85-літтю дня народження геніального львівського сценографа присвячується
10-12 жовтня у Львові відбудуться «Зустрічі з Лисиком» (програма), присвячені ювілею видатного народного художника України, лауреата Національної премії України ім. Т.Шевченка, головного художника Львівського Національного Академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької Євгена Микитовича Лисика (1930-1991). І хотілося б написати – відомого непересічного митця-мислителя світового масштабу, але насправді, Лисик досі залишається незнаним ані для світу, ані для більшості українців, ані власне для самих львів’ян. Феномен Лисика вигулькує в інфопросторі вряди-годи із точною та передбачуваною до вульгарності ювілейною циклічністю у п’ять років, втрачаючи кожного разу на кількості символів. А питання створення у Львові музею і фонду Лисика так і залишаються в зоні нестерпної легкості небуття.
Є.Лисик із макетом для балету «Лускунчик», Мінськ, 1982.
Життя – театр
Не так все було за життя сценографа. Лисик буквально жив театром і жив у театрі. Він був живою легендою, феноменом. Його в прямому сенсі «розривали» найвідоміші режисери і театри України, Білорусі, Росії, Польщі, Туреччини та інших країн. Директор Нью-Йоркської Метрополітен-опера задля Лисика не вагаючись готовий був розібрати стіни театру. Один американський мільйонер під час відвідин митця США запропонував збудувати музей для Лисикових театральних творів у штаті Айова. Там само митцеві пропонували придбати один із його авторських горизонтів за 100 тисяч американських доларів. Композитор Арам Хачатурян після прем’єри «Спартака» зізнавався, що на вимогу Лисика міг би переписати свою музику. А режисер Сергій Параджанов називав Лисика генієм, який народився у Львові. У Мінську на оперному фестивалі Лисиковому «Вію» аплодували стоячи, спектакль та сценографа було висунуто на здобуття Державної премії СРСР, а митця і за сумісництвом автора костюмів було запрошено до Москви у Кремль. Лисика транслювало українське телебачення, а також всесоюзне радіо. Ще за життя сценографа вийшла монографія І. Диченка «Євген Лисик» (1978); було надруковано чимало розвідок та статей, зокрема таких авторів як Г. Островський, С. Штейн, Г. Челомбітько. Станом на 2005 рік про Лисика було опубліковано понад 150 статей. Лисика запросили викладати у Львівську академію мистецтв, де тишком-нишком затирали на його студентській роботі двійку, поставлену колись не за майстерність, а за характер. Роботи художника експонувалися на Празькому Квадрієнале, виставках «Художників театру і кіно». Від ‘70-их на Лисика посипалися нагороди: звання Заслуженого діяча мистецтв, Шевченківська премія, орден «Знак пошани», звання Народного художника УРСР та ін. А попри те, йому постійно доводилося захищати свої роботи перед цензурою заідеологізованих худрад.
Сценографічні рішення середовища балету «Спартак» на музику А.Хачятуряна, створені Є.Лисиком; 1965, Львівський театр опери і балету ім. І.Франка.
Як зігнив «Цвіт папороті»
Лисик багато читав і був неймовірно ерудованою особистістю. Концепції власних робіт намагався пояснювати худрадівцям доступно, часто апелюючи до авторитетів. «Одного разу, – згадує пані Оксана Лисик-Зінченко, вдова митця, – він прийшов з такого-от «захисту» і радісно вигукнув: «Мене знову виручили класики!» Однак у вересні 1978 року класики маестро не допомогли. Саме тоді відбувалась «здача» (перевірка-прокат без глядача) фольк-опери «Цвіт папороті» Є.Станковича зі солісткою Ніною Матвієнко та хором Г.Вірьовки. На цей закритий показ у Палаці Україна непомітно вдалося пробратися трьом жінкам художників-сценографів: Оксані Лисик та Галі й Оксані Риндзак. Вони просто повзком дісталися найтемніших закутків балконів і заледь визирали з-за стільців, дивлячись виставу – єдині глядачі окрім комісії. По її закінченню оплесків не було.
