фрагменти, не порушивши їх «звучання», їх цілісність – завдання не легке. Коли я побачила слова «Праведная душе! Прийми мою мову, / не мудру, та щиру. Прийми, привітай. / Не кинь сиротою, як кинув діброви, / Прилини до мене, хоч на одно слово, / Та про Україну мені заспівай!» («На вічну пам’ять Котляревському»), зрозуміла, що уся Шевченкова життєтворчість ‑ то Спів про Україну, і мій твір стане Співом про Україну, як у Шевченка.
Таке звернення до праведної душі ‑ це вибір своєї правди, свого шляху, здатність і мужність триматися на ньому, не схибити, бути вірним і гідним Шевченкової Праведної душі.
Ці слова стали імпульсом, з якого розпочалась праця над твором. Не можу не згадати: за рік до написання «Праведної душі» я скінчила Співочу дію «Цвіт», відгукнувшись на ідеї співачки Наталки Половинки. Цей твір має ще назву – «Цвіт. Чи я живу?», обрамлюється музикою Валентина Сільвестрова («Прощай світе, прощай земле» та «Диптих»), і включає пласт народних пісень, опрацьованих мною, а також мої оригінальні твори. Кантата написана для голосу, фортепіано та мішаного хору. Є кілька фрагментів, які я впровадила пізніше у Симфонію-Реквієм, зокрема, «Єсть на світі доля», «Рости, моя пташко...» та «Сонце заходить». З самого початку знала, що у кінці Симфонії має бути «Заповіт», який мені «зазвучав» ще до завершення твору, як і «Нехай я заплачу» (тиха кульмінація). Саме у момент, коли я побачила, як уся канва твору наче самостійно складається у якийсь власний порядок – смисловий і музичний, ‑ я зрозуміла, що мені, напевне, допомагають Бог і Шевченко.
У «Диптиху» («Думи мої» та «За сонцем хмаронька пливе») я свідомо обрала поезію, у якій звучить невимовна краса. Засобами музики я спробувала її передати.
А.Є. Шевченкове слово у «Праведній душі…» ти озвучуєш як філософсько-естетичну, відкриту, «на грані свідомого і несвідомого, форму і суть Природи і Духу». Виконавиця Симфонії-Реквієму «Праведная душе…» Наталія Половинка влучно зауважила, що не про емоції мова у твоїй музиці, як і у Шевченка, а про думи, свідомість, потребу мислити. Цей твір народжує твою філософію з духу музики. Коли намагаєшся охопити композицію симфонії у цілому, вертикально, це не вдається.
Ти плетеш вінок хорових і сольних роздумів – дума за думою. Час рухається лінійно, слово чіпляється за слово, інтонація за інтонацію. Лише умовно ці думи-фрагменти Шевченкових віршів можна ділити на частини. Лінія роздумів не залишає дороги назад; думи плинуть, проживають своє життя, набираються досвіду, обростають подіями…
Для мене твій твір рухає реальний час, відведений людині, щоб разом з музикою мислити про себе. Але час осмислення самого твору стає невизначеним, обумовленим психологією кожної людини. Під час слухання у мене народжувалися не питання, а інтенції обміну думами. Я не ставлю запитань, і не чекаю відповідей, а хочу разом з тобою поринути у твір.
Отже, про час: як ти вважаєш, яка відстань відділяє зародження думки від її визначеності, формулювання смислу в інтонації? Коли крізь тривалі роздуми проглядає розуміння істини? Я почала саме з цього, бо для мене Симфонія-Реквієм «Праведная душе…» розпочалася саме з такого імпульсу. Виконання твого твору в світському просторі філармонії або концертного залу мало для мене момент жанрової містифікації. Не лише закономірності жанру, а й стильові та структурні особливості видавалися другорядними, або просто зрозумілими. Реквієм – богослужіння, ритуал відспівування померлих. Яким чином вдалося поєднати літургійну семантику реквієму, який наче відспівував загиблих героїв Небесної сотні, з біблійним для всіх українців Словом Тараса Шевченка?
Б.Ф.: «..на грані свідомого і несвідомого, форми і суті, Природи і Духу» – цими словами можна окреслити сутність самої музики. Емоція – це те, без чого музика не була би музикою; однак, сама емоція нічого не варта. Справжнє мистецтво потребує осмислення, інтелектуальної праці. Емоції часом доводиться ховати, або оперувати ними так, аби, від тиші на п’яти піано тебе перевертало наче при п’яти форте.
