Наростання хвилі біженців з Близького Сходу й Африки вчергове реанімувало поняття Східної Європи та конфронтації між нею й «правдивою Європою», тобто Західною. Політики й публіцисти почали руба ставити запитання: чому у Західній Європі всі зустрічають біженців хлібом-сіллю, а в Східній гонять їх брудною мітлою? Олії у вогонь дискусії долив есей «Східні європейці не мають почуття сорому» (Die Osteuropäer haben kein Schamgefühl) відомого американського історика польського походження Яна Томаша Ґросса, опублікований у німецькій газеті Die Welt.
«У той час, коли тисячі біженців заливають Європу, намагаючись уникнути жахів війни, і багато з них помирає в цій спробі, в деяких нових країнах-членах Європейської Унії розігрується трагедія іншого кшталту.
Ці держави, які в сукупності іменовані Східною Європою і до яких належить теж моя батьківщина Польща, виявили свою нетолерантність, малодушність і ксенофобію. Вони виявилися нездатними пригадати той дух солідарності, який чверть століття тому привів їх до свободи. І це те саме суспільство, котре перед і після падіння комунізму волало про «Повернення до Європи» і гордо заявляло про твердий намір поділяти цінності континенту», – закидає Ґросс своїм співвітчизникам. Й далі запитує: «А за що, по-вашому, виступає Європа?»
Ґросс нагадує полякам та їхнім сусідам – мадярам і чехам, що з 1989 року, а особливо після вступу до Європейської Унії 2004 року, вони отримували величезну фінансову допомогу через брюссельські інституції та фонди. «А нині ви не готові хоч якось докластися до вирішення найбільшої з часу закінчення Другої світової війни міграційної кризи в Європі», – скрушно говорить він.
Тут здалося б нагадати трохи більше про самого Яна Томаша Ґросса, його історичні дослідження та пов’язані з ними скандали. Більшість його відомих праць присвячені пошуку відповіді на запитання: наскільки поширеним був антисемітизм у польському суспільстві у часи Другої світової війни та після неї?
Саме з його легкої руки світ дізнався страшну правду про Єдвабне. Назва невеличкого містечка в північно-східній Польщі стала відтак загальною, стала явищем, поняттям, яке описувало одну з найбільших трагедій і одну з найганебніших сторінок в новітній історії польського народу.
У книзі «Сусіди» історик описав, як у липні 1941 року поляки-мешканці Єдвабного допомогли німцям-окупантам загнати у сарай на околиці містечка своїх сусідів-євреїв, щоб там спалити їх живцем.
Чи можна це списати на війну, німецьку окупацію. До певної міри. Але вже ніяк не спишеш на ці обставини події, описані у ще одній книзі Ґросса – «Страх. Антисемітизм в Польщі після Аушвіца». Це вже повоєнна історія, повоєнний антисемітизм, повоєнні ксенофобські злочини в польських містах. Йдеться про єврейські погроми 1945-1946 років в Кракові, Кєльце, Тарнові. Ще одна його книга «Золоті жнива» розповідає про те, як поляки з жадібністю полювали за «єврейським золотом», шукали його у попелі Майданека, Аушвіца і Треблінки.
Зайве казати, що більшість поляків, котрі завжди намагалися подати себе передовсім жертвами націонал-соціалізму, не меншими, ніж євреї, сприйняли книга Ґросса у багнети. «Він заслуговує на покарання шпіцрутенами», – написав один польський журналіст у своїй реакції на книжку «Страх». «Вампіром історіографії» нарекли Ґросса польські колеги за те, що він «спаплюжив національну честь». Зрозуміло, що не менше проклять лунало й на адресу його «Сусідів» і «Золотих жнив».
