Ми сидимо в берлінському готелі, Ілля Яшин відмовляється від кави і віддає перевагу сокові, фруктовому йогуртові і чаю. Цей молодий російський політик з м’якими манерами жартома каже, що хоче дожити до старості чи принаймні не упокоїтися раніше, ніж вічний Путін. Схоже, це нелегко. Ми вдвох розпочали навчання в університеті півтора десятиліття тому, коли Путін прийшов до влади після лихоманкового періоду Єльцина. Сивини стає більше, а вищезгаданий не просто залишається на своїй посаді: він зміцнив свій контроль, зробив майже нерозрізненним свій проект для Росії від ідеї Росії і обумовив – від Грузії до України, від Балтики до Сирії – програму міжнародної безпеки. Мимохідь він і його оточення («силовики») водночас із політичним капіталом наростили свої особисті статки – це щось звичне для еліт на пострадянському просторі (і, як ми бачимо, трохи ближче також).
Яшин і його парія «РПР-ПАРНАС» кілька місяців тому оприлюднили звіт про війну в Україні від імені його основного творця Бориса Нємцова, політика-реформатора, застреленого у лютому. Звіт Нємцова, таке собі «Я звинувачую», досліджує зв’язки Кремля з військовим діями в Криму і на сході України, у ньому зібрано інформацію про російські втрати в сусідній країні. Яшин стверджує, що вони є патріотами, які захищають інтереси Росії, але розуміють їх інакше, аніж ми зазвичай чуємо: інтереси Росії, «яку поважають, але яка не є агресивною, живе у мирі зі своїми сусідами і є партнером Європи».
Щойно цей звіт вийшов, Москва в типово орвелівській манері оголосила, що військові втрати в «мирний час» є державною таємницею, перетворивши на злочин розкриття інформації стосовно цього, ще більше ускладнивши свідчення рідних і свободу дій для громадянського суспільства, яке ледь дихає. Минулих вихідних на регіональних виборах в Росії і в несприятливому контексті майже цілковитого відсторонення від процесу, численних бюрократичних перешкод і бойкоту ПАРНАС не отримав представництва в єдиному окрузі, у Костромській області, де зміг взяти участь у виборчих перегонах.
Яшин, громадські організації, як от «Меморіал», активісти тощо – це відсутні голоси у наших дебатах щодо Росії (та України). Кажуть, вони не є «релевантними», за цим, як катехізис, йде максима про те, що Кремль і «путінізм» – це те, «що є». Прихований меседж полягає в тому, що нема чого втрачати час на альтернативи, які не збудуться. Це легкодумне прийняття статус-кво забуває, що будь-який рух незгоди супроти встановленої влади і її політичної системи завжди починається зі слабкої, міноритарної позиції. Його успіх чи ймовірний провал однаково залежать від вміння – а часто спритності – змінити політичний порядок денний, від більшої чи меншої репресивної відсічі, зовнішніх акторів, а ще значною мірою від талану. Утім, всупереч тому, що говорять, в часи глобальної відсутності безпеки та ІДІЛ на Заході панує тенденція зовсім не зв’язуватися з опозиційними силами чи внутрішніми заворушеннями, не займатися порушеннями прав людини. Не треба перечити великим (і не таким великим) наддержавам. Особливо тоді, коли подібні альтернативи ставлять під сумнів зручні схеми міжнародної політики, визначені посибілізмом.
У цьому сенсі в Європі – і без сумніву, Іспанії – існує дивовижний погляд на Росію, викладений правими і лівими політичними силами і небагатьма вченими, який є плутаною мішаниною «realpolitik Кісінджера» – чия емпірична дієвість в питанні миру і стабільності є ще нез’ясованою – і ностальгійного романтизму. Ностальгія (і заздрість?) за імперською Великою Росією – як затхлий голлізм французького Національного Фронту чи членів Республіканської партії Саркозі під час офіційного візиту в Крим, який переживає фазу чеченізації. Ностальгія за ідеалізованим СРСР, якою багато хто, на щастя, не страждав (що думає звичайний східний європеєць про свій життєвий досвід, до уваги не береться), але яка, схоже, панує у підсвідомості політиків «народної» лівиці, які також відвідують Крим, якраз перед Берлусконі та іншими великими іконами нинішньої ЄУ. Тож ця «народна» лівиця систематично голосує в Страсбургу рука в руку з ксенофобською крайньою правицею проти будь-якої критичної щодо Кремля резолюції. У цьому ідеологічному попурі майже завжди присутній нездоровий антиамериканізм, який в 2015 р. змушує розплачуватися за дурість в Іраку в 2003 р. (чи попередні ексцеси Вашингтона в Латинській Америці) українців, грузинів, сирійців чи афганців. Як ми також бачимо на прикладі Венесуели, цей антиімперіалізм – антизахідний та екстремістський – штовхає цих європейців в обійми інших імперій, легалізуючи таким чином гомофобію, теократію, брехню та авторитаризм.