Головне – відчуття істини. Воно або є, або нема, якась внутрішня вроджена здатність мати її у собі – або не мати. Звичайно, праця призводить до яснішого усвідомлення і бачення істини; зрештою, дозволяє виразити її у певній формі, у вербальному та звуковому сенсі.
Коли писала «Праведную душу», розуміла, що пишу реквієм, і по суті, і по духу цієї музики. Я не використовувала канонічних текстів. Їх замінив Шевченко. Поезія відкривається не відразу, як і біблійні тексти. Треба багато думати, вдаватись до пояснень, але коли читаєш їх, опановує якесь неймовірне відчуття особливого стану тиші-музики-благодаті-спокою-світла. Не кажу вже про пророцтва, які знаходимо у Шевченка, про Його особливий погляд крізь віки вперед. Тут Валентин Сильвестров має рацію – «поезія Шевченка – це Біблія». Зрештою, реквієм можна написати і без текстів, уся суть у тому, що вкладаєш у музику.
А.Є.: «Праведная душе…» асоціюється з літургійністю поза конфесійними ознаками. Це зрозуміло, відспівування померлих об’єднує всіх людей, незалежно від конфесії. Романтична традиція реквієму запатентувала вселенське, наднаціональне вживання реквієму-символу, реквієму-метафори. Твій реквієм має конкретну посвяту. І про це я вже згадувала ‑ про доленосну роль Шевченкової поезії. Наче не ти його, а він обрав тебе. Музика черпає з поезії Шевченка, а поезія пише твій біографічний сценарій. З яких джерел черпає така суто українська містична спорідненість між вами?
Б.Ф.: Не хочу бути нескромною, але це правда; маю відчуття, що Шевченко обрав саме мене для написання цього твору. Уже тепер досить часто пригадую, як батько на 11 років подарував мені Малий Кобзар, підписаний словами Шевченка «і чужому научайтесь і свого не цурайтесь». Два роки по тому батько помер, а цей Кобзар – разом зі мною.
Звичайно, тоді я мало що розуміла з Шевченкових віршів, та й у школі не було розуміння. Важко усвідомити саме той момент, коли він почав відкриватися мені: спочатку через його розкішну красу-пейзаж («За сонцем хмаронька пливе»), потім інші поезії ‑ драматичні, філософські, споглядальні. Не буду перераховувати віршів, які поклала на музику, але особливо вдячна за «Садок вишневий коло хати», «Рости, моя пташко, мій маковий цвіте», «Зоре моя вечірняя», «Нехай я заплачу», «Сонце заходить» та «Заповіт».
А.Є. Мені довелося побувати на Європейському фестивалі церковної музики у символічному містечку німецьких швабів – Швебіш-Ґмюнд. У пам’яті закарбувалася висока й щира промова Арво Пярта, титулованого тоді кращим церковним композитором Європи за твір «Пасіони за Іоанном». Композитор зауважив, що музика для нього – це розмова з Богом. У мене склалося враження, що ти у «Праведній душі…» говориш через Шевченка з Богом.
Хоч ви висловлюєтеся різними мовами, поезію і музику зводить разом у вашому тандемі не синтез, а початкова синкретична єдність, яка звучить і примножується. Час звучання «Праведної душі…» для мене не потребував орієнтиру в звуковому просторі, бо це був мій внутрішній простір, простір мого мислення. Я вважаю, що це і є унікальною якістю композиторського процесу, адже окреслює феноменальне поле психології паралельного, метамузичного буття творчої особистості.
Б.Ф.: Колись мала щастя вперше почути у Львові в живому виконанні «Реквієм для Лариси» Валентина Сільвестрова. Потім слухала його ще кілька разів. Моє потрясіння не можу порівняти ні з чим. Здавалось, час зупинився, або, ще інакше, ‑ його просто не існує. Не могла поворухнутись, навіть дихнути, здавалося, що ненавмисним подихом зруйную цю красу, особливий стан, в якому перебував увесь зал, виконавці та слухачі. Мені здається, найвища ознака «справжності» музичного твору ‑ у володінні часом (коли йдеться про композитора) і у відчутті втрати часу (коли йдеться про слухача). Коли говорять, що година, протягом якої звучить «Праведная душе…», проминула як мить, вважаю це для себе великим компліментом.
