(По битві коло Соколова).
Місце постою І куріня У.С.С., 18 вересня, 1915.
"Gehenedeit sei, da du kamst, die Stunde!
Wie war dein Kuss so süß für jede Wunde,
Als alles uns verwarf...
"Wir kamen bei dir an, die Atemlosen,
Nach langem Wandern, sturmgeheitscht, gejagt.
Die Hoffnung selbst hat im Gewitterlosen
Uns "Lebewohl" gesagt!"...*
Нинї відбув ся похорон стрільця Михайла Тимощука родом з Корнича в коломийськім повіті. Поховали його в "Хатках" коло Соколова біля хреста при великім роздорожу над рікою Стрипою, при співучасти старшини та стрільцїв І куріня й місцевої громади.
Корницька громада в Коломийщинї вислала 37 хлопцїв до У. С. С., гарних, молодих, завзятих. Зостало ся з них всього на всього двох. А з тих двох упав в останній битві коло Соколова щe один: Mиxaйлo Тимощук. Як наших стрільцїв обступили Москалї з усїх сторін і виходу вже не було видно, зміркували ті, котрі позістали при життю, що тепер можна лишень або піддати ся або дорого "продати життє". І вони рішили ся зробити се останнє. Належав до них і покійний Тимощук. Він довго стріляв закритий у своїм окопі, а вкінцї досить йому було тої криївки; вискочив з неї і стріляв іще якийсь час цїлком відкритий, поки московська куля не вцїлила його в саме чоло. Перешила мозок і вийшла другою стороною голови. Він мертвий повалив ся на землю. Так зостав ся з корницьких Сїчовиків тільки один.
Він вчора пізним вечором відкрив мертве тїло свого товариша й сусїда та дав про се знати курінному лїкареви, котрий вислав зараз санїтетів з ношами. Козацькі патрулї волочили ся ще по соколівських полях і санїтети з нараженнєм життя принесли серед темної ночі тїло Покійного.
Нинї від рана ішов дощ. А товариші з Тимощукової чети копали для нього гріб — біля хреста при великім роздорожу. І сплели вінець і збили хрест з мальованого дерева. Молоденький священик якогось угорського полку, Словак, зголосив ся сам ще досвіта до нашої полкової управи, що відправить молебень. І терпеливо ждав увесь час на дощі. А гріб копали глибокий. Прийшов начальник У. С. С. Г. Коссак і курінний отаман С. Ґорук і сотник Дудинський. Старший десятник Берегуляк привів як почесну сторожу останки чети, до котрої належав Покійний, — в повнім уоруженню. Зібрала ся громада. Почув ся плач жінок.
Священик тихо відправив молебень. Стрільцї принесли сухий, повний сніп пшеницї і постелили його свому товаришеви під голови та старанно прикрили його золотим, звенячим колоссєм пшеницї. Воно зазвенїло, як у жнива, в хвилї, коли посипала ся земля на спущене в могилу тїло. Домовини не було.
На прощаннє промовив начальник У. С. С. Коссак, починаючи словами: "Прощаємо в останнє одпого з наших то товаришів, котрий мав бодай те щастє, що хоронять його свої, не чужі й не ворожі руки. А скільки наших упало так, що навіть нїхто нїколи не знатиме з їх роду, де лежать їхні кости! Таких жертв вимагає від нас велика та свята справа українського народу..."
Знов посипала ся земля і залунав плач у тяжкім, дощем наповненім повітрю. А стрільцї вбили хрест у голови свого товариша, простий, мальований хрест, по котрім, як сльози, полили ся струї дощу.
Так похоронили У. С. С. одного з останнїх хлопцїв, котрих громада Корнич вислала бороти ся за долю українського народу. Навіть "вічная память" не могли йому заспівати, бо ворог України був недалеко...
* Благословенна будь, годино, що прийшла! Який же солодкий був твій поцїлунок на всї рани, коли вже все опустило нас... Тодї до тебе ми прийшли, з сил вибиті, по довгій блуканинї, тонені бурею, коли сама надїя сказала нам: "Бувай здоров!"...
[Вістник Союза визволення України]
10.10.1915