Віряни приносили себе в жертву, бездумно кидаючись під велетенські колеса, аби їх кості роздробилися і брук окропився їхньою кров’ю. Саме такою – принаймні якщо судити з книги мандрів англійського автора XIV ст. сера Джона Мандевіля – була кульмінація процесій на честь бога Джаганнатха в святилищі Пурі в Індії. Мандевіль був пустобрехом, який писав для того, аби налякати і вразити своїх читачів. Однак святилище таки існувало – англійці в цьому переконались у XVIII ст., коли почали підкоряти цей субконтинент своїй імперії, як і бог зі страхітливою подобою, великі повози, помальовані в крикливі кольори, і фанатизм шанувальників.
Щоліта, аж по нинішній день, під час дев’ятиденного святкування з храму вивозять колісницю Джаганнатха, владики всесвіту, аби вона проїхала низкою священних місць у супроводі тисяч паломників, священиків, музик і гурій. Майже все, як описав середньовічний пустобрех. Єдине, чого нема, – це отих жертвоприношень, вигаданих Мандевілем. Але яка різниця? Ми вже знаємо, якими ефектними є неправдиві новини, що наближають війни, провокують політичні кризи або зводять паяца на пост президента США. Одним із наслідків анекдоту Мандевіля було те, що в англійську мову ввійшло слово juggernaut – на означення руйнівної, неконтрольованої та нездоланної сили, яка розчавлює все, що трапляється їй на шляху, – як те, що її обожнює, так і те, що їй протистоїть.
В іспанській мові немає слова, здатного з такою точністю виразити руйнівні явища, які загрожують сучасному світові. Ми можемо говорити про ірраціональну силу долі чи природи, але juggernaut не є витвором долі – його приводять в рух люди своїм політичним і культурним поводженням. А сила є невидимою абстракцією, тоді як juggernaut’и є матеріальними приступними зору їхніх жертв. Ми живемо у вік juggernaut’у. Є свідками імпліцитних бід – наприклад, у президентстві Трампа, чи в розквіті популізму, або в поверненні націоналізму, чи в непогамовному споживацтві, або в розграбуванні довкілля, чи в дискредитації істини, або у відмові від цивілізованих традицій. І очевидно, ми не можемо нічого зробити, аби відвернути їх. Наче ми є вірянами, що їх описав Мандевіль, паралізованими велетенськими колесами.
Очевидним juggernaut’ом є Брекзит. Наступного дня після проклятого референдуму, який буцімто дозволив Великій Британії вийти з Європейської Унії, я наважився зробити припущення, що розриву не станеться. Моя помилка була в тому, що я вірив у раціональність виборців, уряду, парламенту і системи. Здавалося нераціональним розвалювати Унію, маючи електоральну підтримку лише незначної більшості, багато голосів з якої були просто-на-просто голосами протесту в окремо взятий і швидкоплинний момент змінних обставин. Здавалося очевидним, що буде неможливо досягнути Брекзиту, який припав би до смаку тим, хто голосував за нього – зважаючи на їхні власні розбіжності щодо аспектів, через які вони відкидали ЄУ. А ще такий вихід був неможливий з огляду на вирішальний рівень підтримки Унії в Шотландії та Північній Ірландії та серед молоді.
Крім того, конституційні й політичні проблеми здавалися нездоланними. Я прогнозував, що суди не дозволять застосувати статтю 50, не полишивши рішення на розсуд парламенту. І видавалося цілком неймовірним з раціональної точки зору, що Вестмінстер підтримає застосування цієї статті, – із трьох причин. По-перше, переважна більшість парламентарів ставлять на те, щоби залишитися в ЄУ. По-друге, в раціональному світі навіть депутати, які виступають за Брекзит, могли б усвідомити, якою тактичною помилкою є висмикувати країну, не маючи жодної угоди щодо ситуації, в якій опиниться британська економіка в її майбутній ізоляції. І нарешті, потрібно було зважати на те, що Лейбористська партія об’єднає свої голоси з голосами місцевих партій і лібералів, опозиційних до Брекзиту, аби в такий спосіб покласти край планам уряду і змусити призначити нові вибори.
