Тема почесних звань для працівників культури періодично виринає на хвилі медій та політичних баталій, починаючи від Помаранчевої революції. Ще тоді групи митців та культурологів закликати реформувати заскорузлу та до корінців волосся радянську систему, яка ділила митців на талановитих і заслужених. Попри обіцянки проґресивних політиків, система існує досі й чудово почувається. Майже рік тому в текст коаліційної угоди парламентських фракцій було внесено пункт про реформування системи почесних звань, однак до діла наразі ще ніхто не взявся.
Уламок старого світу
Минуло 10 років від часу звернення групи львівських митців та громадських діячів до керівництва держави з пропозицією скасувати почесні звання у сфері культури на кшталт «заслужений» чи «народний артист».
Як арґументували підписанти листа, країни Східної Європи, зокрема еліти цих країн, відмовилися від такої практики більш як 20 років тому, після виходу з-під радянської опіки, падіння Берлінського муру та розвалу СРСР.
«Така традиція зберіглася поки лише у трьох колишніх республіках СРСР — Росії, Білорусі та Україні. Ми наголошуємо, що і в часи СРСР, і після проголошення Незалежності шанси отримати звання "заслуженого" і "народного" артиста найчастіше прямо залежали не від мистецького рівня, а від знайомств і приязних стосунків з вищими чиновниками "від культури", лояльності до дій та вчинків представників влади. Після проголошення Незалежності України діячі культури і мистецтв не знайшли у собі сили відмовитися від спокуси і собі долучитися до благ вчорашніх опонентів», — зазначали автори листа.
Роки правління Віктора Януковича тільки поглибили проблему. Попри те, що Янукович підписав не так багато указав про надання звання народний артист, декотрі з них мали відверто замовний характер. Йдеться про російських співака Філіпа Кіркорова та автора Іллю Рєзніка, а також улюбленого шансоньє тодішнього президента та його прибічників Олега Гаврилюка. З цього приводу депутати Львівської міської ради зверталися до центральної влади, але, ясна річ, Київ був до тих звернень глухим.
Після Євромайдану дискусія поновилася. Пункт про скасування застарілої системи відзнак і звань в галузі культури потрапив до коаліційної угоди нового парламенту. Однак далі декларацій справа не пішла, хоча на початку цього року автори львівської ініціативи поновили звернення до президента Порошенка. Адекватної реакції як не було, так і немає. Як розповів «Z» один з ініціаторів цього листа, львівський художник Володимир Кауфман, віз і нині там: рудименти радянської системи нікуди не зникли, а львівська ініціатива не знаходить реального відгуку в Києві — на словах усі виступають «за», однак щойно доходить до справ, то все роблять навпаки.
Янукович вручає "народного артиста" Ігореві Крутому – автору гімну ФК "Шахтар"
«З боку влади іде суцільний "трьоп" і демагогія. Всі кажуть, що це треба зробити, але в цьому ніхто не зацікавлений, абсолютно ніхто. Я цинічно кажу, що це таке баламкання об стінку головою. Чому так діється? Воно дає дивіденди: для тупаків це соціальний статус — коли людина нічого не зробила, то для неї важливо мати звання. Що тупішій актор чи професор, то для нього важливіше мати такий папірець, який йому доводить, що він такий знаменитий, заслужений та визнаний. Це така форма самозахисту», — каже Володимир Кауфман.
Заслужено-народну тему оживила нещодавно народний депутат України Ірина Подоляк, яка порушила це питання під час зустрічі депутатів своєї фракції з президентом України. Як розповіла Ірина Подоляк, її пропозиція полягала в тому, щоби президент оголосив мораторій на звання народних і заслужених, а тим часом започаткувати в суспільстві дискусію щодо того, як і чим можна було би ці звання замінити, адже достойних діячів культури відзначають та вшановують в усіх країнах.
«Реакція (президента. — Ред.) на загал була позитивною, не було якогось заперечення. Тільки той момент, коли я сказала, що варто було би подумати над запровадженням мораторію на присудження цих звань, це, власне, президенту не дуже сподобалось. Він сказав, що не думаю, що є щось погане в тому, що на час діалогу будуть присуджувати ці звання. А це означає, що ніхто президентові у вуха ці речі постійно і системно не вкладає», — розповіла Ірина Подоляк.
Гроші та слава
Реформування системи присудження звань у сфері культури є способом декомунізувати сферу культури, вважає Ірина Подоляк. «Йдеться про десовєтизацію, бо всі ці звання встановлені у другій половині 30-х років ХХ століття, і це був спосіб влади купити лояльність до себе з боку діячів різних сфер. Це підтверджується тим, що звання мали фінансове підґрунтя… А зараз ми маємо цілий клас, який ці звання дискредитував, бо їх роздавали будь-кому і за будь-що», — каже народна депутатка, яка, нагадаємо, довший час очолювала управління культури у Львівській мерії.
Метушня довкола звань справді має виразне економічне та соціальне підґрунтя, адже його володар автоматично отримує 20% підвишки до зарплатні за заслуженого і 40% — за звання народного артиста. У часи постійного безгрошів'я у державних колективах сфери культури ці відсотки матеріалізуються у суми, які є суттєвим доважком до зарплатні, особливо якщо театр має ще й статус національного. Також ці звання дають змогу просуватися митцям, які працюють й на академічній ниві, — вони легше можуть стати доцентами чи процесорами у вишах. Крім того, звання виконує ще й функцію своєрідного щита — у разі якогось конфлікту в колективі чи й з керівництвом думку й позицію артиста зі званнями так просто собі не зневажиш.
