Страх перед загрозою змін

 

«Політика – це мистецтво можливого», як казав Р. О. Батлер, англійський політик 50-60 років минулого століття, якого консервативна партія не допустила до лідерства за його славу мрійника про способи співпраці з соціалістами і лібералами. Можливо, якщо взяти Батлера за приклад – практикуючи прагматизм, обмінюючись пóступками, шукаючи спільні переконання, досягаючи компромісів, – деякі на позір нездоланні проблеми нинішньої політики виявились би керованими: наприклад, Брекзит, каталонський сецесіонізм, терористичний фанатизм, чавізм, аномалія Північної Кореї, безвихідне становище в Палестині та Україні. На жаль, ці труднощі є відносно тривіальними, якщо порівняти їх з направду серйозними викликами, перед якими стоїть світ. Тож те, чого ми в нинішній час потребуємо, це мистецтво неможливого.

 

Основною економічною проблемою світу, наприклад, є проблема розподілу багатства: не лише поміж багатими і бідними реґіонами, але також поміж нерівними класами розвинутих країн. Впродовж більшої частини ХХ ст. відмінності ставали щораз менш обурливими, перш за все завдяки великим світовим війнам, реґіональним і громадянським, які підвищили ціну робочої сили. Але ця фаза в глобальному масштабі закінчилася у 80-ті роки минулого століття. І розпочалася інша: фаза масового переведення ресурсів на користь багатих і відносного зубожіння більшості населення промислово розвинутих країн. В Європі і Північній Америці ми повернулися до моделі, яка існувала перед Першою світовою війною, – з нерівностями, схожими на ті, що призвели до революційних рухів злидарів, що зруйнували старі режими царів та імператорів. Тим часом світова нерівність ставала щораз гіршою – принаймні для селян у велетенських зонах Африки та Азії, де важко заробити на життя чи уникнути залежності. Досі, завдяки майже всезагальному підвищенню рівня добробуту в значній частині світу, зберігався соціальний мир. Але заздрість є природним наслідком нерівності, і рано чи пізно насильство стане неминучим наслідком заздрості. Наразі ніхто не знає, як цьому запобігти.

 

З проблемою нерівності тісно пов’язана проблема споживання. Всупереч тому, що зазвичай говорять, тиск на світове довкілля спричинений не колосальним збільшенням населення світу, а радше непосильним рівнем індивідуального середнього споживання. У ХХ ст. світове населення зросло з 1 млрд 600 млн до 6 млрд – тобто майже учетверо, – тривожна цифра, що пробудила мальтузіанські страхи і породила програми контролю за народжуваністю, але вона зручно утримувалася в межах ресурсів планети. Тоді як середній рівень споживання помножився майже на двадцять, тобто зріс у п’ять разів більше, ніж населення. І як усі знають, майже все це надмірне споживання припало на нечисленні привілейовані зони, передусім на Північну Америку і Європу. Відверто кажучи, цю проблему неможливо вирішити. Інші народи світу вимагають собі права задовольняти свої бажання так, як західники. Китайці, індуси, латиноамериканці вже наближаються до рівнів споживання, схожих до рівня споживання в США. Це бажання є нестримним. Демократії не витримають найсуворішого аскетизму, який нам буде необхідний, аби зберегти планету придатною для життя. Навіть зараз ми серйозно не замислилися над пошуками рішення. Ми й далі віримо в усе ще не реалізовані технологічні дива, які в оптимістичному, але малоймовірному майбутньому помножать плодючість землі. Однак технологічна історія засвідчує, що навіть якщо ми здобудемо такі засоби, це рішення буде лише тимчасовим: кожен технологічний поступ тягне за собою несподівані наслідки і обертається новими проблемами.

