Феліпе Фернандес-Арместо

 

Дощило, коли я покидав Швейцарію. Великі й важкі краплі повільного, меланхолійного дощу вкривали вулиці і краєвиди попелястим смутком. Проте я почувався весело, провівши кілька днів у Невшательському університеті. Мене зачарувала ця місцина на березі величезного і спокійного озера під муром засніжених гір. Університет є маленьким, затишним, він прекрасно оснащений сучасними технологіями, але має на собі відбиток стародавньої поштивості. На дверях кафетерію факультету мистецтв висить попередження: «Tenue correcte est éxigée» («Вимагається бути належно одягненим»). І додано «S.V.P.» (S'il vous plaît) – щоби пом’якшити вимогу. Інтелектуальна атмосфера серед студентів і викладачів мене потішила. Усі задоволені своїми спеціальностями. Не чутно безперервного плачу, який є типовим для інших – буцімто розвинутих – країн, роздратування і нарікань на жадібну державу і міщанське суспільство. Поїзд віз мене процвітаючою долиною, доглянутою і густозаселеною, без тих зубожілих кварталів, які зазвичай вклинені побіля залізниці в інших індустріалізованих зонах. «У Швейцарії, – пояснив мені колега, – є лише два класи: буржуазія і висока буржуазія». Неначе в країні Руссо досягли еґалітарного раю, про який мріяв філософ, але без тиранії, якою він нас лякав. Як досягти швейцарського щастя?

 

Частина рішення проявляється у своєрідній та індивідуалістичній культурі Невшателю. Тут, як і в більшій частині швейцарської Романдії, практикується крайній франкофонізм, який кидає виклик самовдоволеності німецькомовних кантонів. Двомовності навчають у всіх школах країни, але кожна громада поважає власну мову. Спілкуватися між собою різномовні швейцарці воліють англійською. Італомовні почуваються відринутими, хоча й змирилися з тим фактом, що їхні сусіди позбавлені насолоди послуговуватися мовою Петрарки. Натомість вони втішаються високими культурними бюджетами, численними телевізійними каналами і власними освітніми інституціями. Крім того, Невшатель є вперто і гордо протестантським містом – відколи непохитний євангеліст Ґійом Фарель у XVI ст. увів своє віровчення. На площі середмістя знаходиться колонна Правосуддя – реставрована з типово швейцарською ретельністю – з її яскравими кольорами і блискучою позолотою. Біля підніжжя фігури Правосуддя папа обіймає султана. Тут досі мало католиків, і здебільшого це іноземці. Я відвідав месу о п’ятій по обіді у величній базиліці кінця ХІХ ст. з рожевого каменю, з теплою і гостинною атмосферою: вірних було дуже багато, та всі вони були португальцями, на мові яких проводиться обряд. Місто дихає кальвіністською атмосферою, де майже все fermé le dimanche (зачинене в неділі і свята). Невшатель має власну їжу – це нирки з рьості (смаженою картоплею), ситні ковбаски, смажений озерний окунь, – свої прозорі й негусті вина, свій аперитив місцевого і майже секретного виробництва – знаменитий абсент романтиків і богеми. Такою є вся Швейцарія: мозаїкою партикуляризмів. Іспанські коментатори, які підтримують модель централізації влади, сказали би, що це хаос. Та він функціонує.

 

Конфедерація складається з 26-ти кантонів усіх форм та розмірів. Кантон Базель-Штадт має площу 37 кв. км, кантон Ґраубюнден – понад 7 тисяч. У найменшому за населенням Аппенцелль-Іннерродені живе близько 16 тисяч мешканців. У Цюріху 1,5 млн. Але за Конституцією у всіх кантонів майже ті самі права (з незначними модифікаціями, які пов’язані із сумою колективних голосів крихітних кантонів на національних референдумах). Кожен з них має свою законодавчу автономію, спроможну видавати закони, які не суперечать національному законодавству, і визначати податкову політику. Швейцарія не має керівника держави, функції управління здійснюють колективно сім членів Федеральної ради, які керуються правилом, що всі партії, мови, реґіони і кантони мусять мати пропорційне представництво. Крім того, за конституцією будь-який закон, схвалений федеральними структурами, може бути відхилений на референдумі, який скликали 50 тисяч підписантів. І майже чверть мешканців Швейцарії є іноземцями.