Але всі ці раціональні очікування були розчавлені колесами juggernaut’у. Результат референдуму поважають так, наче vox populi є vox dei. Депутати-консерватори, які є прихильниками Унії, капітулювали перед погрозами Мей позбавити їх підтримки партії. І хоча суди вимагали, аби процес поставили на голосування парламенту, лейбористи, попросту через малодушність, запропонували себе в якості жертви для juggernaut’у, не ризикнувши кинути виклик урядові.
Позицію лейбористів – з усіх складових позірної неминучості Брекзиту – найважче зрозуміти. Їхні депутати представляють області Англії, які найбільше залежать від європейських дотацій. Їхні виборці у своїй більшості страждатимуть у режимі пост-Брекзит через те, що є бідними та іммігрантами або нащадками іммігрантів. Їх фінансують профспілки, які майже одностайно визнають потрібність і навіть необхідність трудових прав, гарантованих Унією. У стратегічному плані партії лейбористів найбільше годилося б продовжити дискусію щодо Унії і провести нові вибори, тому що так можна було би вбити клин між консерваторів.
Звісно, лейборизм переживає глибоку кризу – можливо, гіршу, ніж та, що вразила іспанських і французьких соціалістів. В постіндустріальному світі традиційному лейборизмові дуже бракує підтримки серед класичного робітничого класу. Нові популістські і реґіоналістські партії відбирають у нього багатьох виборців. Нині видається неможливим, аби лейбористи перемогли на виборах у Великій Британії. Та в цих обставинах розсудливий лідер, натхнений історичними прецедентами, проголосив би, як маршал Фош: «Ми в оточенні ворогів. Надій на краще мало. Чудова ситуація! Будемо атакувати». Чи, перефразувавши іншого французького велетня: «Відвага! Більше відваги! Завжди більше відваги!» На жаль, Джеремі Кобрин, нинішній лідер лейбористів, не є ні Фошем, ні Дантоном. У нього є впертість і нахабство Педро Санчеса, але нема його розуму. Кобрин не наважився прискорити вибори. Він воліє чекати. Наслідки для нього будуть фатальними. Що довше він чекатиме, то більше втратить депутатських місць. Поки існує можливість уникнути Брекзиту, у виборців є мотив підтримати проєвропейську партію, яка обстоює перебування Великої Британії в ЄУ. Якщо вихід відбудеться, помірковані проєвропейці повернуться до своєї традиційно відданості консерваторам або лібералам.
Таким чином Брекзит перетворився на незворотній juggernaut, незважаючи на спротив більшості парламентарів і виборців як у всій державі, так і в автономних реґіонах – і незважаючи на те, що в світі (який, здається, ось-ось поділиться між Трампом і Путіним) європейська солідарність є бажанішою, ніж будь-коли.
Щось схоже відбувається в США із перемогою трампізму, попри те, що більшість проголосувала проти і залишається в опозиції. США зараз потребують більшої відкритості до світу замість ізоляціоністського рецепту президента. Я також боюся можливих juggernaut’ів популізму, який нам загрожує з боку Ґрілло в Італії, Ле Пен у Франції чи Іглесіаса в Іспанії. Націоналізми, які прагнуть розколоти держави, переслідувати меншини і не приймати біженців, можуть перетворитися на схожі juggernaut, якщо ми не будемо пильними. Російська агресія в Україні і на Кавказі чи агресія Китаю в морях південно-східної Азії можуть перетворитися на нездоланну силу, якщо вже нею не стали. Я не знаю, чи можна стримати міжнародний тероризм, але політика Трампа надає йому імпульсу, викликаючи обурення традиційно поміркованих людей. Кілька років тому демократизація, інтернаціоналізм і економічний лібералізм, здавалося, ось-ось завоюють світ. Але вони не мали змоги об’єднати властивості, аби стати juggernaut: ірраціоналізм, екстремізм, закритість і руйнівний імпульс. Жертвоприношення під колесами Джаганнатха помножилися. Мандевіль був пустобрехом, але інколи навіть пустобрех влучає в ціль.
Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам.
Felipe Fernández-Armesto
El triunfo de la fuerza irracional
El Mundo, 17.02.2017
Зреферувала Галина Грабовська
23.02.2017