Без дому, без роботи, без підтримки друзів і родини. В такому становищі серед нас тепер є багато людей. Ці люди — переселенці. І суто теоретично вони викликають співчуття та бажання допомогти. А практично — роздратування, злість, подеколи навіть страх. Вони — інакші, й інакші не завжди так, як нам пасує. І що маємо робити з такими своїми емоціями: працювати над собою чи спробувати змінити тих, хто рятується у нас від війни або потужного соціального тиску? Відповідь на це питання ми шукали під час відкритої дискусії «Переселенці та місцеві: від стереотипів до порозуміння», яка нещодавно відбулась у Львові. «Z» пропонує читачам зреферовані промови головних спікерів.
Завкафедри соціології УКУ
Оксана Міхеєва:
«Ми виявили феномен мовчання переселенців»
Наше дослідження про внутрішньо переміщених осіб почалося у жовтні 2014 року, і на весну 2015 року ми вже мали попередні результати. Для мене це було дуже важливе дослідження, бо на той час я сама вже опинилася у стані початкового переселення, занурення в нове для мене середовище, відтак переживала всі ці проблеми сам на сам із собою, тож ініціатива цього дослідження полягала у бажанні допомогти не тільки іншим, але й самій собі. Така дуже персональна мотивація.
Проблеми, з якими зіштовхуються переселенці, легше передати через емоційний образ. Уявіть собі, що у вас немає квартири, немає роботи, ви перебуваєте у середовищі, яке не дуже тішиться з того, що ви переїхали, і ви перебуваєте у складному морально-психічному стані, адже не так давно ви переживали активний суспільний тиск, як це було в Криму, або реальні воєнні дії. Плюс нові проблеми на місці, де людина переїхала.
Є дуже суттєва відмінність між переміщеними особами з Криму та Донбасу. Бо у випадку переселенців з Криму не йдеться про пряму загрозу життю, йдеться про дуже сильний суспільний тиск, витискання тих, хто не поділяє ідеї «русского міра» і є проукраїнськи налаштований.
Зі сходом зовсім інша ситуація, бо є пряма загроза для життя і людина рятується. Зараз найбільше переселенців є в областях, сусідніх із зоною АТО. Це прості раціональні речі — люди не хочуть їхати далеко, бо сподіваються, що незабаром повернуться додому. Хоча з плином часу ті сподівання стають все меншими й меншими.
На відміну від кримських татар, це не гомогенне населення, ці люди просто рятують своє життя. Серед них є проукраїнськи налаштовані, і навпаки. І що ж ми отримуємо в адаптації до нового середовища? Якщо група переселенців з Кримського півострова не бояться спілкуватися зі своїми, то переселенці зі сходу опиняються в такій дуже дивній ізоляції, вони бояться зустрічі з невідомим іншим, яке може виявитися яким завгодно, і вони знову мусять обговорювати ті проблемні моменти, від яких вони фактично втікали.
Для мене важлива ще одна проблема — специфічний процес для людини, що вживається в нове для себе середовище. Ми виявили феномен мовчання переселенців. Про що йдеться? Про те, що для такої людини головне — вижити. Вона мусить пристосуватися і готова поступитися власною гідністю, готова промовчати у відповідь на образу, вона готова не проявити своєї позиції. Вона мовчить.
Це дуже важливий момент із соціальної точки зору, бо ми вже мали справу з таким мовчанням, коли розпався СРСР. Адже багато людей сприйняли це як народження незалежної України, а для чималого числа це стало трагедією. Але ці люди мовчали, і дивіться, як довго вони мовчали! Тож оте теперішнє мовчання — дуже серйозна проблема, з якою ми мусимо працювати вже зараз. Бо ми можемо згодом зустрітися з цією проблемою.
Я не люблю про це говорити у песимістичному тоні, бо в кожній трагедії є можливість і потенціал. Я колись навіть написала такий текст під назвою «Війна, окупація та інші можливості». Річ у тому, що все це не лише призводить до трагедії, але також дає нові можливості. І не тільки для тих, хто переселився, а й для тих, хто починає з ними комунікувати. В Україні фактично вперше перемішалися представники різних реґіонів, зустрілися у прямій комунікації. Ми нічого не знаємо одне про одного, бо до останнього часу тасувалася географічна карта в політичній грі, бо у нас були розподілені реґіони і ніхто ні про кого нічого не знав. А тепер ця зустріч нарешті відбулася, хоч і на такій сумній основі, але це створює нові можливості для взаєморозуміння та інтеґрації українського суспільства.