 

Найвагомішою демографічною проблемою світу є не збільшення населення: якби ми змогли скорегувати розподіл ресурсів і споживання, умістилося б значно більше людей. Нею є старіння населення загалом, що створює нерозв’язну трудність: нерозв’язну для систем соціального забезпечення; нерозв’язну для структур охорони здоров’я; нерозв’язну для збереження ефективності родин як основи реального суспільства; нерозв’язну для економік, які залишаться без достатньої кількості активних робочих рук; врешті-решт, нерозв’язну для політиків, які не можуть сказати своїм довірителям: «Повертайтесь до позитивної оцінки смерті, як ваші середньовічні предки» чи «припиніть домагатися здоров’я, щоб ми могли зменшити видатки на медичне обслуговування». Можливо, стало би краще, якби старі люди розвинутого світу були готові вітати в себе іммігрантів з Африки, де є надлишок молодих робочих рук. Та це рішення, навіть якби було прийнятним, вичерпало би себе, коли б африканський демографічний курс перестав бути відмінним. Теоретично західні уряди могли б надихнути своїх громадян безупинно розмножуватися; та ми вже знаємо, що цього не станеться.

 

Нестримне споживання загрожує нашій безпеці у всіх сенсах: соціальному, політичному, енергетичному, екологічному. Та існують інші проблеми довкілля, які буквально виходять за рамки компетенції людей: це кліматичні зміни, які, зрештою, залежать від Сонця – зорі, яку ми абсолютно не здатні контролювати, але яка керує нашими життями з детермінізмом, який би здивував навіть найлегковірнішого астролога. Ми повинні боротися проти всіх людських занять, які погіршують світовий клімат, але залишаємось у віданні Сонця. Мікробіологічна еволюція також, здається, не надто підкоряється нашим намаганням втрутитися; ми можемо лише бути напоготові, коли почнеться новий мор, а потім – sauve qui peut (рятуйся, хто може!)

 

По суті, проблема полягає в прискоренні різного роду змін. Культури зазнають щораз більш несподіваних, виснажливих і трансформуючих потрясінь. Раніше ми проживали такі зміни за століття, останнім часом – за покоління. Тепер ми це робимо за десятиліття, роки, пори року, місяці. Як говорить англійська приказка: тиждень – це тривалий час в сучасній політиці. Темп змін дійшов до екстремальної швидкості, настільки екстремальної, що незабаром світ стане невпізнанним для того, хто, скажімо, вийде з коми чи пробудиться з довгого сну.

 

Ми живемо у світі Ріп ван Вінкля, хоча нам не треба проспати сім років, як проспав він, аби нас потрясла зустріч з абсолютно новим оточенням. Саме тому ми відчуваємо цю «дрож» перед майбутнім, яку описав соціолог Елвін Тоффлер: оту суміш страху, збентеження й жалю через несподівані, прикрі і підривні новини в нашому відчутті безпеки і вдоволення. Коли ми відчуваємо загрозу змін, ми впадаємо в паніку. Реагуємо, як немовля, що учепилося в пипку. Піддаємося крикливим популістам і примітивним рішенням, які вони пропонують: мур, референдум, війна. Шукаємо сховку він незручної реальності у нездійсненних міфах, що ними є, наприклад, самодостатність прихильників Брекзиту, золотий вік прихильників суверенітету, одностайна утопія фанатизмів, чиста і незаймана домівка, в якій не буде іммігрантів, дисидентів та іноземців. Розв’язують війни, щоб захистити культури, яким призначено змінюватись, чи загарбати ресурси, що зникають. Не існує політичної стратегії ані для того, щоб здолати страх, ані для того, аби сміливо піти назустріч змінам, які його породжують. Радше навпаки: як це не парадоксально, але ми повинні підтримувати прискорення, імпровізуючи нові зміни, аби виправити – одну по одній – дію останніх, які вже сталися.

 

Тож коли світові політики підходять до вирішення своїх труднощів з короткостроковими економічними стратегіями, переглядами податкових систем, територіальними конфліктами, незавершеними війнами, зобов’язаннями щодо нужденних біженців, протистояннями з терористами чи сепаратистами, прихильниками Брекзиту чи диктаторами або жорстокими режимами, які відкидають цивілізовані цінності, ми сподіваємося, що вони застосовуватимуть мистецтво можливого. А коли вони зазнають невдачі чи опускають руки, ми думаємо про завдання, які залишаються для виконання тим, хто відкриє, як застосовувати мистецтво неможливого.    



Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса Університету Нотр-Дам. 



Felipe Fernández-Armesto
Miedo ante la amenaza del cambio
El Mundo, 19.07.2017

Зреферувала Галина Грабовська

 

21.07.2017