Іспити спеки

Була вже пізніша половина першого місяця літа, коли в ті часи у старших, особливо так званих випускних класах доводилося вже по закінченні навчального року складати ще якісь вирішальні іспити.

В місті стояла відчутна червнева горяч, вчення вкладалися мляво й марудно, ніяк не вибудовувалися в суцільні споруди. Постійно хотілося спати, у цій млосній спеці серед дня млоїло від мрійливості в осередді полуденних демонів. Склепіння знань здавалося текучим, плавким, вони не вкладалися, а розпливалися, липли, але не лишалися.

Шукати передумов прохолоди і спасу від спеки, особливого зосередження у приготуванні до літніх іспитів я постановив собі того року на нашому цвинтарі, при гробівці Маминих батьків. Цвинтар цей був уже старий, але не найстаріший, і ніхто його тому старим тоді не називав. На той час він уже був закритий, ніби завершена видавнича серія, там уже нікого не ховали, навіть, здається, вже навіть не доховували, але туди досі приходило до своїх дуже багато відвідувачів, як сягають знову і знов по вкрай необхідні довідники. Ми також часто до них вдавалися.

В різні пори він був зовсім різний, але завжди рівний самому собі, завжди якийсь по-іншому, але незмінно рідний. Весняний викликав відчуття відродження. Прерізне пагіння прострілювало поверхні, пнулося догори стовбурами і стелами, стовбурчилися набубнявілі парості на підупалих могилах і між задбаних. Саме такої пори ми підібрали там, коло великих прибрамних покладів молодого і буйного, обірваного і обтятого зела, те невагоме і примарне кошеня з дивнуватим одним оком, що потім так довго відмінно від іншого відсвічувало нам в наших потемках.

Високою осінню там розливалися велич і піднесення, ширилося враження осягнутої довершеної досконалості. Пізньої, похмурої осені цвинтар був туманний і темний, дихав неосяжною вогкістю, жовто блимав приглушеними віконцями з прилиплими до запітнілих шиб жовтими хризантемами в будиночку доглядача при вході. Цей дімок з темно-зеленими дверима і стертою стародавньою мосяжною клямкою часто мені снився. У тих снах він набував уособлення несамовитого, відособленого, незмірно благенького, але водночас незмінно благого притулку посеред грізної безодні ночі.

Зимовий цвинтар чарував застиглістю свого зверхнього відсторонення, білосніжним і вирозумілим збайдужінням.

Стовбури тепер були товсті, але нестримно стрункі і з дуже дрібно й докладно викладеною, досконало поскладаною корою. То була добре читальна, вимовиста, чорно-срібна стара і свіжа кора літа, яке вже цілком устаткувалося і виразно виказувало подальші наміри і напрями свого розгортання. Ковано й лискуче п’ялися плющі. Досконало рівними рисками був прорізьблений кожен найменший листок у грабових живоплотах.

Дерева стояли непорушно, ворушилися, часом навіть раптово рвійно, тільки сягнисті осяяні ясени і круглі кленові крони. Дерева ці знали свою тут значущість, свідомі того, де стоять і що осіняють. Іноді вони падали від старості, чи то під власним тягарем, чи внаслідок буряних поривів. Тоді доглядачі мовчки усували уламки стовбурів з гробівців, терпляче розчищали від тяжких гілок і дрібного посіченого зеленого галуззя алеї, стежки і переходи, але ніхто ніколи не міг би зважитися підважити їхнє призначення стояти тут. Оголений, відкритий цвинтар перестав би бути собою.

Срібно-чорна й сяйлива була кора ясенів, білі й сірі, полотняні й зернисті палітурки важливих і важких романів, які я тоді читав. Але в ті дні приготувань до іспитів я приносив сюди зі собою не так їх, як передусім підручники й посібники, іншого складу і складності були вони.

Того літа все тут перебувало ніби під покровом незмірного нерета, плетива зі світла й тіні. Половину його тіла складало світло, другу, рівну, але не рівномірну, тінь, разом вони становили невгамовну живу тканину. Разом то було мов мить, коли велетенський невід, тягнений кораблем, нарешті вповні виринає з води, розкривається під сліпучим і сильним сонцем, і його щедрий вміст починає кишіти безліччю сяйливих рухливих рибин. Разом це творило невпинне тріпотіння.

Мій трепет брався також від свідомості безпосередньої спадкоємності.