Для вистави Лисик зробив чотири задники на кожну пору року. На них в центрі велетенського вінка (тернового у «Зимі») композиційно було розміщено по три дерева, на яких у гніздах сиділи діти зі свічками («Весна») або було розіп’ято козаків («Осінь»). Пильна комісія побачила у трьох деревах втілення ідеї тризуба і оголосила вердикт: негайно прибрати якесь дерево, а краще два. Дітей так само потрібно було замалювати, адже вони нагадували янголів. Лисик категорично відмовився руйнувати задум. Тож усю сценографію було вилучено і знищено. Ще за життя Лисик знав, що його задники зігнили на балконах, покинуті скрученими під дощем та снігом. І тепер Лисикова папороть цвіте у значно менших масштабах – лише на ескізах. А нам принаймні залишається радіти з того, що для інших горизонтів служителям системи забракло чуття, аби, приміром, вгледіти зашифрований іконостас у сценографії до «Лускунчика».
Ескіз декорації «Цвіт папороті», Київ, 1978.
Одні на сцені бою
Якщо в ті часи Лисиковий геній потерпав від цензури, то тепер він потерпає від байдужості. Можна тільки подивуватися завзятості та силі духу пані Оксани Лисик-Зінченко та доньки сценографа Ганни. Ось уже протягом 25-ти років по смерті художника вони б’ються об стіни галицької завуальованої байдужості, мов дві рибини об лід. Усе, на що спромоглися дві жінки за цей час із поміччю поодиноких «бойових» друзів та шанувальників мистецтва Лисика, викликає глибоку повагу, але водночас і не менш глибокий жаль. За всі ці роки у Львові було проведено лише три персональні виставки митця (у 1996, 2000 та 2010 роках). Але без експонування найвагоміших з мистецької точки зору його творів: горизонтів та завіс для вистав (з огляду на невідповідність формату музейного простору). До слова, виставку 2000 року навіть довелося раніше демонтувати, тому що через сирість неопалюваних приміщень роботи Лисика почали псуватися. До Києва експозиції так і не потрапили. Та й наразі столиця Лисиком не зацікавлена, зрештою, як і київський Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України.
На початку ‘90-их роботами та сценографією Лисика відкривали Львівський Палац Мистецтв, а також перший міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев». Останнім часом ініціативи в пам’ять художника можна перелічити по пальцях. Це, зокрема, видання двох біобібліографічних покажчиків життя і творчості митця, укладених пані Оксаною у співавторстві із професором Інституту архітектури НУ «Львівська політехніка» Віктором Проскуряковим (2005, 2015). Відкриття погруддя Євгена Лисика роботи скульптора Ярослава Скакуна у Дзеркальній залі Львівської опери з ініціативи її директора Тадея Едера (2005). Встановлення надгробного пам’ятника Лисикові у виконанні скульптора Романа Петрука на Личакові (2005). Нарешті, мистецький проект диригента Мирона Юсиповича «Гармонія сфер» із декораціями Лисика (2010). Ось і все. Жалюгідно мало, як на західноукраїнський (та й загальноукраїнський) культурний бомонд. Непосильно багато, як на плечі двох тендітних жінок та кількох відданих шанувальників.
Сценографічне рішення балету «Сотворення світу», виконане Є.Лисиком протягом 1972-1991 рр.
Ласі на Лисика, або «куплю все гуртом»
Проте, цілком інакше ставлення до Лисикової сценографії за кордоном: 1997-го року у Санкт-Петербурзі було реставровано завісу та палети, створені Лисиком для вистави «Дон Жуан» А. Моцарта, і використано для постановки опери «Парсифаль» Р. Вагнера. 1999 року у Маріїнському театрі поставлено виставу «Лоенгрін» – за ескізами і макетом, які Лисик створив 1976 року для Большого театру в Москві. У 2004 році в Мінську відбулася прем’єра відродженої вистави зі сценографією Лисика «Тіль Уленшпігель» (2010 року 17 вересня до 80-ліття Є. Лисика та композитора А. Петрова Мінський театр підготував відомий балет «Сотворення Світу»).
