Гра природи, схожість типу, тотожність раси, що це? А може, якесь дивне, містичне споріднення у минулому, в якійсь страшній тайні, що її ви обидва не знаєте і не будете ніколи знати.
Загадка. І завжди — як мені оповідали — вас умить опановує якась нудьга, якась незрозуміла ненависть, ви навіть не хотіли би познайомитись із своїм двійником, ви жалуєте, що його стрінули, і сердито обертаєтесь до нього...
Юрій Косач «Голос здалека»
У 1920-х роках, знайшовши прихисток у Берліні, Владімір Набоков заробляв на життя репетиторством, паралельно пишучи кілька графоманських п’єс і сценаріїв для пантоміми, що їх мали ставити в російських емігрантських кабаре. Останнє було, мабуть, вимушеним способом знаходження точок дотику між жаданням письма та потребою жити комфортно: у просторій, добре освітленій квартирі з привітною домовласницею та гарними меблями. Слава його пізніх романів була ще далеко попереду, а з п’єсами, як і з поезією, В.Набокову вперто не щастило. Критика була не вельми прихильна, постановники не жалували. Єдиний спосіб полишити репетиторство – перекладати англійською, якою він заговорив раніше, ніж російською, тексти на замовлення. Щоправда, цю важливу сходинку до особистої незалежності він нерідко давав пройти своїй дружині. Чи не головним їхнім тогочасним замовником був український публіцист, політолог і громадсько-політичній діяч консервативної гетьманської еміграції Володимир Костянтинович Коростовець, берлінський кореспондент респектабельних британських видань “The Westminster Gazette” та “The Times”. Біограф В.Набокова Б.Бойд згадував, що В.Коростовець мав змогу платити дуже пристойні гонорари за переклади своїх текстів англійською. На той момент із іноземних мов В.Коростовцю була куди ближчою німецька, англійську він лише опановував.
Можливо, друкуючи чоловікові переклади, Вєра Слонім згадувала вояків Армії УНР, супроти яких мала свого часу стільки упереджень і з якими потім навіть потоваришувала. Тих, нерідко вражених тифом, позбавлених даху над головою, які зі стоїчною впертістю охороняли потяги, що на початку 1919 року виїздили з Києва до Одеси та Криму для евакуації, аби чимало колишніх чиновників Гетьманату, звільнених з-під нагляду за вимогою представників Антанти, московсько-петроградських утікачів, чия ілюзія (словами В.Домонтовича) про Петербург на берегах Дніпра розвіялася в хурделиці грудня 1918-го, могли далі спокійно зневажати своїх рятівників, замість того, аби згинути в засніжених українських степах. Настукуючи клавішами машинки, В.Слонім могла наспівувати українську пісню, вивчену від тих вояків дорогою в Крим, слова якої вона пам’ятала до смерті. Побутовий українофоб В.Набоков навряд чи шукав опору в спогадах такого кшталту.
Проте такій співпраці можна було знайти й витонченіше виправдання, ніж просте жадання грошей. Глєб Струве (той самий, якому колишній російський посланець у Лондоні Євгеній Саблін, типове втілення обожнюваних багатьма росіянами «скрєп», у 1930-ті зізнаватиметься у своїх подвигах із підриву «української пропаганди» у Британії й інтригах проти В.Коростовця, який ту «пропаганду» й провадив активною видавничою діяльністю) знав В.Набокова в часи його берлінського побуту й перших літературних спроб як Сіріна і згадував читання на літературних вечорах дуже двозначних із моральної точки зору віршиків, які, на його думку, не можна було ні читати, ні тим паче публікувати.
Ексцентричність – так, це було про В.Набокова. Він дуже бажав асоціюватися з нею, бо це був добрий спосіб знаходити елегантне пояснення різним, нерідко банальним обставинам: від гомосексуальності брата, якого він спершу по-міщанські соромився й уникав, до тем деяких своїх творів. Подібно українське навернення В.Коростовця російська еміграція не могла пояснити інакше, як особливостями його вдачі, людини, за спогадами того ж Є.Сабліна, «розумної й енергійної», але «неврівноваженої й інтригана». Без сумніву, з усіх чотирьох рис це мусила бути саме неврівноваженість. Проте тенденційний рядок в епістолярію навряд чи добирає доречне слово. Адже дозрівання В.Коростовця було поступовим, тривалим, і розмірковування в тому відігравали, напевно, роль більшу, ніж стихійна пристрасть.
Тематику тодішніх своїх статей сам Володимир Коростовець підсумовував у біографічній довідці 1941 року так: «Темою моїх студій і творів стали європейські справи і, головним чином, справи моєї Батьківщини – України».