 

Незважаючи на всю цю розмаїтість, таку кількість юрисдикцій, таку, на перший погляд, ірраціональну автономію і федералізм, який, здавалось би, зменшує роль центральної держави, єдності країни та дієвості її національних інституцій можна позаздрити. Національних героїв мало – і найбільшого з усіх, Вільґельма Телля, ймовірно, не існувало. Натомість інші герої мобілізують любов майже всіх співгромадян. Усі вихваляють Анрі Ґізана, головнокомандувача війська, ефективна стратегія якого допомогла зберегти швейцарський нейтралітет у Другій світовій війні. Усі пам’ятають Ферді Кюблера, чемпіона світу з велоспорту – він нещодавно помер і, можливо, є найбільшою постаттю у швейцарській спортивній історії (хоча я припускаю, що в нього є суперники в лижах, хокеї на льоду та інших невідомих мені видах спорту). Кожен швейцарець читає оповідки про Гейді, справжню швейцарську дівчинку, і про швейцарську родину Робінзонів. Їм подобається співати йодль і виряджатися в національні строї: нещодавно було відмовлено у наданні швейцарського громадянства прохачеві, якому не подобався звук дзвіночка на шиї худоби. Окрім того, швейцарців хвилюють національні цінності: трудова етика, культ чистоти, пунктуальність. (У Великій раді Невшателя неможливо було пропустити жодної доповіді, бо всі засідання починалися і закінчувалися саме в той час, який був зазначений у програмі). Національний прапор – «наш червоно-білий стяг, який збирає нас воєдино у мирі», як співається в пісні, за яку в 2015 р. голосували як за заміну традиційному національному гімну – здіймається повсюди. Всі роблять ставки на національні спортивні збірні. Залізниця є поясом, який тримає усе вкупі. Армія, в якій служать усі громадяни, є горнилом національного почуття. Сепаратистські рухи відсутні.

 

Тож не дивно, що соціологи і спеціалісти з політичних наук вивчали секрет швейцарського успіху. Насправді його причини є очевидними. Швейцарці єдині, тому що вони різні. Їхнє розмаїття – це те, чим вони пишаються. Федералізм для них функціонує так, як мав би функціонувати для інших багатокомунітарних країн, як-от Іспанія. Натомість тут [в Іспанії – Z] федералізм і кантоналізм є політичною лайкою, яка огидна більшості тих, хто вірить у переваги іспанської держави. Вони досі зберігають малоприємний спогад про 1870 рік і загрозу розколу й анархії. Можливо, хтось скаже, що Швейцарія – це Швейцарія, а Іспанія – це Іспанія; і що швейцарську модель не можна тут [в Іспанії – Z] застосовувати, аби не зруйнувати країну. Та очевидно, що Іспанія перебуває в теситурі, яка є дуже сприятливою для того, аби прийняти виклик конституційної реформи по-швейцарськи. У нас є принаймні одна мова, якою розмовляють усі, натомість у Швейцарії багатомовність є удаваним шануванням: насправді вони розуміються між собою англійською. У нас є домінуюча релігійна традиція, тоді як швейцарці вели між собою останню в європейській історії релігійну війну. Ми щонайменше три століття живемо в одній державі; Швейцарія об’єдналася щойно в 1948 р. У нас менше іноземців і ми маємо вищий відсоток міжкомунітарних шлюбів. У нас більше причин для національної гордості та взаємної поваги за мистецькі й літературні успіхи народів, які входять до складу нашої країни. А децентралізація була ключовим аспектом демократичної історії Іспанії. Чого бракує – то це креативної відваги чи уяви, аби створити об’єднану в своєму розмаїтті Іспанію. В 1845 р., незадовго до заснування швейцарської держави, Річард Форд назвав Іспанію «лише амальґамою». Мабуть, варто визнати цей факт і змиритися з його наслідками. Наприкінці моєї мандрівки під швейцарським дощем, коли я приїхав в аеропорт, визирнуло сонце, розійшлися хмари – і гірські вершини засяяли у своїй пишноті, яка могла б осяяти нам шлях.

 

Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам.


Felipe Fernández-Armesto
Suiza, un modelo para España
El Mundo, 11 may. 2017
Зреферувала Галина Грабовська

 

17.05.2017