Не віднинїшня заморока.

Не від нинї заморока між нами. Тріває у нас від многих а многих лїт. Причина тої замороки перед всїм нерозвитість нашого за­галу і велике виображенє о собі декотрих людей, що себе уважають духовими провідни­ками народа. Буває таке, що хто напише я­кий стишок або яку повістку, сей час думає, що єму належить ся первеньство в лїтературі. Булоб се не великої ваги, колиб разом з тою думкою у декотрих писателїв ве лучилась о­хота все критикувати і поневіряти. Критика найчастїйше несправедлива, фальшива, осно­вана на власній, дуже чудній сновидцї. Те все бере ся звідти, що у нас почастї почи­нають без попередної працї над собою лїтератствувати критикою. Скіль­ко така критика писателїв ставляючих перві свої кроки в письменьстві варта, шкода і го­ворити. Не перечу, що молоді, дійсно талано­виті люде можуть инодї писати добрі поезиї, повісти і пр., — але неможливо, щоби звичайні молоді люде без одвітної працї видали в критиці вислїд благодатний. Для невиробле­ности і неусталеня нашого літературного язи­ка в многих зглядах полишав ся тим шуми­вітрам доволі поля побуяти безцїльно а ча­сто і безкарно по просторищи азиковім. Тож зроджує ся кортячка у них пописувати ся „критикою“ і переходить в шкодливу хоробу.
Заколота про язик трівала у вас вже в первих починах, коли то у нас став пробу­джатись язик народний в лїтературі. Вже перві почини Маркіяна Шашкевнча і товари­шів мусїли видержати неприхильне принятє і шкодливе дїланя нїби, то староруских „уче­них“. Такий Йосиф Левицкий критикував Маркіяна Шашкевича і товаришів дуже не­приязно, хоч яко лїтерат не був годен Шаш­кевичеви рішити ременя у сапог. Та годї! На час галицка „старорусчина“ припинила роз­виток народного язика і помогла заплїнитись мерзеному язичю. Язичє що раз більше при­нимало чудні вирази і не свої форми, става­ло що раз сухшим і нескладнїйшим та вкін­ци мусїло уступити народному язику, котрий сильнїйше розвинув ся під впливом україн­щини. Але і в тім новім лїтературнім язицї, який розвинув ся у наших народовцїв, остало ще не одно із давної замороки. Правопись в школах була етимольоґічна, але що раз біль­ше зміняла ся в користь народного язика; вкінци заведено в наших школах правопись фонетичну. Здавалось, що тепер по крайній мірі в правописи буде у нас спокій.
В новійших часах почато у нас критично розбирати шкільну правопись. Саме в час, коли накопились у нас дуже важні питаня. стали виволїкати річ, котра на тепер у нас зовсїм не великої ваги. В нашій шкільній фо­нетичній правописи маємо декотрі відмінно­сти, але тії ріжницї не так дуже значні, а і загалом правопись не великої ваги. Школа нїяк не може допускати частих і недоконче потрібних змін. Ми самі повинні дбати про те, щоби о скілько се можна, задержати як найдовше раз приняту пра­вопись.
Тую гадку взагалї мав дописуватель „Руслана“ заявляючи в статї: „Semper idem“, що в хвилинї, коли нам треба як найбільшо­го зєдиненя сил, виринав справа правописна. Про правопись спорили ми не від нинї. Вже Маркіян Шашкевич і Йосиф Левицкий ведуть спір о азбуку. Прихильники Кулїшівки і Драгоманівки, прихильника і та ї затїяли війну азбучну!
Так оно і виглядає, хоть все разом мі­шати не можна. Спір межи Йосифом Левиц­ким а Маркіяном Шашкевичем мав підклад зовсїм инший, се був напад пустого, невмі­лого язичя на язик чисто народний. Всї другі спори не дотикали язика, а були виключно правописні і не великої ваги. Розумів ся, пра­вопись унормувала ся тота, котра оказала ся найбільше поєдинча, практична, а нашому я­зику одвітна. Хоть в дечім ще нема уєдно­стайненя, однак се річи меншої ваги, котрі з часом поладнають ся. Нарéмно тут дїяти не треба і не можна.