Але деякі польські колеги Ґросса визнали за ним рацію. «Мушу погодитися з Ґросом. Польське суспільство є певним чином співвідповідальне за те, що сталося. Це не ми вирішили вимордувати євреїв, але взяли участь у багатьох вбивствах», – визнає знаний польський історик Аліна Скібіньська. Погоджується з нею і відомий польський публіцист Адам Кшеміньський, хоча намагається виправдати своїх співвітчизників. «Загалом дуже складно об’єктивно дати моральну оцінку вчинкам людей, котрі потрапили в екстремальні обставини, якщо сам не побував у їхній шкурі. Бо навіть по війні поляки були позбавлені своїх еліт, своїх суспільних інституцій. Це було зламане суспільство, яке лише приходило до тями після важкої травми. Це й суспільством було складно назвати, радше це була «суспільна каша»: маса родин кланового характеру. Риторично було б запитувати: чи мало це вплив на моральний колапс по війні? Згадати хоча б, які безчинства творилися після урагану «Катріна», що пронісся над Новим Орлеаном. А це ж було сите й соціально розвинуте американське суспільство. У Польщі ж такий «ураган» тривав понад п’ять років. Зрештою він не до кінця вщух і по війні», – зазначає Кшеміньський.
Дарма було б чекати й широкого схвалення в Польщі і згаданого есею Ґросса в Die Welt, тим більше що в ньому автор виводить актуальну ксенофобію багатьох поляків з подій 70-літньої давнини. Американський історик бачить коріння нинішньої нелюбові поляків до біженців у бракові відповідальності (передовсім моральної) за їхню співучасть у Голокості. А найбільше обурила поляків така фраза з есею: «Поляки, приміром, справедливо гордяться тим спротивом, яке чинило суспільство нацизмові. Хоча насправді впродовж війни вони вбили більше євреїв, ніж німців».
Критична реакція була досить оперативною: наступного ж дня віце-президент Інституту національної пам’яті Польщі Павел Укєльский опублікував статтю-відповідь у тому ж виданні. «То в чому ж винні поляки?» (Welche Schuld könnte die Polen treffen?) – запитує він вже у заголовку.
Політолог, історик, дослідник Східної Європи Укєльский нагадує американському історикові, що саме Польща стала першою жертвою Третього Райху в 1939 році. А 17 вересня їй ще й віроломно увігнав ножа в спину Радянський Союз, чим фактично зламав здатність країни до самооборони. Проте, як стверджує, віце-президент Інституту національної пам’яті, поляки, саморганізувавшись, продовжили протистояти обидвом агресорам. Він просить не забувати, що в структурі Армії Крайової, діяв спеціальний підрозділ Żegota, єдиним завданням якого був порятунок євреїв, передовсім єврейських дітей. А також, що в Другій світовій загинуло шість мільйонів поляків.
«У Польщі панує одностайність щодо того, що кожен злочин має бути засуджений. Але також панує єдність щодо відкидання історичного релятивізму, розмивання відповідальності і спотворення фактів», – завершує свій допис Павел Укєльский. На жаль, він жодним чином не зреагував на закиди Ґросса, які стосуються актуальних настроїв у польському суспільстві. Зрештою, він – історик тож і відповідає лише за свою царину.
На закиди щодо актуальної ситуації відповів Александер Смоляр – голова Фонду Баторія (польське відділення Фонду Сороса). У статті в авторитетній польській Gazecie Wyborczej Смоляр передовсім зазначає, що критика Ґросса є часто обґрунтованою. Він навіть визнає: «Я поділяю її і часто говорю про це публічно».
Але ці слова пана Смоляра стосуються висловлювань американського історика до згаданого есею, тобто, знову ж таки: історичних закидів. Тепер же голова Фонду Баторія зазначає: «На тлі вагомості доробку Яна Томаша Ґросса остання його стаття шокувала чисельними фактографічними ляпами, фантазійними оцінками і безпідставними тезами про причинно-наслідковий зв'язок».
Смоляр, зокрема, обурюється Ґроссовою критикою Католицької Церкви в аспекті її ставлення до біженців. Хоча, щоб бути справедливим, треба уточнити, що американський історик робить закиди не всій Церкві, а лише її окремим єпископам, навіть конкретніше – мадярським, котрі підтримали жорстку позицію прем’єр-міністра Віктора Орбана щодо іммігрантів. Вона полягає в тому, що якщо й приймати біженців з, то лише християн.
