Від вивезеного російськими властями зі Львова відомого дїяча д-ра Вол. Охримовича прийшов недавно до родини дуже цїкавий лист, з котрого подаємо до прилюдної відомости місця, що мають загальний інтерес. Ред.
Я вже від місяця живу у маленькім селї Гольтявино, положенім на горбку над широкою, великою рікою Анґарою або верхньою Тунґускою, межи горами, порослими смерековими лїсами. Околиця гарна і здорова; лїто тепле, але коротке і прикре через велику масу комах, комарів і мошки, які безчисленними роями лїтають і кусають людей і звірят. Усї люде без виїмку ходять цїле лїто і осінь в сїтках таких, як у пасїчників, або в вуальках, як у паризьких дам. Бо інакше мошка закусала б на смерть. Худоба пасеть ся лише по ночах, а через день стоїть у стайнї; пастухів не держать, бо комарі заганяють худобу до стайнї. В селї є коло 40 господарств і коло 280 людей. Нема анї церкви, анї школи, анї корчми, лише дзвінниця на цвинтарі. Тутешнї селяне — російські кольонїсти (російської мови і православної віри) — називають їх Чалдони; всї неписьменні, але мешкають і одягають ся досить чисто; доми деревляні, з грубих смерекових брусів, але високі, ясні, гарні, чисті. Селяне займають ся рільництвом, риболовством і держать худобу та конї. Ріка широка, як Дунай — на чотири кільометри, — у кождого своя лодка; малі дїти плавають на лодцї і їздять верхом на конї. Я живу на кватирі у одного селянина, Димітрія Павловича Колпакова: він жонатий і має двоє малих дїтей. Маю окрему кімнату, білу, чисту, з чотирма великими вікнами; два столики, чотири крісла і ліжко, в ліжку матерац. На снїданнє дістаю сметану з сиром або яєчницю, до тогож ягоди або сирий огірок, котрий можна так їсти, як кавун, і чай з свіжим молоком; на обід дичина (орябки, оленина, лосина), або риба (окунь, чечуга, щупак) або ячмінна каша або блини — і квасне або горяче молоко; на вечеру, як на снїданнє; крім того молока і хлїба, кілько схочу. За то все плачу сїм рублїв на місяць. Однак чай, сахар і нафту купую за свої гроші; також за праннє біля плачу окремо так, що удержаннє коштує мене вісїм до десять рублїв місячно. Крім мене живе в тутешнім селї ще пять іньших вигнанцїв: один жид з Бесарабії, один нїмецький селянин і трох інтелїґентних Росіян з Петрограду. Від них дістаю книжки, журнали і ґазети до читання і ходжу до них на розмови. Крім того ходжу на проходи, плаваю на лодцї і купаю ся. Чую ся здоровим, лише дуже менї тужно і сумно за Вами всїми, так що часто плачу. Се дуже дика і далека сторона. Звідси до почти Богучани на Анґарі 60 верств, до телєґрафу 250 верств, до повітового місточка Єнїсейська 450 верств, до найблизшої стації залїзної дороги то є до Красноярська 700 верств (100 миль). До тої стації залїзної дороги треба звідси їхати: 250 верств на лодках, 200 верств возом і 300 верств пароходом. Єнїсейський уїзд (повіт), в котрім я живу тепер, займає простір два рази більший, як цїла австро-угорська монархія, а громада (волость), до котрої належить моє місце замешкання, обіймає кільканайцять малих сел, розкинених на такій просторонї, як Галичина. З моїх товаришів недолї нїкого нема в тім селї, що я, але всї в тій самій громадї (в Пинчугській волостї); найблизший мій сусїд Микола Шухович живе пять миль від мене; Заячківський, Малицька і ще кількох по кільканайцять миль від мене, але деякі по 50 і 60 миль далеко, а все то рахуєть ся одна громада, належить до одної ради громадської і до одної почти. Звідси до Пекіну або до Токіо близше, як до Петрограду, і не дальше, як до Москви. Села лежать лише понад ріку, що кілька миль одно, а по боках ріки тягнуть ся непроходимі, безлюдні ліси, так звана "тайга". В тих лісах, далеко від сел жиють тутешні "дикі люде" так звані Тунґузи, котрі живуть в юртах (колибах) і займають ся польованнєм на диких звірів. Я тих Тунґузів ще не бачив, зате вже бачив тутешніх Жидів і тутешнїх Циганів; одні і другі такі самі як у нас. Почта приходить тут два рази на місяць, — але на весну, коли леди тають і крига іде, і в осени, поки ріка добре замерзне, нема почти, бо нема цїлком нїякої комунїкації. Тут нема цїлком жадних доріг; одинока дорога — се ріка; лїтом по нїй плавають лодками, а зимою їздять по леду кіньми і санками, возів тут нема цїлком. Зима тут довга і морози бувають дуже високі, але зате зима суха і тиха, без вітрів, то й морози не дуже дають ся в знаки, хоч термометер показує інодї і 50 ступнїв. Тут часом горять лїси, тодї крізь дим, не видно сонця, анї гір. — Хоч тут така пустиня, то однак часто маємо гостї, бо рікою попри наше село переїзджають партії вигнанцїв (ссильних) російських полїтичних і австрійських та нїмецьких "воєнно-обовязаних" таких, як я; переїздило вже таких кільканайцять Галичан, межи ними Заячківський і о. Матвієйко.
Тутешні гори, смерекові лїси, плоти з вориня, смерекові будинки і жванка (смола з модерева), котру тут жвуть, нагадують менї моє рідне село, а ріка і човни нагадують мені Залїщики і Днїстер: нарід тут досить чесний, привітний і відносить ся до чужинцїв прихильно.
На зиму мушу купити собі баранковий кожух, баранкову шапку і повстяні чоботи (піми); то все буде коштувати коло 80 рублїв; поза тим видатком вистарчить менї грошей ще на пів року, а до того часу надїю ся роздобути свіжі гроші; зрештою тутешнї селяне охоче довіряють на кредит. — Я вже описував вам мою подорож, але може ви мого листу не дістали, тому коротко згадаю, що моя подорож трівала півтора місяця (понад шість тижнів); ми їхали з Гадзивилова через Київ, Москву, Вологду, Вятку, Перм, Екатерипбурґ, Омск до Красноярска залїзницею дві недїлї. В Красноярску пересидїли ми в "пересильній тюрмі" дні недїлї; з Красноярска їхали ми три днї пароходом по Єнїсею, опісля сїм днїв кіньми і 8 день лодками, котрі тягнули линвами вверх по ріцї Анґарі молодицї і дївчата, ідучи берегом. З Київа до Красноярска їхали ми на свій кошт; се мене коштувало 150 рублїв. По дорозї ми оглянули Москву де перебули цїлий день. — На місце до Гольтявина приїхав я 3 (16) липня; дорога мене була сильно змучила, але я вже відпочив і прийшов до сил; анї в дорозї, анї тут я анї разу не хорував і взагалї чую ся цїлковито здоров, лише дуже менї тужно і жалко за Вами. Крім того я не спокійний, що з Вами дїєть ся, бо я вичитав в російській газетї "Рєч", що у Львові голод і холєра. — Я тут живу цїлком на свободї, лише не вільно менї без позволення полїційних властей виїхати звідси, з того села, де я живу.
Вівторок 4 (17) серпня 1915.
[Вістник Союза визволення України]
03.10.1915