(Як трьох стрільців полонило 45 Москалїв).
Товаришу Білинський, розповіджте менї про ту свою стежу (патрулю) під Болеховом, — пpocив я 16-лїтнього вістуна У. С. С.
"Та я вже призабув трохи", відповів: "то й не зумію добре оповісти".
Але оповідайте, що знаєте, — налягав я.
"Ну, нехай, як конче хочете, то послухайте:
— Було се по тій памятній ночі, коли сорок стрільцїв вистріляли декілька пак набоїв і декілька разів відперли напади Москалїв. Хоч як трудно було вдержати ся проти перемогаючої сили, все-таки стрільцї удержали ся через цїлу ніч. Зі сходом сонця стрілянина втихла. Ясно сходило червневе сонце й золотило вершки дерев. Промінї його поволї проганяли з лїсів і піль мряку. Все наново будило ся до життя — освіжене погідною нічю.
Тільки стрільцїв застав день помучених і змордованих цїлонічною працею. Вони дрімали вдоволені, що Москалї не напирають і що не дзвенькають їм понад уха ворожі кулї. Одначе гробова тишина в російських окопах здивувала нашого сотника Носковського. Треба було конче довідати ся щось певного. Вправдї ходила чутка, що Москалї подали ся назад, одначе се не було справджене. Щоби довідати ся про все, вислав сотник мене й ще трьох товаришів на стежу.
Задача була нелегка. Я мав підсунути ся під ворожі окопи, оглянути все як слїд і якби Москалї втїкли, то йти зараз за ними. Ми повзли, як коти, на черевах і все ближше й ближше підсували ся до окопів. Кождий корч, кождий горбок помагав нам. Накінцї підсунули ми ся на яких 70 ступнїв до ворога. Тепер можна було вже добре оглянути окопи. Жаден рух не уйшов би був нашої уваги. Але що-ж се? Нї одного стрілу, нї одного руху, хочби найменшого?! Тільки стрільні отвори грізно дивили ся на нас. Чимраз сміливійше й сміливійше підсували ся ми, вже й не дуже криючи ся. Нї духа! Ось ми вже й на окопах. Глипнули в рови та застали їх порожними. Вже й місце застигло по Москалях. Звідси вислав я одного стрільця з донесеннєм до сотника, що Москалї подали ся назад. З двома, що зостали ся, пішов я скорим ступнем дальше.
За той час теплий ранїшний вітрець розвіяв мряку. Зробив ся прекрасний, погідний день. На небі нї хмаринки. Тихо й мило довкола, що аж серце радуєть ся. Перед нами виринуло веселе, скупане в ранїшнїм промінню село. Мала церковця світила банею здалека й немов запрошувала всїх до села. — Ми ввійшли скорим ступнем між перші хати. З хат вибігали й старі й молоді на зустріч першим "нашим". Сльози блищали в очах, а на лицї виднїла радість. Одні хрестили ся і підносили руки до гори, другі плакали, третї запрошували до хат. Хотїли приймати, "чим хата богата", але, на жаль, ми мусїли спішити ся.
"Як давно опустили Москалї село?" — спитав я першого стрічного селянина.
"Недавно", — відповів, — "не буде й години!"
Хлопцї, скоро вперед! закомандував я — і маленька стежа майже побігла пільною доріжкою. Незадовго дійшли ми до малого потічка. Пісковаті береги покривали густі доки. В лозах при самім березї тягнули ся якісь окопи, здаєть ся, наші тамтогорічні. — Але ось дивлю ся, — а по тамтім березї іде московська стежа. — На щастє вони нас не запримітили. Ішли скорим ступнем, але кріси несли недбало на плечах, не сподїваючи ся нападу.
"Стой! и крикнули ми всї три як на команду, — "кидай ружйо!!" При тих словах дали ми до них сальву. Несподївано заскочені Москалї перепудили ся і покидали кріси. — Мала хвилька й ми були на другім боцї потічка коло них.
"Руки в гору й pyш!" — закомандував я і попровадили ми наперед себе 10 Москалїв з піднесеними руками поворотною дорогою у сторону села. Лозами, лозами вийшли ми на дорогу. Не увійшов наш транспорт і 100 ступнїв, як на закрутї дороги показала ся нова московська патруля в силї 16 люда. Закрут був дуже сильний, через то ми майже зійшли ся з ними. Нa вид своїх з піднесеними руками остовпіли. З того скористали стрільцї і подібно, як і передтим, огнем з крісів і пекольним криком змусили противників зложити оруже. Я закомандував знову: "Руки в гору!" й цїлий трапспорт, зложений з 26 люда, рушив до села. Та видно доля хотїла щедрійшу нагородити наш труд. Но не минуло й 5 хвиль, як у вузькій уличцї показала ся третя московська стежа, зложена з 19 людей. Я зпочатку змішав ся. 19 уоружених і 26 неуоружених трохи забагато на трьох стрільцїв. Але — думаю — все одно. Пробувати можна. Треба було дуже скоро дїлати, щоб Москалї не зміркували, скільки нас. До того поміг менї ще й номисл, аби полонені тримали руки піднесені в гору. — З останнїми 19-ма пішло нам подібно легко, як і з попередніми стежами. Потім, як вони побачили, скільки нас, сміяли ся самі з себе. Казали, що вони були переконані, що за полоненими йде велика сила Австрійцїв. Я, зважаючи на те, що можу по дорозї здибати ще яку московську стежу, велїв і тим попідносити руки в гору. — "Руш!" і трьох стрільцїв провадило під баґнетами 45 Москалїв, які мали на цїли боронити задів московської армії, що подавала ся назад.
Писано над Серетом 6 вересня 1915 р.
[Вістник Союза визволення України]
03.10.1915