Польський клір, треба віддати йому належне, до таких заяв не дійшов. Проте від них не утрималися польські політики, котрі є вірними Католицької Церкви. Вони чітко заявили, що якщо й приймуть до країни дві тисячі біженців, визначених загальноунійними квотами, то виключно християн.
Знаменно, що у заочній суперечці з Ґроссом Смоляр несподівано переймає риторику того ж самого Орбана, котрий саме на Західну Європу й Америку покладає відповідальність за безлади й хаос в таких країнах, як Ірак, Сирія, Афганістан і Лівія, що власне й спричинило хвилю біженців. Натякаючи, мовляв, самі натворили – самі й вигрібайте.
Взявши власне таку тактику оборони польського суспільства, Смоляр волею-неволею сам приходить до тези про поділ Європи, тобто про все ту ж ідею Східної Європи, яка протистоїть Західній. Тут доведеться навести доволі розлогу цитату з його статті:
«Поширений в суспільстві страх щодо мусульман, щодо імміграції, не обов'язково виникає з расизму й ксенофобії. Він вимагає розуміння і протидії, а не гордівливої демонстрації зверхності.
Немає необхідності сягати до трагедії євреїв, щоб зрозуміти поведінку центральних і східних європейців та їхніх політичних еліт в умовах драматичних рухів населення з Півдня. Вистачить подивіться з висоти пташиного польоту на історію Європи. Колонії, здобуті країнами Західної Європи, сотні років знайомили з розмаїттям культур і людських типів. Присутність на вулицях великих і малих міст Західної Європи негрів, арабів, людей з Азії є повсякденним досвідом з незапам'ятних часів.
Контакт породжував, якщо не толерантність, то, принаймні, краще розуміння іншого. Навіть в умовах колоніальної нерівності та експлуатації. До цього призвели й повоєнні десятиліття, коли в умовах сприятливої кон’юнктури туди масово прибувала робоча сила з Туреччини, Пакистану, Індії, Алжиру, Марокко тощо. Потім настав період постколоніальних порахунків і моральних проблем на Заході. Триває він й донині.
На цьому тлі наша частина Європи вільна від цих проблем і комплексів. Занадто мало сказано і написано про колоніальне в своїй сутності ставлення до українців і білорусів. До 1989 року наші суспільства були засадничо замкнутими, і навіть пізніше вони не звідали суттєвих міграційних рухів з далеких країн. До недавнього часу навіть на вулицях Варшави людина з іншим кольором шкіри чи розрізом очей викликала сенсацію і провокували надокучливі погляди».
І як у цьому контексті не згадати славетного американського славіста, професор Стендфордського університету Ларрі Вульфа. У своїй засадничій праці «Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва» він чітко нам пояснив: «”Залізна завіса”, що розділяла Європу на дві частини — західну і східну, стала найуспішнішим риторичним новотвором у його політичній кар’єрі. Наступні півстоліття ця завіса залишилася найважливішим структурним розламом у свідомості й на карті. Карту Європи, з її численними країнами і культурами, було позначено цією ідеологічною заслоною, що пролягла континентом під час холодної війни. За словами Черчилля, «тінь упала на країни, донедавна осяяні перемогою союзників»; ця тінь також відбилася на карті, забарвлюючи землі за «залізною завісою» у сутінкові кольори. У цих сутінках можна було малювати будь-які нещастя, неприємності та страхи, і водночас вони звільняли від необхідності вдивлятися надто прискіпливо, дозволяли навіть відводити очі, адже що можна розгледіти крізь «залізну завісу», крізь сутінки, які оповили її?».
«Ідею Східної Європи винайшли в Європі Західній за часів Просвітництва», – запевняв Ларрі Вульф. Тепер же сама Східна Європа, щиро увірувавши в цю ідею, намагається всіма силами її підтримувати й захищати, ледь не споруджуючи нову «залізну завісу».
24.09.2015