Тоді як в Одеському театрі вже й не мовиться про плановане 15 років тому поновлення «Вія» із декораціями і костюмами Лисика. Що більше, коли до них звернувся Київський театр опери та балету із пропозицією купити сценографію, одесити відмовили. Нині у репертуарі Львівські опери – лише п’ять діючих вистав із Лисиковою сценографією («Есмеральда», «Лускунчик», «Лебедине Озеро», «Сотворення Світу» та «Ромео і Джульєтта»). Декілька вистав перебувають на балансі театру (себто, сценографію збережено), але більше десятка списано, а отже, знищено. Раніше пані Оксана скрупульозно відстежувала долю робіт чоловіка (у «кількатомних» списаних від руки зошитах-регістрах), але потім опустила руки. Проте й донині намагається вберегти кожну роботу художника. За весь час вона не продала жодного полотна, жодного ескізу. Хоча охочих по смерті Лисика з’явилось чимало, а найбільше із Києва та Москви. Якось їй навіть телефонували із Франції із пропозицією «куплю все гуртом», на що пані Оксана відрізала: «Au revoir!» «Тоді це мені нагадало, – принагідно згадує вона, – фінал фільму «Монпарнас, 19» Жакка Беккера про ницу купівлю робіт Амадео Модільяні…».
Сценографічне вирішення до опери «Лоенґрін» Р.Вагнера, Маріїнський театр опери та балету, м. Санкт-Петербург, Росія. Прем’єра 1 липня 1999. Художники відновлення: Т.Риндзак, М.Риндзак, О.Зінченко.
Музей Лисика – утопія?
З-поміж ініціатив, найбільш дискутованих протягом усіх без винятку ювілейних заходів, був і залишається проект музею Лисика. Потреба у створенні такого музею – очевидна. І не тільки тому, що Лисик міг би бути візитівкою Львова, як Моцарт для Відня чи Далі для міста Фігерас поблизу Барселони. І не тільки тому, що декілька тисяч (!) ескізів та полотен митця потребують належних умов зберігання і, звісно, оприлюднення. Дім Лисика необхідний передовсім для того, аби вберегти десятки тисяч квадратних метрів геніальних масштабних (20х18 метрів) горизонтів та завіс, які розсипаються у фондосховищах Оперного театру, або ж, поновлені, втрачають дух і почерк самого майстра. Адже самі ці горизонти – квінтесенція Лисикового генія, magnum opus його таланту.
Якось, на одному із чергових ювілейний круглих столів, оперно-симфонічний диригент Мирон Юсипович запропонував започаткувати новий формат вистав для театру: експозицію сценографії Лисика лише під музику (без солістів на сцені). Тут ідеї композитора збіглися із проектами архітекторів. Попри те, що створення музею наразі виглядає утопічним, вже існують проекти таких будівель, розроблених саме під сценографію Лисика науковцями Інституту архітектури Львівської політехніки під керівництвом дослідника ґенези й типології українського театру проф. Віктора Проскурякова. Таких ескізних пропозицій під його керівництвом було розроблено десятки за останні 25 років. «Це міг би бути центр вивчення й експонування мистецтва сучасного театру, – переконаний п. Віктор. – Горизонти, завіси, палети, сценографічні установки для вистав як у вигляді попередніх ескізів, так і створених «в натурі». Одним із головних завдань споруд такого типу мала б бути можливість збереження творів у первозданному вигляді – так, як створив їх сам Лисик та інші художники більш як 80-ти стаціонарних театрів України».
Та що там реальний музей, не існує навіть віртуального музею Лисика, де б можна було викласти увесь його багатогранний доробок, документальні фото зі сімейного та театрального архівів, біографічно-творчу розлогу довідку (а не три скупі речення з енциклопедичного довідника «Митці України» за редакцією А.В.Кудрицького (1992) чи куце вікіпедійне «жив-створив-помер»); нарешті, цінні спогади його рідних, друзів, колег, учнів, яких щороку меншає.
