Розділ перший: Взаємодія
«А всіх інших перелічити
просто не можливо,
Бо були там ще горили, генерали,
пиворізи, мочиморди,
голодранці, данайці,
нанайці, салоїди, араби,
опришки, кацапи,
пупорізки, лесбіянки,
скрябіни, білики, гномики,
єремії, повалії, мавки,
мавпи, лилики, дивні, чорні
коти, грудні жаби, алхіміки,
проститутки, татари,
бубабісти, українці і мертві
півні».
На початку вересня у Львові вперше відбувся Конгрес культури Східного партнерства. Це вже третій конгрес, але цьогоріч, на відміну від двох попередніх, які проходили в Любліні, Львову випала честь зібрати всіх, хто живе культурою, пише про культуру, створює культурний продукт і підтримує культуру між Сходом та Заходом, що б це не означало. (Здається, цьогоріч «Сходів» стало набагато більше, ніж зазвичай, але то тільки моє припущення). Попри надзвичайно насичену лекційну та дискусійну програму, в рамках Конгресу можна було реалізувати особисті мистецькі проекти, а також насититися, або ж наситити його якісною музикою. Отож мені б хотілося розповісти про тих, хто, власне, насичував. Як виглядає, організаторам вдалося зібрати на одній сцені найцікавіші українські музичні проекти.
Зачну з проекту «Етно Kovcheg.ua», який був, у певному сенсі, анонсом Форуму, певним музичним натяком на те, що Форум вже близько (або це, знову ж, тільки моє припущення). Разом із Джалапітою в Ковчезі опинилися українські поети і поетки, які співали в супроводі чудесних вокалів Софії Палюх, Людмили Зборовської та Юлії Півторак. З усіх запланованих учасників не зміг виступити лише Іван Малкович (його пісню заспівав Остап Сливинський, добре знаний своїми поетично-музичними проектами; про нього – нижче).
Під вечір першого для на сцену вийшли Сестри Тельнюк. Попри те, що було холодно, і, не зважаючи на звичні панльвівські накладки в проектах, фестивалях та подіях, Сестри зібрали свою віддану публіку. Під сценою помітно збільшилася кількість закоханих пар, здається, час почав уповільнюватися, а глядачі занурилися у млосний транс співаної поезії Оксани Забужко, в який своїми голосами вміють вводити лише Сестри Тельнюк. На завершення найбільш витривалі отримали справжній подарунок – гурт виконав кілька пісень із нової програми на поезію Шевченка. Переконаний, що поява творів Шевченка в репертуарі Сестер закономірна. Якщо хтось, окрім надзвичайно вдалого, проте радикально чоловічого бачення «Кому вниз», спроможний повноцінно адаптувати нашого Кобзаря для сучасного вуха, то це, безперечно, саме «Сестри Тельнюк». До слова, презентація проекту «Наш Шевченко», створеного у співпраці із Валентином Сільвестровим у супроводі Національного симфонічного оркестру України, відбудеться 15 жовтня у Києві на сцені актової зали Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Т. Шевченка. Проект благодійний, зібрані кошти підуть для 46-го батальйону спецпризначення.
Музично частина першого дня Конгресу завершилася «Монологом про найважливіше» Михайла Барбари під психоделічний електро-акустичний супровід Юрка Єфремова та не менш психоделічні візуалізації Михайла Шильнова. Барбара у Львові – завжди бажаний гість. Особливо трепетно його приймають ті, в кого досі щемить у грудях після ексодусу «Мертвого півня» із Флюгерівського «Прокидання». От знаючи це, відчуваючи всю цю неймовірну тугу, яка особливо резонує в осінньому Львові, вирішив Він «обернути воду на вино», тугу – на радість, а всеукраїнський балаган – у потік свідомості злободенної майжемоновистави. Тексти Юрія Андруховича з уст Барбари були впізнаваними, а ті, що були невпізнаваними, належали Мажені Садосі. Барбара – майстер говорити співаючи і співати говорячи, а також оживляти, просто будучи присутнім на сцені. Саме тому «Мертвий півень» Барбари був найбільш живим мертвим півнем, а злободенний монолог про найважливіше – найважливішим, що могло трапитися із злободенним Львовом 4-го вересня 2015-го року.
