Задовго до прочитання вірша Шеймаса Гіні «Копання» (Digging) я написав вірш «Флейта», в якому були такі рядки:
її мелодія – осінні дими і картоплиння яке згрібають
поночі – діти доносять сухе бадилля і стають поодаль –
усе пахне картоплею – сирою землею – димом
усі звуки зв’язані цим постійним намаганням
вижити – і ставши лицем до вогню перебороти страх
голоду – тримаючи картоплину мов звук –
і не знати звідки це надходить
Це з дитячої пам’яті, з базарських просторів, з осінньої меланхолії. Копання картоплі при кінці серпня –на початку вересня супроводжувалося розмовами про погоду, а мешканці перепитували одне одного: «А вже-сте викопали?» Копання картоплі не було жодним ритуалом, а важкою повинністю кожної родини для забезпечення свого виживання. На картоплю покладалися як на спасіння. Якщо нападали на нас дощі, то копання доводилося відкладати на певен час, і було чути звідусіль: «Як там та бідна бараболє? Чи не зогниє?» Копали, збирали, носили в путнях до ями. Вересень пахнув бараболєнков, звучав пописками польових мишей, а під вечір згоромаджене бараболиння підпалювали й дими стелилися уздовж жолоба річки Джуринки. Під нігті набивалася вогка земля й засихала. Я бачив, як копав мій дідо, як копали наші сусіди, як діти збирали у путні картоплю. Я чув, як вона звучала – коли перші картоплини потрапляли на оцинковане днище. Ці звуки – заглиблення рискаля у сухий ґрунт і гупання у відрах картоплин – супроводжували моє дитинство.
На час написання «Флейти» про Шеймаса Гіні я не чув і віршів його не читав. З ним зустрінуся в краківській книгарні на вулиці Св. Анни. Трапиться це в середині 1990-х. Зустрінуся не віч-на-віч, а погортаю його книжку віршів, перекладену та щойно видану Станіславом Бараньчаком. Ми могли, звісно, й не зустрітися тоді. Як правило, гортання сторінок – процес вельми відповідальний. Безліч видань очікують, коли ти торкнешся очима тексту. Ні в кого немає стовідсоткової гарантії, що зустріч очей і тексту відбудеться. З Гіні я зустрівся, хоча не зовсім тоді уявляв собі, з ким маю до діла. Спіткнувшись об один вірш під назвою «Копання» (Digging), я дочитав його, щоби з часом забути. Промине кілька десятиліть. Ув одній із нью-йоркських крамниць – того вечора я нікуди не поспішав, тому гортав, пробігаючи очима опастистий том інтерв’ю з поетом. Розмови з Гіні розпочиналися від питань про дитинство і завершувалися питанням про смерть, на яке Гіні відповів, що шістдесят років тому він боявся померти з непрощеними гріхами. Це був натяк на релігійне католицьке виховання в дитинстві. Приналежність до якоїсь із християнських конфесій, католицизму чи протестантства, ув Ірландії – майже вирок. Особливо, коли це Північна, тобто сповнена затятих суперечностей та протистоянь.
На фермі неподалік Белфаста його батьки займалися сільськогосподарською працею. У них – дев’ятеро дітей. Шеймас – найстарший. У Шеймаса та його братів і сестер, окрім відвідування школи, були, звісно, обов’язки, пов’язані з важким селянським трудом. Не тільки дужі вітри й сувора почасти природа були даровані поетові в дитинстві. Він спостерігав за всім і точно знав про найближчі джерела, болота, жаб’ячі заводі, копання картоплі, торф.
Англійська колоніальна політика торкалася не лише екзотичних обширів, Індії чи Африки, але й найближчих сусідів. Так виникли численні на півночі великого острова поселення англійців, які переважно були протестантами. Місцеві ж ірландці здавна поминали Папу Римського й належали до католицизму. Також конфлікт, який супроводжувався переділом земель на користь прибульців (чим же не ситуація в Галичині у 20–30-х роках з колоністами), поширився на протистояння ірландської та англійської мов. А далі, як кажуть, пішло-поїхало – англійські війська, ірландські повстанці, традиційні походи вулицями Белфаста протестантів, терористичні акти: вибухи, обстріли, вбивства. Спроба різноманітних політичних угод упереміш із новими спалахами протистояння. Колоніальна політика далася взнаки – більшість перейшла на англійську мову та й під час референдумів висловлювалася за приналежність Белфаста до Британської корони. Це якщо коротко описати справді глибинне протистояння ірландців з бритійцями. А хіба ІРА віддалено не нагадує наше УПА? А що література? Тут справді складніше – Єйтс народився у Британії, писав англійською й уважається найбільшою фігурою ірландської літератури. Але у випадку з Шеймасом Гіні ми мусимо говорити про літературу Північної Ірландії, яка в часи його дебюту висунула чимало важливих письменників – Майкл Лонґлі, Дерек Магон і Шеймас Гіні.