Широко розводити ся про те, чи писати скрізь г а не ґ, зовсїм нї на що не придасть ся, хоть знов не завадить про те згадати, що инодї і славяньскі фільольоґи инодї ваше г читають хибно як росийске, отож Біг, гай, город, груша вимавляють Big, gaj, go­rod, grusza. Але ж предся нїхто не буде мі­сто ґеоґрафія, ґеольоґія, гомо­льоґія у нас писати і говорити: географія, геольогія, гомольогія!
Що до віддавана чужого l через ль ска­зано, що протéпом писати л у нас не випа­дає, бо тут у нас в Галичині так той спосіб писаня через ль тепер розповсюднив ся, що нагло єго зміняти радше пошкодить, нїж поможе. Загалом з правописею не нале­жить горячити ся, бо з того більше шкоди, нїж пожитку.
Із сказаного про сами, слаби, ра­ди виводити, що хтось предкладав так пи­сати місто самі, слабі, раді нїяк не можна. В статї виразно сказано: В лїтератур­нім язиці всї пишемо: зелені, ті“. Отож загальні форми іменяка многого числа суть самі, слабі, раді, так всї пишуть і нїкому до голови не припаде інакше писати. При нагодї наведено також з україньских книжок дуже рідкі форми: сами, слаби і пр. Такі-ж фор­ми, також рідкі найшов я і у галицко-. руского люду. Як ті форми взяли ся у нас, я пояснив. Дописуватель на мої замітки не звернув належитої уваги і виражав з жалем, щоби притьмом не вводити новости. Не хочу тут робити жадних закидів. Але таки оказує ся, що — semper idem. У нас так привикли все до наріканя, що навіть такі правомислячі люде, як дописуватель, жалкують перед гро­зячою небезпекою, якої не було і нема, остерегають перед тим, чого нїхто не думав.
Об’ясненє рідких форм сами і пр. єсть вправдї річ специально фільольоґічна, та принагідно ми їх об’яснили, бо може не один би думав, що то лише форми припадкові. Та­кі форма, хоть і мають своє оправдане, за­галом рідкі, а в україньских книжках навіть дуже рідкі; класти їх місто скрізь у лю­ду і в лїтературнім язиці уживаних на і бу­ло-б зовсїм пусте, недоладне і навіть шкідли­ве, а супротивляло би ся понятю о вигоді і одвітнім призначеню правописи.
(Конець буде).

[Руслан, 1913,ч.64, 22.03.1913]

* * *

(Конець).
Згодитись на те, щоби в теперішний час так важкий і беремистий в важні для нас справи зовсїм перестати занимати ся язико­вими питанями зовсїм не можу. Язик нале­жить до найважнїйших приміт на- рода. Зовсїм полишити критику язика зна­чило би тілько, що обречи язик на смерть. Всякий поступ в язицї був би неможливий. Єсть у нас богато таких справ язикових, які належить порушати не тілько в письмах спе- цияльно язикових, але також в дневниках політичних, щоби ними заінтересува­ти ширші круги, У нас часто розби­рають ся такі справи. Чи те відбуває ся в одвітний спосіб, то инше питанє. Перегляда­ючи ріжні примітки язикові пришпилені до критик лїтературних, зауважаєм, що іде не раз о річ саму, а о виказуванє, часто неслу­шне, похибок язикових, а передовсім о не­приязне зверненє уваги читателя на одвітно­го писателя. Той а той писатель уживав того або того слова, а критик такого слова нїколи би не ужив, тому то того писателя предста­вляє ся яко послїдного нездарлюгу. Такі „кри­тики“ сьвідчать аж надто часто о недостачи любови до рідного язика, а заразом о заро­зумілости і своєлюбю, Критикованє язика писателїв — хотьби не завсїгди справедливе не було би впрочім так обридливе, єсли би не ходило передовсїм о спаскудженє не лю­бого собі автора. Критикувати язик ще не вироблений не так трудно, можна єго „кри­тикувати“ після сподобаня, бо так богато у нас ще не усталеного, не принятого загально. Сли на пр. хто пише середник, можна то­му протиставляти з росийского взяте „сред­ство“, коли хто пише по людовому зовсїм правильно реченець, так завзято можна сему протиставляти „речинець“ і мимо виво­ду фільольоґічно зовсїм правильного нїби то оправдати, що часто кладуть (у люду) и мі­сто е, приміром „минї“ місто мені та бути вдоволеним, що єсть ся „ориґінальним“. Що таке чудне, а нераз дуже неприличне гарука­нє не одного здібного, але дразливого чоло­віка відсторонить і геть відверне, зовсїм ясно.