Ще сильніше шаманити на сцені, ніж Барбара, може хіба Жадан... у виконанні Мар'яни Садовської та Марк Токар Октету. Чотири жіночі голоси і чотири контрабаси: на цих восьми стовпах тримається слово Жаданове, яке то гуркотом лунає над хмарами, то шепотом пробирається в саме серце. Щось рівноцінне за експресією до Октету я попередньо пережив, коли вперше почув Dakh Daughters на початку минулого року. Можу радіти не тільки за себе, але й за усю українську музику. Бо така динаміка відкриттів – щороку новий проект, який неможливо ані вписати в жодні наявні жанрові рамки, ані знайти йому місце на полиці поруч із іншими, бо він потребує не лише окремої полиці, але цілої шафи – викликає закономірну гордість.
Оскільки мова вже зайшла про Токара, то хочу порушити послідовність і перестрибнути до Олесі Здоровецької & Марк Токар Project'у. Їхній проект «МО» львів'яни (не всі звісно, але найбільш цікаві і допитливі) вже могли чути у рамках минулорічного фестивалю Vox Electronica в Дзизі. Якщо співпраця з Мар'яною Садовською – це атмосферне звучання, то із Олесею Здоровецькою все набагато дивніше. Тут неможливо і не варто нічого казати чи очікувати. Це схоже скоріше на гірську річку: ніколи не вгадаєш, чи заманеться їй висохнути, чи топити селища, ламаючи на своєму шляху багатолітні дерева. На Vox Electronica до цієї «гримучої» суміші долучилася ще й Алла Загайкевич, яка до-електризувала цю музичну субстанцію, але, зрештою, в Інтернеті можна знайти записи цього концерту, тож слова тут зайві.
Перейду до проекту, який я свідомо залишив на десерт – «Взаємодія» ансамблю Nostri Temporis. Мені видалося знаковим, що серед розмаїття проектів є один, який зветься «Взаємодія»: він наче предметно уособлює різні грані взаємодій, втілені у всіх інших. Щоби більше дізнатися про нього, я вирішив поспілкуватися із директором ансамблю «Nostri Temporis» Богданом Сегіним. В процесі розмови виявилося, що всі випадковості чи збіги, які вималювалися у моїй голові, мали ще глибший сенс, і певним містичним чином були не зовсім, або зовсім не випадковими...
Богдан Сегін: – Взаємодія – це комунікація між композитором і автором відео, композитором і ансамблем, диригентом і виконавцями, між музикантами та митцями з різних країн, взаємодія візій та звуків, як вказано на сайті Конгресу. А ще Взаємодія – це фітбек по всіх наших проектах ансамблю Nostri Temporis. Вперше ансамбль співпрацював із відео у 2011 році, тоді композитори подавали нам готові твори із власним супровідним відео. Другий наш серйозний проект – це Транзит 2, який відбувся у Львові; для нього композитори спеціально створювали свої твори у співпраці із відео-артистами. Теперішня реалізація проекту «Взаємодія» була побудована на результатах «Транзиту», за винятком хіба твору Олексія Шмурака «Хвороба ляльки», – цей твір був написаний до першого, вже згаданого, аудіо-візуального проекту 2011 року. Але цей формат дещо застарілий для нас. Технології прогресують, а, отже, процес взаємодії може відбуватися зовсім по-іншому, в набагато природніший спосіб. В цих нових проектах ми прив’язані до синхронізацї – в партитурах прописані часові лінії — відповідник лінії відео — і кожен музикант разом з диригентом слідкують за часом, щоби попадати у кадри. На майбутнє плануємо шукати нові технічні можливості для реалізації наших проектів.
