Брекзит, обрання Трампа, розквіт популізмів, націоналізмів й антисистемних партій разом із антидемократичним регресом у Росії, Венесуелі, Болівії, Філіппінах та ряді інших країн змусили багатьох мислителів поставити під сумнів майбутнє демократії у світі.
Щодо цього в історії є деякі уроки, однак їх небагато, тому що історія сучасної демократії коротка. Попри те, що її зародження тривало понад два століття (можна сказати, що воно почалося з англійської революції XVII ст.), власне демократія існує заледве сторіччя. Вона встановилася акурат із Першою світовою війною (1914-1918), хоча деякі піонери, як-от Нова Зеландія й Австралія, запровадили її трохи раніше. Попри те, що деякі коментатори сперечаються щодо її точного означення, під демократією ми розуміємо політичну систему, при якій народ, в якому існують розрізнення лише за віком, обирає своїх керівників; отож це означає загальне голосування обох статей, що здійснюється періодично.
Однак історія демократії є цікавою. Придумана й охрещена давніми греками (точніше, афінянами), вона протривала відносно недовго після IV ст. дохристиянської ери. Римська республіка встановила напівдемократичну парламентську систему, яка невдовзі дрейфувала у диктатуру й імперію. Відтоді і до ХХ ст. демократія пропала з історії, хоча де-не-де були деякі намагання відродити її. Чим зумовлена ця тривала перерва на 23 сторіччя? Попросту тим, що ні філософи, ні правителі не вірили у здатність народів приймати мудрі рішення в питаннях високої політики. Зрештою, через приклад предтечі, давніх Афін, результат першої демократії не був взірцевим: він показав кричущі помилки, з яких найчастіше згадують смертний вирок Сократові, хоча було багато інших.
Відродження демократії в ХХ ст., у нашу епоху, є продуктом столітньої еволюції – запровадження парламентаризму і промислова революція в Англії запустили два паралельні процеси: економічний розвиток дозволив – через освіту – накопичити людський капітал в населенні, а це підготувало його до щораз більшої участі в політиці; ця щораз більша участь розширювала підвалини парламентаризму, таким чином виборчі цензи збільшувалися, доки не досягли всезагального виборчого права. Водночас економічне зростання породило середній клас, голоси якого, віддані за помірковані партії, посприяли стабільності молодих демократій. Цей процес, який поступово розвивався впродовж ХІХ ст., пришвидшився з початком Світової війни і перемогою комунізму в Росії. Успіх демократії в міжвоєнний період був затьмарений підйомом тоталітаризмів, що призвело до Другої світової війни. Проте вона завершилася перемогою демократій (і комунізму). З іншого боку, економічне зростання стерло колишні класові відмінності. В розвинутих країнах переважну більшість мешканців можна вважати середнім класом. Таким чином демократія стала політичним каноном – і більшість країн оголошували себе демократичними, хоча багато з них фактично ними не були. Здавалося, ми наближаємося до «кінця історії» (вираз Френсіса Фукуями), в якому переважаюча більшість населення жила би при демократії, насолоджуючись миром і достатком, що їх підтримують імперія права і держава добробуту.
На жаль, усе було не зовсім так. По-перше, багато сучасних держав лише звуться демократичними. Вони намагаються зберегти видимість, але ні вибори у них не є вільними, ні поділу влади немає, ні державне керівництво не поступається своїми посадами добровільно, а радше вдається до всіляких вивертів (часто супроводжуваних насильством), аби увіковічнитися. Крім того, існують широкі прошарки населення світу, що відкидають демократію, найважливішими з яких є радикальні ісламістські рухи (Аль-Каїда, Ісламська держава), які вважають її чужою і ворожою їхній культурі системою. Одним із найбільших світових конфліктів нині є зіткнення між Заходом і цими антизахідними рухами, більшість із яких протиставляє теократію демократії.
Та навіть у насправді демократичній царині все не так ідилічно, як гадалося покоління тому. В країнах із бездоганним правлінням з’явилися рухи, які ставлять під сумнів основи співіснування, які донедавна здавалися такими, що не підлягають змінам. Саме їх я мав на увазі в першому абзаці цієї статті. Річ у тім, що сама сутність демократії робить її дуже крихкою системою, яка може породжувати саморуйнівні тенденції. Однієї з них є спокуса самогубства; мали місце випадки демократичного самогубства, про які пам’ятають усі: це трапляється, коли голосують за керівника, який налаштований запровадити автократичне державне управління. Так сталося з Гітлером у Веймарській Німеччині у 1932 р., чи в Аргентині з Пероном, чи у Венесуелі з Уго Чавесом. Було багато інших прикладів. Демократії є стабільними, поки їхні більшості почуваються задоволеними, впевненими і не мають наміру голосувати за кандидата чи партію, які загрожують стабільності системи. Але суспільства забудькуваті – й коли відчувають, що їхній добробут у небезпеці, схильні піддаватися співу популістських сирен і протестувати проти політичного режиму, якому стільки завдячують. У колективній поведінці існує тенденція сприймати як належне певний рівень добробуту й навіть постійне його підвищення, тож пауза у цьому зростанні породжує бунтівний рух, який зазвичай призводить до ситуацій нестабільності, що можуть поставити під питання самі основи демократії. З іншого боку – і саме через цю колективну втрату пам’яті – діти тих, хто благословляв і поважав прихід демократії, вже не відчувають цього запалу; часто-густо вони навпаки відчувають неприязнь і відразу до інституції й готові обернути все на прах, коли вважають себе жертвами знеособлених сил ринку. Цим пояснюються такі явища, як Брекзит, трампізм, націоналізми, популізми та інші демократичні відхилення.
З іншого боку, рідко трапляється, аби демократія породжувала виняткових керівників. Нині дуже часто чути голоси, які ремствують, що в нас нема лідерів, як Черчилль чи де Голль. Звісно, Кемерон і Олланд – ніщо у порівнянні з тими велетнями. Та річ у тім, що настільки виняткові постаті були породженням виняткових обставин, які потребували відважних і відчайдушних рішень. Нині перемагають сірі політики, які не ведуть за собою, а ледве волочаться у пошуках короткого дриблінґу, що його їм диктують опитування громадської думки. Або ті, панацеєю яких є повернення в значною мірою міфічне і нереальне минуле – як у випадках із Трампом, каталонськими й баскськими націоналістами, французькими та німецькими популістами чи англійськими ізоляціоністами. Виживання демократії потребувало б іншого типу лідерів – керівників, які не добивалися б підлесливо переобрання. Може, було б краще прийняти довші терміни повноважень без права переобрання, принаймні негайного. Чи, як у США, дозволяти лише одне переобрання.
Як і будь-яке людське творіння, демократична система має серйозні вади. Ті з нас, хто, попри все, вірить, що вона є найкращим із гіршого, повинні обміркувати, як її реформувати, щоби врятувати. Оновитися чи загинути, як загинула афінська демократія.
Ґабріель Тортелья, економіст та історик
Gabriel Tortella
¿Tiene futuro la democracia
El Mundo, 01/03/2017
Зреферувала Галина Грабовська