Балет «Ромео і Джульєтта» С.Прокоф’єва, театр опери і балету ім. І.Франка, Львів, прем’єра 19 квітня 1968 р.
Празьке Квадрієнале-2015: дежа-вю?
За життя роботи художника експонувалися на Празькому Квадрієнале, найбільшій у світі виставці сценографії та театральної архітектури, яка відбувається раз на чотири роки у Празі, починаючи від 1967 року. Історія має дивну синусоїду повторень – цього року деякі із відвідувачів-старожилів мали нагоду дежавю: Лисик повернувся.
18-28 червня у студентській секції Квадрієнале Україну представляли викладачі і студенти кафедри дизайну архітектурного середовища Інституту архітектури НУ «Львівська політехніка». Українська делегація проекспериментувала із виставковим простором «Будинку Кафки»: було відтворено такий собі камерний театр кінетичних проекцій, де разом із найкращими роботами студентів було продемонстровано понад 75 робіт Євгена Лисика. За задумом команди, відвідувачі виставки, які заходили до українського павільйону, одразу потрапляли на простір сцени, і водночас мимоволі ставали артоб’єктами трансльованих на неї проектором творів і сценографій Лисика. «Задником» сцени слугувала репродукція сценографії Лисика із «Ромео і Джульєтти» «Війна Монтеккі і Капулетті», вибрана командою навмисне, з огляду на українські реалії. (Всю цю презентацію з Празького Квадрієнале буде повністю відтворено у Львові 10 жовтня в рамках «Зустрічей із Лисиком» в Опері).
Українські студенти також презентували свої проекти, зокрема будинків-музеїв Лисика. «Відвідувачі і наші гості запитували нас: то хто ж такий той Лисик? Чому цілий напрям архітектурної школи Львова присвячений проектуванню якихось домів Лисика? – згадує творчий керівник української делегації на Квадрієнале проф. В.Проскуряков. – Нашою метою в Празі було показати геніальну і масштабну сценографію Євгена Микитовича. Адже Лисик – це Мікеланджело української сцени. Особисто моя мета – розглядати спадщину Лисика як об’єкт і предмет архітектурної науки. Тому мої студенти пишуть магістерки про Лисика, а моя здобувачка невдовзі захищатиме про нього дисертацію, написану на стику сценографії та архітектури».
На Празькому Квадрієнале українська команда тісно співпрацювала і мала спільні сесії із канадською, яку очолював проф. Ш.Долгой і проф. П.Босий із театральної школи Університету ім. Ед. Райерсона, Торонто Онтаріо, Канада. (Частина канадійців також приїдуть і виступатимуть на «Зустрічах з Лисиком» у Львові). Під жваві обговорення і жарти канадські студенти на Квадрієнале презентували власну сценографію в експериментальному українському кінетичному «театрі». На другий день, коли на сцені прокручували слайди Лисикових сценографій, в павільйоні стояла затамована тиша.
Представлення національних делегацій України й Канади та їхніх керівників. В.Проскуряков, Україна (в центрі), проф. П.Босий (крайній справа); Празьке квадрієнале-2015.
«Ведмідь у клітці»
Вочевидь, експонувати масштабного Лисика у камерному просторі – це зводити його в мікромасштаб. Для усього доробку автора необхідно би було, за підрахунками архітекторів, близько десяти площ Ринок. Задля побудови музею Лисика передовсім необхідне створення спеціального фонду чи програми щодо захисту спадщини митця. Саме про створення такої програми на державному рівні мовилося у відкритому листі 2000-го року від родини та друзів Лисика до тодішнього президента України Леоніда Кучми. У зверненні йшлося також про те, що жодна Львівська громадська та державна організації не спроможні забезпечити належні умови для зберігання та експонування творів видатного художника; що не сприяє цьому й відсутність юридично-правового статусу спадщини, яка потребує особливої уваги та патронату як здобуток Держави і Нації. В межах запропонованої програми під назвою «Спадщина Є.Лисика», окрім згаданого вище, йшлося зокрема і про довготривалий план заходів щодо популяризації в Україні та світі творчого доробку Євгена Лисика. Лист залишився без відповіді. Як і автори – без бажання продублювати листа наступним президентам. Щоправда, якось, після вистави «Богдан Хмельницький» у Києві (2006), пані Оксана подарувала Вікторові Ющенку біобібліографічний покажчик Лисика (із репродукціями його робіт). «А чого вона така маленька?» – запитав Президент. «Бо нема грошей», – відповіла пані Оксана. «Як нема грошей?» – здивувався він. І – по всьому.