– Йдеться про можливе використання сенсорів?
– Це ще інша тема. Таке робить Кароль Непельський і Пауліна Залубска. Наприклад, Кароль використовує датчики, прикріплені до тіла – вони зчитують звуки його органів, а потім Пауліна обробляє цей звук. Зрештою, в 2012 році для нас написав твір Гжегож Майергофер, німецький композитор, і тут вже було не просто відео, а віджеінг – він ставив мікрофон, програма обробляла звук і створювала відео-ряд. До прикладу, я потрапив на проект в Москві, в якому використовувалися живі уривки відео і лупи. Навколо публіки у формі букви «П» були розміщені екрани, куди транслювалася ця відео-мішанка. Щось схоже ми робили й на першій Ізоляції в Донецьку: тоді нас знімали на-живо, а відео-оператори використовували ці лупи в процесі концерту як візуалізації. Зрештою, мене захоплює не так відео, як маппінг. Маппінг ми використовували на другій Ізоляції в Донецьку, а останнім часом в театрі Курбаса роблять концерти з використенням маппінгу. Ідей є багато, але на разі ми притримуємо їх до кращих часів.
Ансамбль «Nostri Temporis» шукає такі шляхи взаємодії і знаходить їх постійно. Львів’яни пам’ятають «Приготування» – спільний проект ансамблю із Остапом Сливинським, який відбувався на цьогорічному «Донкульті». Ідея перформансу полягала в унаочненні найпростіших дій, закладених у поезії письменників, які пережили війну на Балканах. Начитані тексти та спогади поетів супроводжувалися музикою у виконанні ансамблю. Тоді як Остап Сливинський виконував прості дії-приготування, які зазвичай робить чоловік перед походом на війну: потрібно робити вибір, які предмети брати із собою, а які залишити, потрібно бути раціональним. «Приготування» – це спроба пережити момент, коли одні – звичні – буденні ритуали необхідно замінити новими. До речі, хто не потрапив на перформанс у червні, має шанс, відірвавшись попередньо від буденних ритуалів, сходити на «Приготування» у рамках фестивалю Контрасти наступного місяця у Львові.
І все у цій статті було б банально просто, якби не дивні збіги і невипадкові випадковості. В розмові з Богданом Сегіним виринула згадка про ще один проект 2011 року, який з’явився у співпраці із ще двома українськими поетами, і який, здається, оминули інтересом українські журналісти – аудіо-книга «Тарас Прохасько та Сергій Жадан читають Чеслава Мілоша». Неначе все. Тепер можна спати спокійно... хіба ще потрібен гарний мотивуючий абзац на завершення. Чи два?
Отож, що ми маємо? Тексти в Мар'яни Садовської та Марк Токар Октету не менш злободенні, ніж у Барбари, а пісні такі ж народні, як і в проекті «Етно Kovcheg.ua». Зрештою, якщо заплющити очі, може здатися, наче в їхніх голосах присутнє легеньке дихання Сестер Тельнюк, – лишень вслухайтесь... Поети там, поети сям. Десь над усім цим пропливає Остап Сливинський і Сергій Жадан та їхня музично-поетична всюдисутність, а ще Володимир Бедзвін... Суцільна «Взаємодія».
Єдина ДНК, яка об'єднує всі ці проекти, всю музику – одна помітна хромосома, як невидима матір-кураторка, що пронизує кожну ноту, кожен звук, кожне слово і думку кожного виконавця і кожного слухача, – мабуть і є тим рішенням, знахідкою, якої всі ми прагнули упродовж Конгресу культури. Тією місією культури в час кризи, тією ниткою Аріадни, за яку треба міцно триматися, щоб вона врешті вивела нас із лабіринту наших особистих страхів, упереджень та зневіри, в якому ми замінотаврені.
28.09.2015