Порівнуючи дїланє декотрих наших „по­ваг язикових“ бачимо, що у них не любов рідного язика на першім місци, тілько чудна зарозумілість, чудна упертість і хибне думане, що уступленє в язиковім зглядї з своєю фал­шиво заниманого становища, страшно причи­нило би ся до утрати їх височини.
Принагідно все згадуєм про язик, при чім зовсїм не споминаєм про авторів виразів поріканих. Ходить бо нам лише о зверненє уваги на слова по нашій думцї фальшиві або менше одвітні а заразом на вирази натомість нами подані. Вибиранє виразів лишаємо чи­тателям.
Суть декотрі вирази штучні, обме­жені тілько на невеликий круг інтелїґенциї. Так дехто вживає „премісса“, другі „перед­посилка“, я уживаю преслань (рідник: преслани), в польск. przesłanka. Чи вживати мете премісса, чи передпосилка, чи преслань, на язик буде се мати зовсім невеликий вплив.
Другі вирази мною вживані трохи від­мінні від доси вживаних: складнї (іменяк єдиничого числа: складень) місто: „складники“ (ім. єд. ч. складник), заразнї (ім. єд. ч. заразень) м. „заразки“ (ім. єд. ч. заразок),— верхня многі пишуть „поверхня“ (верх­ня слово коротше і своє !) — полох мно­гі пишуть „пополох“; полох здає ся менї був би найлїпший вираз; могли би бути та­кож: сполох, переполох.
Дехто бере назви ростин сусїдних язиків не зважаючи на те, що і там ті назви шту­чні, і так „шарітка“ або „шаротка“ місто бі­лотка, Edelweiss, Leontopodium alpinum; — „айстерка“ лат. Aster chiraensis s. Calli­stephus chinensis. У люду много назв тої ро­стини, найлучші: глядка або талїрка; утворена назва книжна: красновін Callistephus, „небосхил“ здає ся менї не конче щасливе слово, вже ліпше: небо­склон або небозвід; обрій.
Часом приходить ся зачепити і право­пась, іменно тодї, коли она входить в язико­ву істоту. І так зяви не належить писати в значеню яви, прояви, тілько з'яви, - а зяви (людовий вираз) значить branchiae, Kiemen пр. зяви у риби.
Місто „бадати“ ческ. bádati, польск, ba­dać рядив би уживати слїдити; дослї­джувати; ізитати; стежити; мі­сто „бадач“ ческ. badač, польск. badacz — дослїдник, слїдитель, іспитатель; стежитель м. „бадач природи“ природозпит, дослідник при­роди.
„право свобідного переношеня ся“ = право свобідної переносьби; право свобідно переносити ся.
„справа стоїть в звязку" = справа єсть в звязи або справа в звязи.|
„жужчати“ після росийского: жужжать, штучно утворене, тілько у нас зовсїм мертве, а суть у люду живі, хороші вирази: бренї­ти, бзенїти, жуміти, густи, гудї­ти, бжичати, пчола (бжола) бренить, бзе­нить, жумить, гуде, гудить, бжичить, жук бжичить,
„колїєве вікно" = желїзниче ві­кно.