Виняткова краса того гробівця досі, по стількох часах і досвідченнях, залишається для мене одним з найбільших див. Він відразу справляв на мене дослівно невимовно сучасне враження, задовго до того, як я спізнав саме слово сучасність. Він був завжди сучасний, тобто позачасовий. То був конструктивістичний гробівець для власників модерністичної кам’яниці, носіїв і адептів модерного устрою життя. Його творець був їхнім сучасником і добре розумів, про що їм в житті йшлося, бо йому йшлося про те саме. І це дозволяло й мені відчувати їх моїми сучасниками, а себе – їхнім.

Предки спочивали під ним. Плани покоїлися на креслярському папері, почасти згорнуті в цупкі рулони, почасти розпластані плахтами молочно-білого вапняного паперу. Цей гробівець спромагався завжди виглядати незмірно краще, ніж на кресленні, і ніколи, жодної пори, за жодних обставин не поступався ані часткою, ані відтінком своєї викресленої і викінченої краси.

В землі під гробівцем лежали рештки моїх предків, а вдома, в шуфлядах і на полицях, в бюрках і комодах, лежало їхнє письмове і креслярське приладдя, округлі окуляри, їхні щоденники і нотатки, їхнє листування, їхні дипломи, рецептурні бланки, візитівки і зариси. Коректи на великих верстках енциклопедій, коректури на полях книжок, присвяти на титульних сторінках різномовних і різнофрактурних видань. Пластами залягали їхні часописи, ноти і грамофонні плити. Щільними рядами стояли їхні книжки.

Ніде дух епохи не виявляє себе так явно, як в архітектурних рисунках. Самі споруди залишаються незмінні крізь десятиліття, зате способи їх зображення, їх відображення міняються неодмінно. І річ аж ніяк не в нарисі й шрифтах, але головно в способі бачити те саме, який міняється так стрімко, як самі епохи. Так ніби перед очима змонтована якась лінза, яка велить бачити і відображати саме згідно з духом часу, а не духом простору.

На щастя, гробівець я побачив раніше, ніж потім креслення до нього. Так, я негайно його впізнав у тих кресленнях: і суворість струнко викладеного необтесаного каміння, і гранену й бездоганну гладкість чорного з синюватими і срібними прожилками ґраніту, і лаконічну міць витесаної з суцільної кам’яної брили лави. Але коли побачив креслення уперше, відразу подумав, що тепер нарисував би гробівець цілком інакше. В чому та відмінність мала би полягати, що саме складало ту зриму, але невимовну різницю, встановити ніколи не вдасться.

Досконала доладність цього гробівця, його довершений непорушний уклад накидали враження про існування такого поскладаного ладу знання, яке становило колись гаданий світ моїх предків. Знання, відповідного складові світу, яке варто здобувати, задля якого варто здобуватися на піднесення і зносити поневіряння, на якому можна вибудувати життєвий лад і, раз як слід його засвоївши, мати вже назавжди добре укладений розклад, опірний будь-якому розладові.

Так зарисований і так виконаний гробівець не залишав ні найменшого сумніву щодо доцільності життя і немарності смерті, щодо можливості залучити й саму смерть до великого ладу значень, не дати їй розчинити життя і означування у свавіллі безтямності.

Тоді мені здавалося, що з цього перебування на цвинтарі, біля їхньої могили, я беру необхідну наснагу для складення іспитів. Що витримати їх означає передусім засвідчити, запевнити силу спадкоємності.

Тепер я схильний бачити у цьому і ще щось інше: складання звіту перед ними про продовження, про тривкість тривання, про недаремність їхніх зусиль і немарність їхніх втрат. Те, що я вчуся тут, на їхній могилі, означало не просто підтвердження сподіваної спадкоємності в належності до академії, але й завжди несподіваного, ніколи не запевненого тривання в житті. Вони мали в цьому пересвідчитися.

Вже потому знов могла бути свіжість скрапленої літеплом літа бальконної долівки пізнім пополуднем. Свідомість близькості двох пружних і живих жил річок. Затишшя надвечір’я щойно надпочатого літа, вхід до територій, вільних від усіляких теорій, найблагіших навіть. Терпкий запах і їдкий смак неїстівного і недозрілого дикого винограду. Уривчасті зойки стрімких ластівок у безмірних і білястих літніх небесах.