Книга спогадів «Посів і жнива» – книга, що через шість десятиліть після свого виходу приведе в Україну, на Чернігівщину онучку його брата (сам В.Коростовець лишився бездітним), леді Валю Скулінґ-Коростовець, – була дуже добре сприйнята серйозною британською пресою. На момент видання «Посіву і жнив»(1931) співпраця В.Коростовця та В.Набокова вже припинилася. Посварившись із В’ячеславом Липинським через свою будапештську авантюру (коли задля одержання фінансової допомоги від угорського уряду на діяльність українських емігрантських організацій Гетьман ризикнув таємним листом підтвердити відмову від претензій майбутньої Української держави на Закарпаття), відмовившись від послуг князя Віктора Кочубея – родича князя Миколи Кочубея, довіреної особи В.Липинського, що надав розголосу цій справі, поплатившись за те членством у Раді присяжних Українського союзу хліборобів-державників, так і не здолавши породженого петербурзькою юністю упередження щодо галичан як «не наших», Гетьман зупинився на В.Коростовці – час пакувати валізи й прямувати до Лондона.
У присвяті до згаданої книги В.Коростовець напише: «Для пам’яті моєї матері, котра навчила мене високих принципів, що допомогли мені сміливо зустріти найгірші потрясіння, які лишень можна собі уявити, те, що знищило мою країну, сім’ю та власність». Аби збагнути справжню ієрархію цих цінностей довелося йти зворотнім шляхом – від власності, сім’ї й, у підсумку, до країни. Справді, повернення до України містило в собі щось від власницького інстинкту. Саме його дуже точно розпізнає виходець із земельної аристократії Павло Скоропадський при ґрунтовній розмові з В.Коростовцем у травні 1928 року у своєму маєтку під Берліном, коли йшлося про пошук гідної кандидатури на гетьманського представника до Британії задля українського національно-визвольного руху. Його Ясновельможність із відвертістю властивою приватним записам занотує до щоденника: «Удає з себе ліберала, але насправді затятий кріпосник». Характеристика воістину подібна до тої, що її залишив про О. фон Бісмарка прусський король Фрідріх Вільгельм IV.
Можливо, за інших обставин В.Коростовець міг би бути українським Бісмарком чи українським Черчиллем, проте на той час можна було розраховувати на статус хіба публіциста. Що сильнішим було відчуття безґрунтярства, то певнішим було розуміння батьківщи́ни як ба́тьківщини – спадку, землі, належного за правом крові. А крові було чимало.
Після багаторічного перебування у Санкт-Петербурзі протягом навчання в університеті та служби в царському міністерстві закордонних справ з вакаційними відвідуваннями родинного маєтку в Пересажі на Чернігівщині остаточне й швидкоплинне повернення до України наприкінці 1917 року було обумовлене потребою організації оборони маєтків – через родинну драму, коли більшовики розстріляли матір і двох братів. І, врешті, до країни. Але, мабуть, тільки там, у Варшаві, а потім у Берліні, він – столичний денді, колишній приватний секретар трьох царських міністрів, збагнув, що його країна – не Російська імперія. В.Набоков довго шукатиме виразів, аби висловити те почуття двозначності раптового осяяння й зможе це зробити лише в «Лоліті» через багато-багато років потому: «Я все-таки жив у справжніх глибинах обраного мною раю – раю, небеса якого пломеніли, як пекельний вогонь, – але все таки раю».
Зовсім з іншого приводу, але в межах аналогічної поетики напише Юрій Косач у «Голосі здалека»: «Останнім словом була назва втраченої та віднайденої дивом батьківщини, та солодка й жорстока назва, що стільки літ ворохобила йому душу».
Душа нащадка мазепинського канцеляриста була справді зворохоблена. На відміну від свого дядька – дипломата Івана Коростовця, який провадив більш-менш спокійне життя, доживаючи віку у котеджі на англійський кшталт, навіть знаходячи якусь втіху від падіння старого порядку: його коханка-француженка з часів дипломатичної служби при Цінському дворі, одруження з якою коштувало І.Коростовцю високих посад у царському МЗС, тепер була господинею дому, котру не слід ховати до шафи. Відставний дипломат пив чай рівно за розкладом, був членом Наглядової ради Українського товариства червонохресної допомоги біженцям (до Ради Правління якого входив його небіж Володимир разом із Гетьмановою Олександрою й Олександром Скоропис-Йолтуховським), паралельно підтримував більш-менш непогані відносини з російською «білою» еміграцією – 1921 року видав свої спогади саме як дипломата «російської служби» на Далекому Сході. Тепер все було в минулому: заклопотаність чиновника МЗС Української держави, підготовка до дипломатичної місії в Лондон і Вашингтон, куди він не встиг відбути через падіння Гетьманату, вислуховування зверхніх погроз від французького дипломата в Яссах, який недвозначно давав зрозуміти, що його уряд ніякої незалежної України не бачить у майбутньому, й прикрий підсумок всієї дипломатичної кар’єри, який виринув у розмові з Дмитром Антоновичем, – про «віроломство, навіть зі своїми» як одну з форм дипломатії. Наразі, чай за розкладом, церемоніальний нагляд за українським товариством, котедж із спокусливою молодою француженкою та спогади про Цінський двір, маньчжурського богдихана та монгольського богдо-гегена.
