З певного моменту громадянська лірика межі 1980–1990-х опинилася на позиції чогось середнього між класикою (у розумінні віддаленості від повсякденного життя, його потреб та емоцій) і пафосною попсою. Частково це справедливо — деякі тексти були аж надто міцно зав’язані на епосі, в якій постали (на кшталт “Новина у місті Львові”), частина і справді не дотягувала до рівня, який би дозволив пережити емоційність моменту створення, деяким текстам просто не пощастило.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Винятків небагато — серед них, зокрема, “Йшли селом партизани” Ярослава Нудика та Сергія Самолюка й “Україна” Тараса Петриненка. Серед відносно забутих композицій останнього є “Чом так довго, моя мамо, мене не будила”. Її настрій і зміст докорів ліричного героя уявній матері змушує підозрювати, що цього разу причина того, що пісня залишилася у жанровій та часовій ніші, була не у браку витонченості та не в міцності зв’язку з епохою, а в чомусь іншому і глибшому.
Сценарій пісні досить простий: це, по суті, дорікання ліричного героя уявній материнській фігурі (занадто невидимій — з пісні відомо лише, що вона, власне, існує) у “невчасній” побудці, яка прирекла героя на вічне непорозуміння з сучасниками. Які, зрештою, просто відмовляються слухати хоч щось із того, що їм розповідають. Сам сюжет виглядав доволі дисонуюче з сумішшю тривоги і піднесеності кінця 1980-х, коли вона, власне, і була написана. І повідомляла доволі очевидний, якщо вдуматися, елемент відродження — далеко не всі готові повертатися до власної ідентичності. Понад те, багато хто готовий її і надалі відкидати, а відносини умовних “будителів” та загалу складаються далеко не просто, і причина не тільки у страху репресій.
Одначе, мабуть, буде явним спрощенням розглядати цю поезію суто в контексті патріотичної постколоніальної ностальгії за деформованим світоглядом й ідентичністю загалу та загалом суто національно-визвольної парадигми. Просто тому, що остання ітерація Російської імперії являла собою не просто імперію, а імперію тоталітарну. Це означало, що їй було мало звести все українське до провінційного та вторинного, заодно оточивши щільним наглядом те, що вибивалося понад цей стандарт, аби не допустити чергового спалаху “мазепинства” чи “петлюрівщини”. Цього разу мета була глобальніша — знищити національну ідентичність як таку, перетворити українців на частину “совєтських людей”. В цьому контексті русифікація, якщо вдуматися, була чимось на кшталт історичної випадковості, позаяк генеральною метою була принципова зміна людської природи. І ця зміна передбачала практичне знищення, щонайменше — глибоку деформацію актуальних ідентичностей, способу життя і думання. А основним практичним способом таких змін був терор, який по собі залишає дуже прикметні сліди на людях і народах, яким не пощастило потрапити під його прес.
І якщо взяти до уваги цей аспект, то “Чом так довго, моя мамо” набуває зовсім іншого сенсу. Насамперед картина, яка постає з рядків тексту, змальовується як певного роду нормальність — у тому сенсі, що вона пронизує все і вся, є настільки всеохоплююча, що зігнорувати чи уникнути її неможливо.
Але умовним “винуватцем” цієї картини у першій же строфі оголошується матір, якій докоряють за те, що “міцно приспала”, “думи відганяла”, “рано не збудила” і тому подібне. Самі метафори запізнілого пробудження натякають на те, що до певного моменту і сам герой перебував у стані квазісну, своєрідного недоусвідомлення жахливої реальності, яка тепер ранить його звідусіль. Таке припущення апелює до своєрідного, характерного для тих, хто пережив травматичну подію, стану відчуженості від себе самого і від реальності. Людина продовжує, річ певна, жити, одначе воліє глибоко не замислюватися над речами, існує у певному заціпенінні.
Але на третій строфі стає зрозуміло, що травматичне заціпеніння — яке, зрештою, має ту добру рису, що оберігає зранену пережитим свідомість від звичайнісінького божевілля — точно не єдине і, можливо, не найгірше з наслідків терору. Позаяк кругом “пишаються ганьбою яничарські діти”. В українській популярно-фольклорній традиції “яничар” — той, хто повністю перебирає ворожу ідентичність, зазвичай з бажання отримати преференції від завойовника, який культурно повністю чужий автохтонам. Поняття з реалій саме Османської імперії прижилося з двох причин — очевидної культурної різниці України і Туреччини та того факту, що в період формування популярного розуміння “яничарства” в патріотичному словництві українцям найбільше загрожувала точно не Туреччина. А це давало зручну можливість маскування — мовляв, ми не про сучасне, а про минуле, а то й понадчасове.
Утім, у контексті геноцидного досвіду “яничар” і всі супутні тлумачення й епітети прикметні тим, що від “яничара” вимагалося повного забуття власної традиції й ідентичності і переймання чужої до такої міри, що перейнята повністю заміняла покинуту власну. А ось цей стан іменується “асоціація з насильником”. Причини такого асоціювання прості — на самому початку процесу йдеться про передбачення подальших намірів насильника і пошук причин насильства, аби задовольнити спрагу сенсу власного мозку. Якщо насилля триває достатньо довго, то таке підлаштовування і вдумування поступово стає “другою шкірою” — і ми маємо “яничарських дітей”. Вочевидь, “ганьба”, якою вони пишаються, — це та частина совєтських ідеологем, яка стосується “дружби народів” й участі українців у “виконанні інтернаціонального обов’язку”.