Коли ти говориш про метамузичне буття… Здавалось б, усе, що пов’язане з музикою, тим більше сакральною, і є саме метабуття. Але ні, виявляється, що в якійсь мініатюрі, не пов’язаній з сакральністю, може бути більше «мета», аніж у церковній месі. І це, власне, те, про що говорить Арво Пярт: музика ‑ це розмова з Богом. Я би додала: Бог придумав музику, аби ми могли розмовляти з Ним. Не кожну музику Він почує – тільки ту, яка є не формально сакральною, а по духу своєму. «Реквієм для Лариси» є глибоко сакральними по своїй суті.
Коли ти кажеш, що ми з Шевченком говоримо різними мовами, але про одне і теж, я утверджуюся в думці: не важливо, у який спосіб промовляти, важливо, чи маєш що сказати.
А.Є.: Метамузичне буття «Праведної душі…», в якому я перебувала, спонукає говорити про твір лінійно, від початку до кінця, не узагальнюючи. Дозволь поділитися з тобою моїми інтенціями, які я записувала під час слухання «Праведної душі…». Я не мала партитури перед очима, просто слухала і робила нотатки. Спонтанно записалися дев’ять інтенцій.
Мені йшлося не про структуру твору (знаю, що ти умовно поділяєш «Праведную душу…» на три частини): перша – Україна, друга – жінка, мати, доля, третя – Шевченковий рай, «Зоре моя вечірняя», «Сонце заходить» і «Заповіт». Мимоволі твоя композиція в мене розширилася, і сформувалася у дев’яти інтенціях. Сильна сакральна символіка числа дев’ять тут не випадкова – тричі повторена тріада, в теології – Свята Трійця у трьох середовищах, Дев'ять плодів Святого Духу, Дев'ять Євангельських блаженств, Дев'ять чинів ангельських.
Отже, 1 інтенція ‑ початок традиційний для заупокійної меси, повільний, з думами про спокій, а може, про приреченість. Підсвідомо виникали алюзії Моцартівського Requiem. Є і щось інше ‑ заціпенілість, потойбічний подих мертвої тиші, спресована підголосковість, ледве помітний рух голосів на фоні темної сонорики оркестру. Щось пригнічує, не дає волі, і на цьому фоні – літургійні дзвони. У свідомості проминає невимовлене питання: по кому вони дзвонять? Потім з’являються політональні просвітлення, відблиски мелодичних соло, враження, ніби хочеться вирватись з того мороку, допомогти слабеньким мелодичним паросткам, що пробиваються крізь пітьму і проростають до світла з-під землі, як квіти весною. У середній частині тонус світлішає, як в реквіємі, коли згадується Christe aeternam.
Цікаво, що слово у цій частині стає складовою оркестрово-сонорного фонізму. Як ти мислила роль тексту у цій частині? І що важливо для артистів хору – артикулювати фрази чи зливатися з оркестровими пластами? А під кінець визначається і довго триває світлий мажорний тризвук…
Б.Ф.: Знаєш, ти не перша, хто говорить про алюзії до Реквієму Моцарта. Не думала про це, коли писала; але коли зрозуміла, що мене для цього твору вибрала тональність Його Реквієму (ре-мінор) ‑ вона мене, а не я її, ‑ стало трохи моторошно... Адже тон, з якого почнеш музику, ‑ один з найважливіших моментів процесу. З одного боку, здається, що це дрібниця, але потім замислюєшся, і розумієш диво: тональність сама вибирає музику.
Початок ‑ довгий, статичний, монотонний, хор співає протягом довгого часу два слова «праведная душе…» на одній ноті. Партію хору трактую тут як оркестровий інструмент – важливо зливатися з оркестром, не артикулюючи фрази. Тут і справді панує стан заціпеніння, ніби очікування життя і трагедії, водночас, світла.
Світлий акорд з’являється вже як початок нового розділу (умовно, звичайно), символізує сподівання, надію, звернення до Праведної душі (Прийми мою мову, /Не мудру та щиру. Прийми, привітай. / Не кинь сиротою, як кинув діброви, / Прилини до мене, хоч на одно слово, / Та про Україну мені заспівай!).
І так починається «спів» про Україну.
А.Є.: 2 інтенція твого «співу» нагадала Dies irae – спрацювала жанрова інерція? Пізніше такі асоціації не часті. Нав’язливі тремоло, тривожні, бентежливі спогади, пронизливе остинато скрипки, тема, що віддалено нагадала і «Со святими упокой», і змертвілий поступ середньовічної секвенції Dies irae. Спокій зруйнований, деконструкція мелодизму, монотонні скандування. Що це – страх, факт смерті?
