Я не люблю казок, не захоплююсь літературою фентезі, на мене не справляє враження наукова фантастика. Мистецтво вимагає дисципліни, а жанр, який дозволяє собі будь-які магічні вигадки, дратує так само, як одна з тих опер, які розважали аристократичні двори в XVII ст., де була купа втручань богів, що вивертали сюжет і завертали голови глядачам. Але я знаю, що фентезі є дуже популярною літературою, яка відображає суспільну дійсність. Я маю на увазі «Володаря перснів», що його Толкін написав на противагу велетням тоталітаризму; чи «Хроніки Нарнії» К.С. Льюїса, які є закликом до релігійної віри серед життєвих неприємностей, несправедливості світу, людських пороків і цієї наукової легковірності, що загортається у скептицизм, наче перебраний демон. Обидва ці автори були викладачами літератури в Оксфордському університеті, місті чудес, ідеальному університеті, де на покоління раніше математик Чарльз Доджсон провів маленьку Алісу через дзеркало чи завів через кролячу нору у лігво див. У такій атмосфері, серед дрімливих зубчастих стін, задумують вигадані світи і сплутують фантазії та реальність.
Натомість Дж. К. Роулінг походить із дуже відмінного середовища, що живило ці оксфордські вигадки: це міщанка з відносно дуже скромною освітою, яка насправді провалилася на вступних екзаменах в Окфорд. Замість веж із мармуру, де мешкали Доджсон, Толкін та Льюїс, перший том із серії про Гаррі Поттера Роулінг написала в поганенькій кав’ярні, щоб заощадити на опаленні свого дому. Зізнаюсь, я не читав її романів – мабуть, через інтелектуальний снобізм. Я читав романи оксфордських фантазерів, бо жив із ними під одним дахом, повторював їхню життєву траєкторію, працював у тих самих бібліотеках, ходив тими самими стежками і знав людей, яких вони знали. Натомість у випадку Роулінг мені здавалося, що щось настільки популярне, аби продатися в 400 млн екземплярів і здобути невідомо скільки мільйонів читачів, мало бути простацьким, позбавленим смаку чи банальним.
Аби дізнатися про моральне чи політичне значення Гаррі Поттера і його друзів, я запитав про це своїх студентів. «Ці оповідки не мають жодного значення, – запевнили вони мене. – Це ескапістська література, пародія на звичайне юнацьке життя. Ми просто розважалися, читаючи їх у дитинстві, і це все». Мене задовольнила така відповідь. Однак нещодавно я знайшов есей однієї американської викладачки, який у переконливий і водночас тривожний спосіб пояснює суспільну реальність, що її відображає Роулінг. Я прочитав усі розділи, які мене цікавили, в останньому томі Adventures with Britannia, чудової серії, що є доповненням до семінару британських студій, яким керує Вільям Роджер Луїс з Техаського університету, де, наприклад, Жоффрей Віткрофт руйнує міф щодо ролі пані Тетчер (виявляється, вона ненавиділа президента Рейгана і симпатизувала бідним). Проте книжка лежала собі там, біля мого ліжка, докоряючи мені за те, що я не прочитав її усю. Якась суміш безсоння і байдужості змусила мене переглянути розділ про Гаррі Поттера, написаний Сьюзен Непер з Університету Тафтса, яка спеціалізується на японській літературі для дітей та юнацтва. Я не надто сподівався знайти щось цікаве; можливо, це одне з тих неймовірних і полісилабічних досліджень, що їх зазвичай пишуть в американських університетах. Та я одразу усвідомив, що пані Непер глибоко розуміє Гаррі Поттера. Вона розкриває значно цікавіший світ, аніж я думав, при допомозі ретельного його порівняння з іншими класиками юнацької літератури.