Саме у розпал скандалу довкола народного шансоньє Гаврилюка київські медії писали про те, що справу присвоєння звань ледь не поставлено на потік, називали й таксу за просування певних кандидатур — 30 тисяч доларів.
Культуролог Зеновій Мазурик розповів «Z», що під час його роботи у Львівській обласній адміністрації в його обов'язки входило погодження номінантів на почесні звання і часом доходило до казусів.
«Під час державної служби і багато паперів проходило через мене, бо я мусив накладати резолюції, бо потенційних номінантів треба було виносити на розгляд. До мене приходили люди і розповідали, що все вже оплачено, ти тільки підпиши, а ми тобі тут сумку залишимо. Я їх виганяв, а вони потім знаходили інший спосіб, щоби задовольнити свої амбіції… Цим постійно спекулювали люди, які цього дуже хотіли, вони самі носили документи. Хоча це неможливо, коли пошукувач сам ходить зі своїми документами по кабінетах, це морально неправильно», — вважає пан Мазурик.
Очевидно, що такий спосіб здобуття почесних звань повністю дискредитує саму систему, адже перебування в одному ряду митців з великої літери та безталанних пройдисвітів чи кар'єристів не може піти на користь процесові й нівелює довіру суспільства.
Медик-волонтер Ілля Лисенко вистав орден "За заслуги" на продаж, аби допомогти воякам АТО
Письменник та журналіст Богдан Волошин зазначив «Z», що відзначувально-нагородна структура, що існує в модерній Україні, дісталася у спадок від СРСР, а в ті часи існувала тільки для того, щоб виховувати ручних митців. Для цього були також призначені й творчі спілки, куди митців зганяли у «добровільно-примусовий» спосіб.
«Ці звання давали ощасливленому не лише статус від влади, але й цілком матеріальні пільги. Нині уся ця нагородна система виглядає не просто недолуго, але й відверто смішно, бо наші заслужені і народні зазвичай мало знані самим народом. Для нового покоління українців це взагалі нонсенс! Якщо ми від цієї ганьби не відмовимось, то за кілька літ з нас реготатимуть власні діти. І ми всі станемо заслуженими працівниками культури минулого століття», — пророкує він.
Змінити все
Як вже зазначалося, Ірина Подоляк вважає, що треба запровадити мораторій на присвоєння почесних звань і розпочати загальнонаціональну дискусію щодо більш проґресивних способів відзначення митців.
«Мова не йде про те, що держава не повинна підтримувати культуру, фінансово у тому числі. Мова не йде про те, що держава не повинна підтримувати державні театри, музеї та бібліотеки… Питання полягає у тому, чи повинна держава утримувати таку кількість національних установ, які дуже часто є просто мутною водою з мутними рибами, які просто-напросто висотують державний бюджет, не даючи ніякої доданої вартості», — апелює пані Подоляк.
На її думку, мораторій треба оголосити на час обговорення, щоб знайти консенсус щодо нових механізмів, а це може тривати і місяць, і рік.
«Як має бути, я не знаю, тому й потрібне громадське обговорення», — каже народна депутатка. На її думку, варто створити робочу групу, яка опрацює можливі варіанти.
Одним з таких варіантів можуть бути недержавні професійні відзнаки. Успішним прикладом такої відзнаки пані Подоляк вважає премію імені Олександра Кривенка «За поступ в журналістиці».
Ідею цехових премій підтримує й Зеновій Мазурик. На його думку, весь процес треба передати громадським структурам, які, щоправда, ще доведеться сформувати.
«У нас немає таких готових структур, професійних, де музиканти дають звання музикантам, літераторам — літераторам. Треба такі цехи створити, бо скрізь у світі є такі структури, які дбають про професійне реноме, і це спосіб модернізувати суспільство. Це не робить ЦК чи Сталін, Кириленко чи Порошенко, а люди, які знають предмет. Як, наприклад, Гонкурівська премія. Ми не маємо традицій і мусимо їх формувати. Буде дуже багато різних суперечок, але ми мусимо виходити на нову площину і відмовлятися від цього, бо воно дискредитувало себе», — каже пан Мазурик.
Олекса Шалайський отримує нагороду ім. Кривенка
Натомість Богдан Волошин вважає, що у справі почесних звань сучасним українцям варто було би взяти паузу і залишити це на розсуд наступних поколінь. У розвинутих країнах, наголошує він, національні нагороди є результатом тривалої традиції і вони мають ставити дуже високу планку для претендентів, а це також означає, що журі мусить мати ідеальну репутацію.
«А більшість наших людей досі родом з совка. Тож я б не квапився з нагородами і преміями. Хай вже діти вирішують, як і чим відзначати митців», — вважає Волошин.
На думку Володимира Кауфмана, стимулом для талановитих митців могли би стати ті ж таки премії на кшталт Шевченківської, однак для цього треба радикально підвищити рівень і конкурсантів, і журі, щоби відновити її статус. Бо зараз довіри до членів цієї команди просто немає.
«Коли я читаю перелік художників, які отримали Шевченківську премію, і я як художник, який більш-менш орієнтується у світі художників, перший раз бачу такі прізвища, то мені страшно стає. І це відбувається не тільки з художниками. До команди, яка визначає лауреатів Шевченківської премії, у мене таке саме ставлення, як до Верховного Суду. Це калька суспільної структури, якій ніхто не довіряє», — резюмує Кауфман.
16.10.2015