Б.Ф.: Алюзії Dies irae підсвідомі, асоціації з «Со святими упокой» – можливо, але не навмисні. Страх? Ні, швидше біль. Як у Шевченка: «Зажурилась Україна, / Така її доля! / Зажурилась, заплакала, / Як мала дитина». Музика про біль, про плач, про долю.
А.Є.: Соло баритона «Вітер віє» сприймається у контексті 2-ї інтенції. Знову лінійна безперервність, яка вперто уникає структурного поділу. У низхідних півтонових інтонаціях почула плач Юродивого з «Бориса Годунова», хоч там і високий тенор, а тут баритон, тема майже ідентична з Мусоргським від фрази «…на могилі». Це свідомо?
Б.Ф.: Ні, я не цитую Мусоргського. І образ Кобзаря дещо інший, аніж Юродивого. А саме, як ти і зазначаєш ‑ «архетип старця, мудрості, соборний образ філософа».
Я б не хотіла, аби музика сприймалася трагічно. Мені здається, що і образ могили у Шевченка не є трагічним. Могила у нього радше символізує спокій, безмежність часу, буття. Тут і степ, і широке море, і безмежність («А там тілько мріє»).
Музика виражає спокій, філософський вектор роздумів. Як особливий тембр я обрала для цього розділу чоловічий хор ‑ символ мудрого старця, який прожив життя і тепер оспівує його. Оркестр підкреслює філософську атмосферу. Як особливий виразовий прийом застосовую тут вібрато у віолончелей, підсилене низьким регістром валторн.
А.Є.: Пронизливий дует-унісон мецо-сопрано і баритона «За могилою могила», фоном до якого звучать підголоски (флейти, скрипки), наче заклинають духів з оселі мертвих. В інфернальній картині мертвого поля – метафізична присутність Кобзаря. Звучання архаїчне, строгі акордові вертикалі і, водночас, візуальна виразність. Ці вертикалі здалися хрестами на могилах, від акорду до акорду крокуємо за Тарасом, наче «за могилою могила». Акордовий рельєф – контраст з попереднім розділом. Хор трагічно доспівує думу про зловісні картини смерті.
3 інтенція мала б бути хоровою Gloria у Славу Всевишнього. Але світлий голос Наталки Половинки сповідає іншу славу. У канті «Єсть на світі доля» йдеться не про божественне, а про людське – про долю жінки. Шевченкова інтонація органічно вплетена в дует вокалу і скрипки, наче персоніфікований образ долі втрат і поневірянь, що просвітленою мелодією дає надію. У відповідь ‑ пасіонні коментарі хору. Цей стильовий контраст, очевидно, знаковий – романс-пісня і алюзія квазі-бахівського хоралу. Закодована стильова полярність східної і західної біблійної герменевтики у музиці.
Б.Ф.: «Єсть на світі доля» – для мене не просто розповідь про людське. Тут я бачу момент філософський ‑ «Єсть на світі доля, /А хто її знає? / Єсть на світі воля, /А хто її має?». Тобто, людина має багато мрій, але тут вона стоїть перед питанням-вибором: як бути? Знаєш, що десь є доля чи воля, але не в тебе; може, колись в онуків-правнуків буде. Це єдина цитата-пісня, яку я використала у творі. Мелодія, на перший погляд, доволі проста – колорит канту, його звучання більш вишукане, класичне. Тому – мінімалізм у оркестрі (арфа, соло скрипки). Хор і справді звучить по-бахівськи на фразі «Єсть на світі доля», і закінчується знаком питання (також у сенсі музичному).
А.Є.: «Садок вишневий коло хати» – пісня-мрія 4-ої інтенції. Для мене ця частина асоціювалася з образом нереальності, «сну». Неймовірне звукове дихання оркестру порівнюю з коливанням повітря, зітханням. Витончений звукопис, цікавий динамічний ефект: пісня наче набирає об’єму, шириться у просторі, перетворюючись на гімн красі. Відкрилося щось твоє, сокровенне. Адже один з найчастіше оспіваних Шевченкових віршів вирізняється в тебе своєрідною інтонаційною фабулою. Коли звучить каденція, красиво гармонізована, хочеться, щоб звучання тривало як мить вічності і єднання краси земної і космічної, божественної і людської. Умовна 4 інтенція не закінчується і не переходить у іншу, а наче ріка вливається у русло Наталчиної томливої інтонації «Рости, рости». На цій каденції я подумала – звучить український Малер. Але все-таки «Рости, рости» ‑ вже наступна інтенція.