Як уже знає читач – і що він молодший, то краще це знає, – перше правило, що його вимагає дитяча і юнацька література, це позбутися дорослих. Діти, які хочуть відринути своїх батьків і звільнитися від їхньої опіки (що є цілком здоровим), люблять книжки, в яких дорослі відсутні і які переносять своїх маленьких героїв у світ пригод без кордонів і меж. Та на думку пані Непер, Гаррі Поттер йде значно далі. У потайному світі, який розташований позаду перону №9 лондонської станції Кінг-Кросс, немає жодної авторитетної постаті. У Середзем’ї Толкіна був такий собі Ґандалф, мудрий маг, який напучував головних героїв. У Нарнії К.С. Льюїса діти натрапили на чудесного лева Аслана, чиє кредо втілює всю правду. В Країні Чудес Алісі допомагає прозорлива гусениця, яка пояснює їй, як використовувати магічні гриби. Втручання таємничих радників також спрямовують юних протагоністів фантастичних романів іспанських авторів Хуана Хосе Меріно і Хов’єра Негрете. Навіть Каліандра Лаури Ґальєго має свого вчителя Бельбана.
Тим часом у Гоґвортсі Дж. К. Роулінг нема нікого, на кого слід зважати, лише вірні однокласники. Якщо розповідь пані Непер є правдивою, усі буцімто авторитети потроху щезають і вся безпека руйнується. Вчитель Люпин, якого Гаррі у певний момент ідеалізував, виявляється вовкулакою. Хрещений батько Гаррі Сіріус є нездарою та бевзем. Директор школи Дамблдор, який нібито є об’єктивним і морально вищим і на початку здається тим ідеальним наставником, якого шукає Гаррі, розкривається як егоїст, експлуататор і маніпулятор усіма решта. Нормальним у традиційній літературі для дітей і юнацтва є те, що сироти віднаходять своїх батьків чи знаходять тих, хто їх любитиме і дбатиме про них. Натомість у «Гаррі Поттері» Гаррі радий з того, що лишається сиротою, а Герміона, його товаришка в пригодах, зрікається власних батьків, аби стати, ясна річ, сиротою з вибору. Гаррі змушений вигадати власного заступника, чарівного оленя, який є витвором його уяви.
Я задаюся питанням, чи ця згубна і гірка оповідь є ключем до розуміння популярності Гаррі Поттера. Ми живемо у світі, де авторитети занепадають. Батьки перестали виховувати своїх дітей і воліють називати себе їхніми відносно зрілими друзями. Шкільні вчителі – які в моєму дитинстві трималися, мов королі, у своїх класах, де їх потрібно було слухатися або тяжко розплачуватися за непослух, – перетворилися на дрібних, погано оплачуваних і морально нікчемних службовців, яким не дозволено карати учнів. Ми вже не визнаємо геронтократії. Старим, яких колись шанували за зрілість їхнього знання світу, ми пропонуємо евтаназію чи асистоване самогубство. Відмовляємося від традицій. Що вже казати про священиків: навіть таїнство сповіді, якщо й здійснюється, радше схоже на розмову між рівними, аніж на незвичайний присуд, який зазвичай виносився у сповідальні. Академічні експерти пожертвували власним авторитетом, продаючи свої судження на ринку. Дебати між інтелектуалами перетворилися на різновид розваги – на рівні телесеріалу чи футбольного матчу. Ми продовжуємо консультуватися у лікарів, але не довіряємо їхнім діагнозам, в які ми вносимо корективи, консультуючись із веб-сторінками. Ми не поважаємо ані політиків, ані офіцерів збройних сил, ані навіть королівських родин. Яким би фантастичним не був світ, створений Дж. К. Роулінг, він відображає тривожний аспект нашої дійсності.
Що станеться зі світом, позбавленим авторитету? Мені здається, що відкидати буцімто авторитети, які виявляються недостойними, – це добре. Літню людину треба поважати не за те, що вона стара, а за те, що вона по-справжньому мудра; вчителя не за те, що він вчитель, а за те, що добре виконує свої обов’язки викладача; політика не за те, що він політик, а за те, що поводиться порядно; суддю не за те, що він займає посаду судді, а за те, що виконує свої обов’язки належним чином. Врешті-решт, повага до справжнього авторитету є частиною суспільного цементу. Наприкінці серії про Гаррі Поттера магічний світ опиняється в руїнах, заселених мертвими, залишивши Гаррі і його друзів ураженими. Сподіваймося, що Дж. К. Роулінг не виявиться провісницею цього іншого світу, позбавленого авторитету, в якому ми живемо.
Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам.
Felipe Fernández-Armesto
No me encantan los cuentos de hados
El Mundo, 28.03.2014
Зреферувала Галина Грабовська
03.07.2017