Якось мистецтвознавець Володимир Овсійчук сказав, що Лисик – не той художник, за якого треба просити. А художник Любомир Медвідь заявив, що Лисик здатний порятувати не тільки Львів, але й всю Україну. Але хто і коли порятує самого Лисика? Загнаний у бюрократичне прокрустове ложе геній митця до болю нагадує одну із найекспресивніших робіт художника, яку він написав під враженням побаченого під час відвідин Шевченкового Гаю, де у затісній клітці розпачливо ревів бідолашний ведмідь…
Мислення в 3D
Лисик випередив свій час – він вже тоді мислив і творив у такому собі уявному форматі 3D. Йому не треба було пропонувати руйнувати стіни театру для його задумів – він це залюбки робив сам за допомогою горизонтів. Театр він перетворював на планетарій, на праліс, на Голгофу, на задзеркалля, на що завгодно, витворюючи додаткову реальність. Саме театральний простір дозволяв йому досягати максимальної рельєфності форм, уявного відривання об’єктів від полотна, тривимірності пласких зображень і оптичних ілюзій (як на асфальтних малюнках Дж. Бівера), внутрішнього світіння робіт (як в Айвазовського, якому невіруючі фоми зазирали за картини). І тому обличчя Матері з дитиною (із горизонту «Сотворення Світу», написаного саме після Чорнобиля) виникає просто перед очима, попереду тла, а галактики в її скорботних очах – глибоко позаду тла. Це створює ілюзію руху, наближення образу впритул. Недарма на вистави часто-густо ходили тільки для того, аби помедитувати під музику над Лисиковими шедеврами.
Лисик з колегами під час створення сценографії до вистави «Війна і мир» (Львів, 1985).
Сценічні установки і підвішені об’єкти ще більше увиразнювали різноплановість, стереоскопічність сцени. Цей ефект Лисик підсилював технікою колажу. Якось Багдадське небо на заднику він рясно посипав нашвидкуруч придбаною на ринку блискучою біжутерією – і в театральному освітленні воно враз засяяло і приголомшило глядачів, які вигукнули: «Так! Це – наше небо!» Лисик тісно співпрацював із освітлювачами, адже художник зі світла може витягнути зі сценографії стільки ж нового звучання, скільки диригент – із оркестру. Зазвичай, як згадує пані Оксана, вони зустрічалися о 4 ранку в театрі, аби ніхто не заважав, і записували-перевіряли світлову партитуру. Коли ж Лисик створював задники на малярці, то ніби програвав освітлення в умі. За його роботами можна навчати студентів законів гармонії, за якими вибудуваний всесвіт, так само, як за графікою Мауріца Ешера в університетах навчали математики.
Примітно, що нині балет таки експериментує із 3D форматом, але використовуючи відповідні технології (трансляція-експеримент Маріїнського театру у квітні 2010). Проте глядачі Лисикової сценографії не потребують навіть окулярів, хіба що внутрішніх, аби, окрім глибини перспективи, осягнути глибину закладеного Майстром змісту.
Ескіз декорації «Сотворення світу». Львів, 1986.
P.S. Чи є у Львові вулиця Лисика?