Річ звісна, що порівняння шкутильгають. Особливо, якщо це порівняння твоєї національної історії з іншою національною історією. Тут, звичайно, ірландці на позір для нас, українців, важливі: колоніальна залежність від найближчого, сильнішого, сусіда, втрата мови і голод – у них 1845 року, в нас 1932–1933. Можна ще щось пошукати, але й цього досить, щоби зрозуміти, що тотожність подій почасти взаємовиключає тотожність менталітету та культури.
Гіні на початку своєї творчості, можна сказати, поет своєї провінції й поет втраченої мови. Щодо втраченої мови він не виняток, бо всі важливі творці ірландського походження двадцятого століття писали англійською. Уже в дев’ятнадцятому столітті міське населення переходить на англійську, а після 1845-го, коли більшість сільських мешканців, носіїв мови, рятуючись від голоду, емігруватимуть – саме тоді розпочнеться незворотній процес занепаду ірландської мови. Чи письменники-ірландці втратили ірландських дух? Не знаю. Все-таки якщо припустити, що мова також частина національного духу, то вірогідно, що так. Мене завжди цікавило (даруйте за наївність), як можна почуватися ірландцем в англійській мові? Тобто ірландським письменником? Звичайно, Єйтс, Джойс, Беккет, а тепер Гіні. Чи вони почувалися пасинками? Чи потребували захисту? Англійська мова дозволила їм оминути чистилище перекладу й одразу потрапити в рай – тобто почуватися, якщо це можливо, своїми серед своїх.
Шеймас Гіні надавав перевагу в поетичній творчості реалістичним деталям. Не буде великим перебільшенням моє твердження й про важливість традиції для Гіні. Не в тому архаїчному розумінні, що традиція – це щось погане, а радше у продовженні формальних і естетичних набутків фольклору і попередників. Навіть у першій книжці поет заявив: я римую, бо хочу почути відлуння. Поетичне римування, можна припустити, – це пошук співзвуччя, це намацування подібностей і, звісно, поетичної музики, без якої поетичний вислів наче засушений на сонці листок. Верлібри при їх розкутості, в переважній більшості, що спостерігається тепер, – це опис, тобто есеїстика. Поетична фраза нагадує мені діамантові копальні: щоби знайти діамант, потрібно пройти запилюжені штольні опису. Але тут не місце розбалакуватися щодо рими і вільного вірша. Спробую припустити, що в першій книжці Гіні чітко сформував свою прихильність до формальної організації вірша, а також до економної фрази й рядка. Його строфіка чітко організована, а в чотирирядкових строфах зберігається своєрідна англійська рима. З іншого боку, не варто все підводити під одну риску – кожен поет, і Гіні в тім ряду, індивідуально укладає угоду з існуючою до нього літературною традицією – національною і світовою. Ця угода вельми вибаглива. Бо на різних етапах саморозвитку кожного поета змінюються його уподобання і поглиблюються стосунки зі словом. Як у своїх віршах, так в есеїстиці та перекладах Гіні поступово розширює горизонти такої угоди. Фольклорна ірландська мітологія поступово переходить у зацікавлення світовою, в першу чергу грецькою і римською, англійська поетична просодія підживлюється поетичними системами, скажімо, слов’янського світу (Мілош, Герберт). Якби Гіні описував виключно ірландські болота та копання торфу чи протистояння католиків з протестантами, то, мабуть, при усій міцності поетичного образотворення він залишився б співцем певного реґіону. І навіть у цьому немає нічого поганого, але поет не зупинився – він здолав чималі відстані в культурологічному космосі, щоби залишитися місцевим і стати універсальним.
Я не полінувався зайти до «Стренду». Одразу при вході мене зустрів стелаж, викладений поетичними книжками. Квітень в Америці – місяць поезії. Не було великого труду знайти серед десятків збірок книжку Шеймаса Гіні «100 віршів», вибраних його дружиною та дітьми. Ну, звісно, що візитівка – вірш «Копання» – відкривала це видання. Я пригадав те перше враження від читання польського перекладу. Мені пригадалося, що до картопляного запаху і входження у сухий ґрунт заступу додавалося якесь невідоме копання торфу:
Under my window, a clean rasping sound
When the spade sinks into gravelly ground:
My father, digging. I look down
Власне, у цьому вірші три персонажі: поет, його батько і дід копають. Спершу батько – картоплю, потім дід – торф, а при кінці вірша поет каже, що він, оскільки в руках у нього не лопата, а ручка, копатиме словесну матерію. Що складніше? Гіні ставить читача перед вибором – тяжка фізична праця чи писання віршів? Якби це був не ірландський поет, то вірогідно, що копання картоплі чи того ж торфу не позначало б нам зв’язок часів, бо за цим копанням картоплі щонайменше тягнеться ірландська історія, а за тим торфом – родинні переживання і пам’ять, які живили поетичну енергію поета Шеймаса Гіні. Історія та побут стають віршами, вірші – історією, вічний колообіг.
Поети приймають у спадок країну і мову такими, якими вони є, і по собі залишають їх зміненими. Здається, що й Шеймасу Гіні вдалося щось змінити, бо він заглибився не у ґрунт, а в саму душу своєї землі.
22.06.2024