Ці події примусили переосмислити нашу державність. Я прекрасно пам'ятаю, як на Донецькій ОДА на кілька днів знову з'явився український прапор. Це були сльози на очах людей. Тобто для людей це знову стало цінністю — власна держава, прапор; все це починає сприйматися не тільки як символіка держави, а як певний маркер своєї території, своїх прав і своєї свободи. Усі ці події примусили людей наново відповісти на запитання: «Що таке бути українцем?», «Що таке бути росіянином в Україні?»
Письменник
Сергій Жадан:
«Ми дуже швидко почали говорити «ми» і «вони»
Проблеми з переселенцями дуже чітко відображають всі наші суспільні проблеми. От такі ми є. І цей комплекс речей, пов'язаних із переселенцями, є частиною усіх наших проблем. Ми дуже швидко почали говорити «ми» і «вони». Поділ на своїх і чужих стався надто швидко. І ми говоримо про «них», маючи на увазі кримчан, і кажемо «вони», маючи на увазі донецьких та луганських громадян України, так ніби це якісь інші істоти, так ніби це не наші співгромадяни і вони мають інші паспорти. Не забуваймо, що у більшості з них паспорти громадян України, так само, як і в нас. Ми доволі легко дозволили розділити нас на такому неофіційному рівні, і мені здається, нас це не дуже добре характеризує.
Говорячи «нас», я маю на увазі не лише тих, хто перебуває по цей бік, а й тих, хто залишився там і для яких Україна вже нібито інша країна, яка до них стосунку не має. Насправді це проблема, яка була закладена не зараз, — вона мала підґрунтя і все це розвивалося саме так.
Очевидно, ми говоримо про «них», чужих, які сюди приїжджають. Комусь це подобається, комусь не подобається. Чимраз більше стає невдоволених, що далі, то більше упередженого ставлення, знову ж таки ці стереотипи, кліше, страхи падають на дуже вдячний ґрунт і зростають. І це всіх влаштовує. Це характеристика нашого з вами суспільства.
Є варіант ставлення до біженців як до жертв: люди намагаються їм допомогти, намагаються підтримати. Це не дуже конструктивна позиція, тому що частина з них займає позицію жертви, якій усі винні. І починає це використовувати. Я багато спілкуюся з волонтерами, і вони оповідають, що часто їх намагаються використати як харчову базу. Люди можуть прийти і сказати: «Давай, фашистська морда, помагай мені» — це цитата дослівна. Це не означає, що всі донецькі, які туди приходять, називають волонтерів фашистами, але може бути й такий варіант.
Я згадую це, щоби показати, що допомога з'являється там, де немає ставлення до переселенців як до жертв. Насправді набагато корисніше, коли їм дають можливість. Недавно ми були у Сватовому, возили допомогу переселенцям з Попасної, бо минулого року багато людей з Попасної виїхали саме до Сватова. І багато людей там залишилися. Зокрема, й тому, що місцева влада діяла конструктивно — вони давали їм житло. У Сватовому багато хат стояло пусткою і їх почали віддавати біженцям — хтось побув тимчасово, а хтось і залишився. Коли ти маєш де жити і не думаєш, де будеш ночувати завтра, то це вселяє спокій, відтак ти починаєш шукати роботу, можливості для навчання своїх дітей. Ти не відчуваєш себе жертвою, яка повинна щось у когось вимагати, — тобі дали можливість і ти намагаєшся реалізуватися. І власне такий здоровий прагматизм є оптимальним варіантом спілкування з людьми, які вимушені переїжджати.
Ясна річ, що це не вирішить усіх проблем, зрозуміло, що люди на новому місці почувають себе не зовсім комфортно, це ж не їхні домівки, та й більшість нормальних людей хоче повернутися додому. Але поки можливості повернутися немає, я думаю, що саме на такому прагматизмі треба будувати наші стосунки.
Важливо нагадувати й говорити про те, що переселенці не є якоюсь масою. Кожен з них — це людина, яка має ім'я, свої погляди та переконання. Коли ми одне до одного не будемо ставитися, як до якоїсь маси, — галичани, донеччани, сепаратисти чи бандерівці, — а будемо пам'ятати про те, що у кожній родині є діти, яким треба вчитися, є чоловіки, яким треба працювати, є матері, яким потрібно отримувати субсидії на дітей, тоді, я думаю, багато дурниць, пов'язаних зі стереотипами про донецьких, які носять листівки «ДНР», ми швидше змінимо. Коли ми й надалі будемо керуватися стереотипами і рахувати людей у відсотках, я думаю, у нас залишаться ці проблеми і ми будемо дозволяти себе дуже легко одні проти одних налаштовувати.