Б.Ф.: Тут хотіла би згадати слова Андрія Содомори про Шевченка та його «Садок»: «Кажуть римляни: «Добрий початок – половина діла».
Він говорить, що жоден переклад на будь-яку мову не здатний передати Космос, присутній у «Садку». Словами Содомори: «Шевченків «садок вишневий» – це земна модель великого, мирного й гармонійного Космосу, де людина, крихітна часточка мала б пильнувати того ладу (у цьому її с-частя), а не вибиватись із нього (у цьому нещастя)».
Музиці наче випала щаслива доля передати настрій «Садка», та, виявилося, це такий камінь спотикання для композитора! Страх «недотягнути» до висоти Поета і так присутній, коли берешся за вірші Шевченка, але «Садок» – особливий екзамен.
Думаю, чому «Садок» у тональності До-мажор? Колись запитала у Євгена Станковича (його «Садок» теж у До-мажорі), чи може він помислити «Садок» в іншій тональності.
У «Садку» Шевченка час зупинився, і те саме має відбутися у музиці. Для мене його краса тісно пов’язано з красою мелодії та гармонії. І з колосальним ефектом, коли відчуття часу зникає. Наскільки це мені вдалося – судити не мені.
А.Є.: Відчуття часу зникає, і з’являється відчуття дива… 5 інтенцію я сприйняла не інакше, як літургійну пісню (плач «Рости, рости, моя пташко, / Розвивайся, поки твоє / Серце не розбите»). Зловила себе на думці: абстрагуватися від концертного загалу, закрити очі, співати разом. Наталка тут не співає, а молиться, хор відповідає і підспівує, як паства. Божий люд молиться разом, як під час літургії. Я не здивувалася би, якщо би люди у залі забули про те, що вони слухачі, і почали співати разом з хором. Виразові засоби мінімалістичні, невеликий набір мотивів кружляє, триває, як магічне заклинання. Напевно, тут і молитва, і пізнання досвіду смерті у невід’ємності від життя. І знову нема завершення, фермата триває.
Б.Ф.: «Рости, рости, моя пташко» – це і плач над жіночою долею, і тривога матері над долею дитини, найдорожчої часточки, недаремно названої «Моя пташко, мій маковий цвіте». Тривога настільки сильна, що Шевченко устами матері говорить: «Не цвіти ж, мій цвіте новий, / Нерозвитий цвіте, / Зов’янь тихо, поки твоє / Серце не розбите».
І справді, що береже долю дитини, як не молитва? На підсвідомому рівні, очевидно, я обрала спів a cappellа. Він апелює до некатолицького духовного хорового співу, традиції української. І вибір меццо-соло невипадковий. До речі, писала «Пташку» (так я її називаю) конкретно для Наталки Половинки.
Частина справді не завершується. Відповіді немає.
А.Є.: Для тебе властиво уникати крапок. Ти ‑ майстер відкритих форм. Я звернула увагу на одну особливість, яка тебе ментально поєднує з Шевченком. Твої твори ініціюють звучання часу, буття, що триває, і цей час поглинає. Бувають твори, про які можна казати – музика формує простір навколо себе. Для мене твоя музика формує навколо себе час. Ти маєш здатність трансформувати час у позачасовість. Допомагає у цьому горизонтальна нескінченність інтонаційного мислення. Фундамент не важливий, важлива й не надбудова, а шлях, тривалість, перебування у дорозі. Вагаюся сформулювати своє відчуття, але спробую. Ти ведеш мене, я йду за тобою, твоїми слідами. Але знаю, що тебе ведуть твої поводирі – Тарас Шевченко, Валентин Сільвестров, інші. Композитор виступає поводирем, чує красномовну тишу, знає мудрість предків, ціну спадкоємності, поетизує, рефлексує, навчає нас слухати і розуміти, колотворить ментальний зв'язок теперішнього і майбутнього.
Знову пригадую твою думку, що все, створене на Шевченкові поезії, наче не з тобою відбувається, а тебе хтось веде.
Б.Ф.: Ти дуже гарно описала усе. «Трансформувати час у позачасовість» для мене є найвищою похвалою. Це те, до чого завжди прагнула.