Ці перспективи виявляють щонайменше дві великі основні помилки. Перша полягає в ототожненні – без нюансів – путінізму і Кремля зі справжнім російським питанням (вмонтовування Росії в європейські атлантичні рамки) і російським народом. Та якщо некритично приймати мову Кремля і його паралельну реальність, російське питання стає ще більш нерозв’язним, а позиції протилежних сторін – ще непримиреннішими. З іншого боку, в політиці – ясна річ, демократичній, – (обґрунтовані?) думки і преференції одного народу є вихідною, а не кінцевою точкою, і не тим, з чим треба ні сіло ні впало змиритися. Подумайте про американську початкову підтримку війни в Іраку чи сербський націоналізм епохи Мілошевича, аби не згадувати попередні справи. Народна «воля» може бути відмінною в контексті більшої свободи, відкритої інформації і мінімально плюралістичної дискусії щодо наслідків дій можновладців.
Іншою великою помилкою, яка сягає ще епохи до залізної завіси, є змішувати російське питання з питанням Східної Європи, перетворюючи останнє на жертву першого. Тоні Джадт нагадував нам про нездатність Заходу розуміти Східну Європу і про те, як одержимість Росією та СРСР, мабуть, прирекла цей складний регіон, наше інше я, на моральну і просторову марґінальність в історії. Як свідчать численні дискусію щодо України і ставки на її «фінляндизацію», існує традиційна відсутність бажання визнати ці країни, затиснуті між великими наддержавами, як політичних акторів із власною волею і долею. Це ялтинський синдром: легке прийняття сфер спливу, поділу і роз’єднання населення на сході Європи. Звісно, інколи також існує протилежний інстинкт, також сумнівний: перейнятися автохтонністю, оминаючи вплив півстоліття авторитаризму, етнічно перемішаних (часто в насильницький спосіб) суспільств і недосконалих демократичних перетворень.
Тож недивно, що коли вибухають складні процеси та революції, як от український Майдан чи громадські протести в Москві, багато інстинктивних реакцій коливаються між теоріями конспірацій, патерналізмом по відношенню до спроможності цих та інших суспільств змінитися або парадом ярликів («прозахідні», «проросійські» тощо), які не пояснюють усю дійсність. Зрештою ці геополітичні кризи є щасливою нагодою для того, аби дехто струсив порох з теорій міжнародної політики і холодної війни чи заяложених ідеологічних понять (як от «антифашизм»), які вони не могли б використати в інший спосіб, прирікаючи таким чином інші народи страждати від своїх власних утопій та догматичних пороків.
Ми залишаємося занадто сліпими, занадто глухими і маємо занадто багато упереджених ідей відносно східної Європи та Росії. Ця неприємна Європа без спільного наративу наражається на ризик зачинитися перед тими, хто стукає у наші двері через відчай, через переконання, або і те і те. І ми також стрінемося лицем до лиця з поверненням – у різних формах – авторитаризму в Європі і його глобальним зміцненням. Ось чому тривожить те, що на такі глибокі виклики і дилеми занадто багато лівих і правих сил нині можуть відповісти лише ідеологічними судомами. Чи те, що в епоху страху занадто багато європейських урядів необачно квапляться керуватися – в Каїрі, Москві чи Дамаску – максимою Тукідіда про право сильного. Тут, біля залишків берлінського муру, проглядаючи історію і такі події, як повстання в східному Берліні в червні 1953 р., доходиш висновку, що в цьому гоббсіанському світі незручні голоси на сході та півдні мають невеликий вибір. Та принаймні спробуймо не бути систематичними співучасниками їхнього замовчування.
Франсіско де Борха Лашерас, заступник керівника Мадридського офісу Європейської ради з міжнародних справ
Francisco de Borja Lasheras
De nuestras confusiones sobre Rusia
El Mundo, 15/09/2015
Зреферувала Галина Грабовська
18.09.2015