Оселившись у Берліні на фешенебельному бульварі Курфюрстендамм, де, подейкують, лише напередодні Першої світової війни жило 120 мільйонерів, і який навіть у повоєнні німецькі лихоліття лишався символом «золотих двадцятих» – вільних, безтурботних і гомінких, де натовпи золотої молоді витіснили з пам’яті обивателя марші прусських вояків у блискучих шоломах, В.Коростовець розумів, що його рай – той, втрачений у Пересажі, – був пеклом. Пеклом, схованим серед верболозів на берегах маєткових ставків, тихих побілених хат, працьовитих, сумирних селян, серед яких раптово прокинеться стара гайдамацька стихія.
Присвята матері, навіть сама назва його книги «Посів і жнива» відсилають до землі в метафоричному сенсі. Проте барви, якими послуговувалася реальність, були ще більш промовистими. Якби орвеллівський роман «Колгосп тварин» мав продовження, то дія другої частини певно була би пов’язана з божевільнею. Після захоплення влади в Україні більшовиками у маєтку Коростовців містився колгосп, а згодом – психлікарня. Сільський храм, який водночас був родовою усипальницею, підірвали за часів сталінського терору.
Поки в травні 1924 року В.Коростовець за дорученням Гетьмана займатиметься в Берліні організацією та проведенням установчих зборів Українського товариства допомоги біженцям, один тамтешній російський емігрантський часопис публікує новелу В.Набокова «Благость», герой якої домовляється зустрітися з коханкою біля Бранденбурзьких воріт, очікуючи її бридкого, дощового вечора, і врешті, звільняючись від диктату їхніх стосунків, йде геть, раптово відкриваючи в деталях вулиці розлиту красу й хвилюючу таємничість. Українською цю назву можна перекласти як «Благодать» – одне з центральних понять християнської догматики, сходження Бога до людини, яке є дарунком, а не визнанням заслуг.
Психлікарня на місці великопанського маєтку – прийнятно й так само символічно, як і те, що консервативний публіцист замовленнями фінансово підтримує автора новели, аби він не вмер з голоду й не загубився в сіромані Бранденбурзьких воріт, подібно своєму персонажеві, аби потім написати тексти, які свідчитимуть зовсім не про блиск старої аристократії, чиї речові рештки перетворилися в надбання антикварних салонів.
Проте В.Коростовець – персонаж радше виразно драматичний, а не трагікомічний. Аніж християнська благодать, йому ближча концепція платонівського анамнезису, що в осерді Косачевої новели «Голос здалека», коли головний герой – далекий нащадок довічно засланого до Вологодської губернії мазепинця, «білий» емігрант, який не знає жодного слова українською, раптово розбагатілий на колоніальних авантюрах, смертельно хворий самотньо помирає в Парижі прикрої осені, говорячи французькою з тезкою-емігрантом із України, до якої, опинившись у вигнанні, він відчуває потяг і прагнення повернутися. Вони нащадки одного роду, одна гілка якого лишилася в Україні, а інша – опинилася на далекій неросійській російській півночі. Близькість, природа якої лишається предметом здогадів і ніколи – певності. Він із розряду Богдана Немирича, героя Косачевого роману «Сузір’я Лебедя» – обірваної саги про присмерк старого шляхетського українського сімейства напередодні Першої світової війни, списаного цілком із В.Липинського, проте відповідного за духом і «кріпоснику» В.Коростовцю, який частково паралізований через інсульт помре 29 вересня 1953 року.
Проте, зупинімося.
Досить літературних ремінісценцій. Повернімося до прози життя. Отже, у маєтку Коростовців у Пересажі, яке давно втратило осібний адміністративний статус, міститься відділення психіатричної лікарні. Ми погодилися, що це дуже символічно. Так само, як буде дуже символічним те, що ідея культурного центру на місці маєтку з англомовною школою для місцевих дітей, принесена туди леді Валею Скулінґ-Коростовець, не знайде свого втілення, лишаючись – подібно до гетьманського руху – спробою укорінитися й знайти сенс для людей раптово й назавжди вирваних із корінням, кинутих у вихор Історії – цього жорстокого, холодного й чарівливого вихору.
P.S. Якби ця історія ніколи не трапилася, її міг би вигадати Юрій Косач. Скажімо, у новелі «Голос здалека». Мабуть, одній із найкращих новел про українське безґрунтярство. Так і не прочитаній нами досі. Адже геніальні історії не вигадуються, вони просто пригадуються.
P.P.S. Вже після публікації тексту звернув увагу ще на один прикметний факт, не згаданий в есеї - книга Коростовця "Посів і жнива", видана лондонським видавництвом "Faber and Faber" 1931 р. саме тоді, коли, зокрема, редактором там працював Томас С. Еліот.
28.09.2015