А.Є.: Отже, 6 інтенція починається з соло баритону – трагічно, безнадійно промовляє він, наче Шевченковим голосом попереджає про «велику руїну». Чуємо труби Страшного суду, апокаліпсис, руйнацію у наступних хорових розділах. За коротким зловісним фугато розкривається трагедія внутрішньої боротьби. Я почула у твоїй музиці реальну катастрофу, крах, і вже не плач, а протистояння. Ти озвучуєш не цілу поему Шевченка, лише вибіркові й найтрагічніші її строфи. Чому?
Б.Ф.: Це справді дуже драматична частина. Я не могла використати весь текст, керувалася суто музичною драматургією. Якщо «Нехай я заплачу» ‑ це кульмінація тиха, смислова, то тут кульмінація ‑ «найвища точка». І слова Шевченка «Схаменіться! будьте люди, / Бо лихо вам буде...» ‑ це крик відчаю до нас через віки. Звичайно, резонує з трагічними подіями Майдану. Але трагедія в тому, що страшні речі люди чинять з собою. Заклик Шевченка, спрямований до людей ‑ бути людьми! Від цього дуже моторошно.
А.Є.: Після страшної трагедії 7 інтенція «Нехай я заплачу» – вірш, що завершує поему «До Основ'яненка». Мене надзвичайно вразили темброві ідеї тихої кульмінації. Повільне соло баритону артикулює кожне слово, яке ніби задушене сльозами. У той час, як вслухаєшся у кожне слово, ефемерний фон (дві флейти, вібрафон та фортепіано) творить містичний звуковий пейзаж. Враження таке, що поряд існує паралельний світ, розмиваються грані реального й ілюзії. Звукові імпульси випромінювали некоординовану енергію підсвідомості героя, що опинився по той бік. Потім вони оформлюються в тему, яку перехоплює сопрано.
Надзвичайно тонко озвучені фрагменти віршу «Княжна» («Зоре моя вечірняя»). Срібляста сопранова лінія наче імітує небесні регістрові висоти. Думи як пісня янгола про зоряне небо, мелодичні стрибки як легкий політ на відстані між зірками. Який світ малює ця імпресіоністична картина зоряного сяйва – вічність, потойбічність, лірику космосу?
Б.Ф.: Для мене «Нехай я заплачу..» ‑ як і «Заповіт» ‑ остання воля.. «Заповіт» я почула як тиху волю, яку не можна кричати. Тут є більше суму, плачу, є і страх не побачити ще раз Україну, тихий і сумний. В той час, як у «Заповіті» є Світло, яке Шевченко бачить, у моїй Симфонії-Реквіємі це Світло починається з «Зоре моя вечірняя». Я дуже хотіла, аби до кінця твір усе світлішав, і світлішав. Прямував до Світла і Правди, як хотів Шевченко.
А.Є.: 8-ма інтенція – хорова, медитативна, «розчинення у спогадах про красу Божого світу, про нетлінні цінності, які надають сенс людському існуванню». Слідом за Сильвестровим ти розвиваєш і особливий пієтет до консонантних звучань, музичної медитації. В інтерв’ю ти розповідала, як тобі вдалося на Шевченка «подивитись» по-іншому – сакрально, інтимно.
Поволі ми підійшли до 9 інтенції – фіналу з «Заповітом». Для мене завершення наповнене ностальгією, прощанням. Кожне слово – як останнє. Інтонаційна єдність хору і тріо солістів, «ми» і «я», колективного і персонального досягають тут блаженної єдності, про яку, напевно, і мріяв Шевченко.
Чи вважаєш ти Симфонію-Реквієм кульмінаційним твором у твоєму творчому спадку? Що попереду? Якими Тарасовими шляхами блукатимеш у майбутньому?
Б.Ф. Світло, розчинення у спогадах про красу Божого світу – це все є у Шевченка. «Сонце заходить» ‑ краса цього світу, біль, переживання за Україну, за кохану «Ой зоре! зоре! — і сльози кануть. /Чи ти зійшла вже і на Украйні? /Чи очі карі тебе шукають /На небі синім? /Чи забувають?». А як про такі сокровенні моменти можна співати, як не тихо?
Не знаю, чи «Праведная душе» — це кульмінаційний твір, але розумію, що щаслива. Мені «було дано» написати цей твір. Він дуже дорогий мені. Попереду праця, творчість, віра. Буду чекати знову на якийсь «сиґнал» від Тараса.
Фото надані Богданою Фроляк.
31.05.2017