„перед нїким“ „з нїким“, „за ніким“ „за нїчим“ „до нїкого“ „до нїчого“ = нї пе­ред ким, нї з ким, нї заким, нї за чим, нї до кого, нї до чого.
Часом у декого стрінеш обясненє язико­ве зовсім не придале, так нашов я у одного
писателя поволі означене яко взяте з польского; тим часом єсть то слово чисто руске: воля, по-во́лї. Суть і вменшительні вирази: поволїськи, поволїсень­ки, поволечки, поволеньки. О­крім рядовика (Positio) нашов я також по­рівнальник (Komparativ): поволїйше і одличник (Superlativ): найповолїйше. По­дібно також людові вирази: помалу, по­малїчку, помалїську, помалї­сеньку, помалечку, тож порівналь­ник: помалїйше, одличник: найпома­лїйше.
Чи ми вже раз не перестанемо писати: „дневникарскі качки?“ Zeitungsenten, та не схочемо уживати своїх виразів: дневни­карскі жучки? Мабуть жучки нам не смачні, то-ж раді-б кушати смажених „качок.
Не раз лучав ся стрічати в печати ви­сміванє зовсїм доброго слова єсли, хоть те слово єсть у нашого галицко-руского (повста­ло із: єстьли, тому то декотрі галицкорускі „етимольоґи“ писала давнїйше: єстьли; в ро­сийск. єсли, в польск. jeśli, в ческ. jestli, jest­liže). У галицко-руского люду есть також сли (тої форми в росийскім нема). Україньскі пи­сателї в книжках тепер уживають: коли.
Але зовсїм слово єсли викидати, було-б та­ке саме, єсли-б ми україньске слово лучший счеркнули тому, бо наш галицко-руский люд говорить: лїпший.
Богато в судкованю про язик грає також звісна руска упертість. „Вшехпольский“ фор­ма абсолютно в рускім неможлива; однакож пишуть так тому, щоби не попустити тим, що вживають всепольский; мабуть з причи­ни, аби тамті дуже не „величались“... і у­живають дальше фальшивої форми та зане­чищують руский язик і що невідклонно іде, собі навязують тую славу, що не годні ріша­ти букваряних річий.
В многих язикових критиках висуває ся передовсїм велика хіть себе прославити. Сміш­но і говорити про таку „славу“. Ми всї повин­ні пізнати наші дуже важкі обстанови, серед яких мусим обертати ся. Всякі порозуміваня що до язика повинні у нас згідно відбувати ся, а далекою під нас повинна бути навіть гадка, кого нашими замічанями оскорбити або зневажати.
Єсли поглянемо на Україну, то бачимо, що лише Котляревский був свобод­ний від сучасної, неприязної критики. Єго пе­релицьована „Енеїда“ а також театральні тво­ри (опери) „Наталка Полтавка“ і „Москаль Чарівник“ навіть у Москалїв дізнали прихиль­ного принята. Та вже на Основяненка напосїлись з критикою люде, що зовсїм не знали нї язика, нї вдачи Українця. Основя­ненко не спорив, іно написав якби на жарт параболю „Салдацький (салдатский) патрет“, в котрім чваньковитому Терешкови (мов без­глуздим критикам), як забалянтрясить, хто небудь відрізує: „Швець, знай своє шевство а в кравецтво не мішайсь!" Пізнїйшим писа­телям діймано все різше, а навіть Шев­ченка „критикували“ такі, котрі зовсїм на язицї україньскім не знались. Критика ся чим раз ставала острійша і зїдливша, а підправ­ляло її політичне безголовє. Про таку „крити­ку і говорити шкода.
Ві Львові 5. марта 1913.

[Руслан, 1913,ч.65, 23.03.1913]