Втім, залишається питанням, чому винна все ж таки мати, адже це не вона призвела до картини, яку спостерігає і відчуває герой. Тут переплітаються дві обставини. Перша — людська психіка потребує розуміти, хто і чому в даному разі вчинив насилля. І зазвичай немає проблем з тим, щоб назвати призвідцю очевидної біди. Проблеми починаються там, де треба назване озвучити — кажучи в переносному значенні, “ткнути пальцем”. Бо від цього стримує страх, що злочинець може повторити вже раз вчинене. І тоді включається процес переносу, коли винними стають ті, хто насправді щонайменше не винні, а щонайбільше такі самі жертви. Бо — безпечні і більш досяжні для бодай символічного покарання у вигляді докорів.
Втім, у цьому випадку серед звинувачень є й одне цілком предметне:
“Нащо мене, моя нене, так міцно приспала?
Від моєї голівоньки думи відганяла.”
Тут ідеться про такий поширений спосіб захисту молодших поколінь від травматичного родинного спадку та намагання вберегти їх від проблем з “органами” через небажану ідентичність чи, знов-таки, прояви надто міцної пам’яті про те, хто і що вчинив, як замовчування родинних історій, пов’язаних з травматичними подіями на кшталт Голодомору чи терору 1930-х. Результатом у конкретній дійсності кінця 1980-х і надалі (бо процес пригадування родинних історій на тлі трагедій “великої” історії та реставрації ідентичностей ще й досі, мабуть, до кінця не завершений) стали численні ситуації, коли діти і внуки “докопувалися” до зачаєних епізодів самостійно та саме в них віднаходили відповіді на свої світоглядні питання. Побічним наслідком таких одкровень інколи ставала глибока образа на батьків, якої не могло втамувати все розуміння тогочасної ситуації — адже йшлося про людей цілком свідомих і дорослих. Коренем цієї образи був також жаль за роками, які пройшли у невіданні, — звідси і наступна строфа:
“Чом ти мене молодого рано не збудила?
Доки грала в моїй крові козацькая сила.
Козацькая сила...
Але справжній апофеоз на читача або слухача очікує ближче до кінця:
“Хотів словом озватися — затуляють вуха,
Думав пісню заспівати — та ніхто не слуха.
В очах правди пошукати — заплющають очі,
Від тяжкого сну підняти — та ніхто не хоче,
Та ніхто не хоче...”
У цій строфі підтверджується здогад, що на самому початку тексту йшлося власне про специфічний “тяжкий сон”, який консервує людину у стані, уявно відтятому від реальності і навіть, певною мірою, від власної ідентичності бодай на рівні “це я, а це вони”. Попри тяжкість і об’єктивний дискомфорт цього стану, тому, хто наважується “розбудити сонних”, дістається зовсім не вдячність — навпаки, його агресивно ігнорують та відмежовуються від нього.
Все тому, що цей сон є прямим наслідком пережитого терору. А жертв терору ламає не тільки біль і страх, а й відчуття власної нікчемності, зламу всіх уявлень про природній порядок речей, втрату сенсу і мети життя. І прокинутися від такого “сну” означає насамперед переусвідомити весь жах усього, що сталося, і знову пройти через відчуття безсилля й нікчемності. Крім того, терор ламає довіру — а слухати чиїсь слова означає певним чином довіряти тому, хто говорить. Отже, відкривати свої слабкості включно з жахливим досвідом — а це не кожен зможе. У результаті відносини умовного “будителя” з рештою загалу складаються дуже і дуже непросто. І власне вся поезія — саме про складність і болісність виходу з постгеноцидного стану. Навіть коли йдеться про відносно видимий аспект національної ідентичності, який зазвичай підкріплений матеріальною спадщиною і текстами класиків — хай навіть одне значно мірою знищене, а інше цензуроване.
Заради справедливості — українці не єдині, хто стикався з подібними дилемами. За вісімдесят років до появи пісні Тараса Петриненка у гімні польської добровольчої формації часів Першої світової війни, Легіонів польських, з’явилися рядки:
Nie chcemy dziś od was uznania,
Ni waszych mów, ni waszych łez,
Skończyły się dni kołatania,
Do waszych głów, do waszych serc.
(Не хочемо від вас похвали,
Ні ваших слів, ні ваших сліз,
Уже не буде добивання
До ваших сердець і мізків,
переклад О.І.
Тут про те саме — тобто про небажання основної маси загалу переймати ідеали боротьби “з півслова” і певну відчуженість від активних діячів відродження. При тому, що порядки царської Росії у розділеній Польщі навіть у період після Січневого повстання 1863–1864 років не йдуть у жодне порівняння з совєтським терором: ні за тривалістю, ні, тим паче, за інтенсивністю й глибиною — та, відповідно, і за слідом, який цей терор залишив на способі життя та мислення суспільства.
21.06.2024