Після відвідин експозиції у Національному музеї у Львові ім. А.Шептицького 2010 року я попросила пані Оксану передивитись книгу відгуків за дві виставки (2000, 2010 рр.). Пані Оксана люб’язно дозволила ознайомитися із записами, ба навіть зацитувати найцікавіші. Додам, що це і відгуки, і спогади, і враження, зізнання, побажання, жалі, запитання й подяки від студентів та викладачів театрального й поліграфічного інститутів, академії мистецтв, коледжів, художніх шкіл та училищ культури, від заслужених артистів України й народних художників, членів НАНУ, науковців Львівського музею історії релігії, від поетів, композиторів і музикантів, фотографів, архітекторів, журналістів й режисерів, представників літстудій, друзів, колег і просто від глядачів. Не менш вражає і географія записів: окрім міст України, Москва, Варшава, Прага, Кумамото, а також країни: Ізраїль, Швеція, США. З етичних міркувань авторів не вказуватиму:
«Лисик зумів передати вічність (вакуум) як мистецтво, а мистецтвом відтворити вічність». «Це художник трагічний, а тому дивишся ці роботи із почуттям провини за свою недосконалість та безсилля». «Полотна Лисика – мов доторк до безодні власної душі». «Приходжу на виставку майже щоденно. І хочеться ще». «Спеціально вибрала сонячний день для відвідин…». «Так сильно, що моментами бракує повітря». «Я завжди консультувався із Євгеном. Він був дуже грамотним, добрим і допитливим». «Чи є у Львові вулиця Його Імені?» «Нарешті я впевнилась, що обмежити боротьбу світла й темряви за допомогою рамки – можливо!». «100 відсотків філософії». «Лисик – для майбутнього, і втілиться у майбутньому. Потреба в Ньому – очевидна. Як багато треба зробити, щоби наблизитися». «Ми були його сучасниками і заздримо майбутнім поколінням, які пізнають Світ Лисика». «Приходиш у стан якогось афекту! Ніколи не бачила нічого подібного!» «Лисик був дуже скромний, справжній інтелігент, виходець із народу». «Чудова виставка: сильні враження для стислих форм, діапазон техніки олівцем/тушшю, танцюючі форми, алегорія». «Якщо може бути вершина в мистецтві, то твори Є. Лисика – одна з них». «Незбагненна космічна філософія! Потужна енергетика!». «Таке враження, що Лисик намагався передати життя потойбічне». «Коли дивишся на завіси, розумієш, як глибоко Лисик відчував театр». «Це приклад не тільки неповторної сценографії, а й хрестоматійний зразок образного мислення». «Дякую за можливість ознайомитися із творчістю Лисика :) Люблю його :)» «Це краще, ніж усе, що доводилося бачити у Львові». А одна професорка з Японії написала лише один ієрогліф, а поруч переклад – «Правда».
На виставці Є.Лисика у Національному музеї ім. А.Шептицького у Львові, 2010.
Біографічна довідка
Євген Микитович Лисик (1930 -1991) – львівський художник-сценограф, народний художник УРСР (1975), лауреат Державної премії ім. Т.Г. Шевченка (1971), головний художник Львівського Національного Академічного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької (а також Мінського театру опери та балету в Білорусії (1978-1980)), викладач кафедри монументального живопису Львівської академії мистецтв. Створив сценографії до 76-ти вистав, найвідоміші з яких: «Спартак» А.Хачатуряна, «Ромео і Джульєтта» С.Прокоф’єва, «Есмеральда» Ц.Пуні, «Лускунчик» П.Чайковського, «Сотворення світу» А.Петрова, «Медея» Р.Габічвадзе, «Золотий обруч» Б.Лятошинського, «Танґейзер» Р.Ваґнера, «Дон Жуан» А.Моцарта, «Вій» Губаренка, «Отелло» Дж. Верді та ін. Постановки здійснено у театрах Львова, Києва, Донецька, Одеси, Мінська (Білорусія), Москви, Ленінграда, Свердловська (Росія), Варшави (Польща), Скоп’є (Македонія), Анкари (Туреччина).
(На фото: портрет Є.Лисика, написаний Б.Олійником у дусі початку XIX ст. як жартівливий додаток до портретів полководців у сценографії до «Війни і миру», 1985).
10.10.2015