Партнер компанії pro.mova
Євген Глібовицький:
«Ми різні, і ця різниця нас збагачує»
Мирослав Маринович вчить нас розглядати продуктивні сценарії. Якщо говорити коротко й узагальнити відповідь до трьох позицій, то це позиції, які станом на цей момент спрацьовували у Малайзії. Це дивовижна країна, що складається з трьох етнічних груп — малайців, китайців та індусів. У цій країні навіть закони різні для всіх цих груп. Їхнє співжиття базувалося на трьох позиціях. Спочатку — не ображати. Друге, після того, як навчилися не ображати, — це співіснувати. А третє — користати з розмаїття.
З одного боку, я хочу до цього ближче підійти, а з іншого — трохи покритикувати цей підхід, тому що мені здається, що в Україні він працюватиме інакше.
Коли ми говоримо про те, що сталося, то я дуже сильно підтвердив би критику галицької зарозумілості, бо ми не знаємо, які були сценарії на столі у тих людей, котрі приймали рішення. Тому цілком можливо, що ми могли опинитися у ролі тих же переселенців, а не мешканці Донбасу. Цілком можливо, що гаряча точка мала бути тут, а не там, де вона є зараз. І в цьому сенсі ця зарозумілість ні на чому не базується. Вона є виявом снобізму, зверхності, всіх тих речей, які є проявом погорди. А погорда є гріхом у всіх релігіях.
Ми не знаємо досі, що стояло за Ніччю гніву у Львові, ми не знаємо досі, що стояло за зустріччю Яроша та Януковича, досі не знаємо обставин втечі Януковича, історики будуть це з'ясовувати.
Але те, що зараз відбувається, є нашою спробою дати відповідь на одне запитання, яке сильно впливатиме на можливості України в майбутньому. Це наша спроможність включати. Під час Форуму видавців ми говорили про те, що Україна є дуже інклюзивною і ця інклюзивність є дуже цікавою рисою. Наприклад, на відміну від балтійських держав, ми не маємо російської меншини. Вона є політично українською. Колись мене у латвійському МЗС питали, що ви робите з російською меншиною. Я відповідав, що не знаю, що ви маєте на увазі, бо такої російської меншини, як у Латвії, у нас немає.
І в цьому сенсі оця інклюзивність означає, що ми якось перемелемося-перетремося. Але чи це означає, що ми маємо розчинитися? Найбільшу небезпеку в намаганні цього розчинення я бачу у намаганні, умовно кажучи, української більшості нав'язати переселенцям колективну відповідальність за те, що сталося. І ця колективна відповідальність є радше нашим гріхом щодо них, тому що ми не знаємо, якою була роль кожної людини в референдумі, у мітинґах і так далі. Бо так виходить, що люди ризикували життям за українську ідею тільки для того, щоби за якийсь час отримати звинувачення у зрадництві з боку тих, кого вони захищали.
Якщо винести один висновок з цієї дискусії, то критично важливий висновок для мене полягає у такому: якщо ми хочемо рушити вперед, то мусимо застосовувати принцип персональної відповідальності. Але якщо ми хочемо осмислити те, що сталося, то маємо осмислити як цілісну картину. І в цю цілісну картину тоді входить розуміння того, що стається, коли ти ходиш на «лівий» референдум, що стається, коли ти не звертаєш увагу на переміщення військової техніки у своєму місті чи роками голосуєш за вказівкою якогось олігарха. За тими кейсами, що ми маємо вже зараз, можна видати новий підручник із суспільствознавства, ми маємо достатню базу.
Від того, наскільки успішно ми зможемо собі з тим дати раду, буде залежати вплив України в реґіоні далі на схід від нас. Ми нікуди не дінемося від Росії, вона назавжди залишиться нашим сусідом. Тому нам потрібна Росія, з якою ми можемо мати справу, нам потрібна модернізація Росії. І відповідаючи на запитання, як модернізуємо систему, ми відповідаємо на запитання, як ми зможемо модернізувати Росію, а за нею і весь простір центральноазійський, і кавказький і так далі. Якщо ми зможемо побудувати свободу в себе, то це означатиме, що ми зможемо претендувати на те, що вільним буде Крим, і на те, що вільною буде Росія, і на те, що ми нарешті зможемо вийти із цього постійного стану загроженості, де ми весь час перебуваємо в цінностях виживання і ніяк не можемо перейти до цінностей саморозвитку. Тож у тому, що зараз відбувається, я бачу більше можливостей.
І остання теза, яку я хотів би подати як приклад. Колись я спілкувався з керівником одного з підприємств Львова, які виробляють досить складну техніку, і він мені розказував, як складно у Львові знайти начальника цеху. Бо у Львові немає людей з ментальністю начальника цеху. Начальник цеху — це людина, яка матом може створити виробничий простір. І от недавно я його бачив осяяним, бо, як він сказав, «Вони з'явилися!». І в тому сенсі ми маємо бути свідомими, що люди, які до нас приїхали, несуть інші цінності і що ця продуктивність донецької культури, яка в Галичині часом виглядає досить загрозливо, є дуже важливою для нашої економіки і для наших можливостей. Ми різні, і ця різниця нас збагачує.
Представник фонду «Відродження» у Львові
Оксана Дащаківська:
«Для багатьох переселенців питання ідентичності стоїть надзвичайно гостро»
Якщо переселенців з Криму сприймали як таких, що втекли за переконання і можуть нам тут допомагати, то переселенців з Донецька та Луганська сприймали інакше: шукали в них потенційних ворогів, шукали, де може бути підступ. І я згодна, що стереотипові, про який ми сьогодні говоримо, дуже сприяли соціальні мережі та медіа.
Але треба сказати й про те, що переселенці передовсім зустрічалися тут з громадським активом, представники якого переважно були налаштовані позитивно, намагалися допомогти. Допомога ділилася на різні проекти: частина активістів займалася лише гуманітарною допомогою, а друга група активістів почала мислити проектно, якщо можна так сказати, — почали думати трошки далі й працювати на інтеґрацію. Мені здається, що цей другий підхід дуже сильно спрацював, і для багатьох переміщених осіб воно вилилося в те, що вони створили тут власні громадські організації і почали працювати самостійно й інтеґруватися в громаду Львова.
Зараз у кожному обласному центрі Західної України зареєстровано п'ять та більше громадських організацій внутрішньо переміщених осіб. І що важливо, більшість з тих громадських організацій мають за мету не гуманітарну допомогу, а власне інтеґрацію, посилення своєї спроможності тут, на місці. А мене найбільше тішить те, що коли спілкуюсь із цими людьми, я чую від них: ми приїхали сюди набратися довіри, яку потім повеземо назад. Більшість людей, які сьогодні опинились у Львові, мають надію повернутися додому, і повертатися вони хочуть власне з таким соціальним багажем.
Відзначу ще одну важливу річ. Найважче було дітям. Про них ми мало говоримо, але про це варто говорити. На відміну від дорослих, діти не вміють контролювати себе в стресі, тож дітям було дуже складно пояснити, що у школі розмовляють іншою українською. Багато з них були переконані, що їхня українська є найправильнішою українською, яка тільки може бути. А тут пояснити, чому інша українська, було доволі складно.
Також було складно в іншому аспекті. Діти дуже просто сприймають дійсність, усі ці схеми накладаються на їхні ігри. Тож коли тут граються в «українців і росіянців», як кажуть мої діти, то дітям з Донецька було дуже складно, бо їм чомусь завжди виділяли роль Путіна. Цей тягар ліг передовсім на батьків, але я рада, що було багато психологів, які готові були допомагати в цьому руслі.
Ще відзначу, що ми живемо за своїми календарними планами і увага до переселенців також прив'язана до наших свят. Зауважте, коли медіа найчастіше пишуть про внутрішньо переміщених осіб? На Різдво і на Великдень. Ну і зараз піднімається тема про те, чи треба голосувати внутрішньо переміщеним особам на місцевих виборах. Водночас я хочу підкреслити, що внутрішньо переміщені особи вже такими не є, вони перестали бути чужорідними тілами, бо ми вже разом живемо понад рік.
Треба усвідомити, що Україна не є першою країною, яка зіткнулася з такою проблемою, — дуже багато країн мають такий досвід. Міжнародний досвід показує, що найважче цим людям почути одне одного, бо кожен має свою правду, кожен має свою історію. І я думаю, що порозумітися ми можемо тільки тоді, коли побачимо не якогось ефемерного переселенця, а живу людину і спробуємо стати на її місце. Тому ці історії людей є надзвичайно важливі, і їх треба чути. Але так само мусять бути історії громади, яка приймає. Також я згодна з тим, що для багатьох переселенців питання ідентичності стоїть надзвичайно гостро. Мені довелося спілкуватися з дуже багатьма людьми з різних реґіонів, які приїхали сюди, втікаючи. І вони кажуть мені, що не знають, хто вони. Вони точно знають, що є громадянами України, але Різдво не їхнє свято. Їх приваблює мультик «Капітошка», але чи робить це їх росіянами або громадянами СРСР? І тут насправді важливо почути ці історії, важливо їх зрозуміти.
А найціннішим досвідом є спільна праця. Я дивлюся на хлопців з «Львівської освітньої фундації», які мають проект «Будуємо Україну разом», і радію, я рада, що є проекти, які ініціюють самі переселенці, наприклад — прибрати парк довкола Охматдиту. Тільки така спільна праця дозволяє нам розумнішати і менше травмуватися від інакшості.
Підготував Тарас БАЗЮК
21.09.2015