Жанна Слоньовська – письменниця, журналістка, перекладачка, львів’янка, котра мешкає у Кракові. Авторка численних мистецьких проектів, серед яких також «Львів передвоєнний» – «живий підручник», віртуальний путівник довоєнним містом, де зібрано спогади близько 35 осіб, що пам’ятають Львів початку ХХ ст. Цьогоріч дебютний роман Жанни «Дім з вітражем» отримав відзнаку краківського видавництва «Знак», а тепер «Видавництво Старого Лева» опублікувало український переклад, презентація якого відбудеться на 22 Форумі Видавців за участі авторки. До речі, конкурс називається «To się musi POWIEŚĆ» . З перемоги роману ми й почали нашу розмову.
Чому роман про Львів, міську історію перемагає у конкурсі великого польського видавництва? Тема нашої історії досі близька полякам?
Це питання до журі, до критиків. Вони мені не сказали, чому вибрали саме мій роман. Сказали, що це – класна література. Думаю, якби він був про Стокгольм, то теж би виграв. Хочу вірити, що мова йде про якість тексту.
Полякам дуже близька історія Львова, тільки вони знають її дуже вибірково і з власної перспективи. У тому полягає певна специфіка сприйняття мого тексту, і саме тому мені дуже цікаво, що про роман скажуть в Україні. Сподіваюся, з’явиться кілька нових точок зору. Львів для поляків є великим багатством і величезною травмою як втрата. Паралельно з літературою я займаюся історією Львова, один з моїх проектів усної історії «Львів передвоєнний» стосується довоєнного Львова. Я знімала людей різних національностей – поляків, українців, вірмен, німців, євреїв, які особисто пам’ятають довоєнний Львів. Моєю метою було створення живого підручника історії Львова, який одночасно показував би багато точок зору на ті самі події. Це вдалося мені віртуально. Надихнув мене професор Ярослав Грицак, котрий у одній зі статей сказав, що у Львові екскурсоводи водять туристів залежно від мови різними дорогами і розказують зовсім іншу версію історії Львова. А потім я познайомилася із американським істориком єврейського походження Шимоном Редліхом. Він народився у Бережанах, а під час Голокосту був врятований українкою. Цей історик створив поліфонічну версію історії Бережан під час Другої світової війни, спитавши спочатку свідків українців, потім поляків та євреїв про певні події. І побачив певні повтори та залежності. Народи про щось хочуть пам’ятати, про щось забувають, мають власні версії, але коли ти сполучаєш ці голоси в одній книзі, то глибше розумієш сенс подій. У мене це один сайт.
Ви писали роман польською, тобто звертаєтеся насамперед до польської аудиторії. Яким бачите свого польського читача? А тепер роман перекладено українською. Чи буде він цікавий українцям? Адже львів’яни все ж перебувають у міському дискурсі.
Про щось львів’яни знають більше, а про щось менше – якщо говорити про історію Львова. Версій є кілька, вони часом не перетинаються, а окремі національні версії просто витісняють певні події. Тому в моїй книжці з’являється польсько-українська війна. Для мене це квінтесенція того, як перетинаються різні дискурси.
Коли я почала жити в Польщі і почула багато наративів про польський Львів, мені було цікаво додати свій наратив, дуже особистий. Він про Львів не стільки український, скільки мій – суб’єктивний і поліетнічний. Безумовно, він є так само українським. Мені було цікаво розповідати полякам щось, що доповнить їхню перспективу. А потім сталася така цікава річ: я не думала, що цей текст буде перекладено українською. Отже, я розповідала про українські реалії, перекладаючи їх польською мовою. Я перекладала і описувала поняття, цілі світи. А тепер сталося так, що вони з допомогою прекрасного перекладача були повернені зворотно, і я іноземкою вертаюся в своє місто. Це дуже цікавий досвід. Я думаю, що кожен письменник є іноземцем, чужинцем – чи тут, чи там. А мої мовні пригоди тільки підкреслюють цей статус. Мені це цікаво.
Вам сподобався переклад?
Спочатку переклад був для мене шоком. Я не розуміла процесу, який відбувався, але потім дуже полюбила цей текст. Коли я впоралася із почуттям себе-іноземки в українській мові, то зрозуміла, що насправді переклад прекрасний.
Ви довгий час працювали журналісткою. Чому вирішили спробувати себе в художній літературі?
Я хотіла розповідати полякам про свій Львів, про історію України, про антикомуністичні маніфестації кінця 80-х. У Польщі ніхто не знає, що таке відбувалося. Перший розділ книжки – це образ, з якого я починаю. Я дуже добре пам’ятаю ці маніфестації. Це були антикомуністичні процеси, за якими я дитиною спостерігала. Я хотіла описати той настрій – піднесення і сподівання. І те, що відбулося потім, в наступному десятилітті. Це мій особистий контекст, і я думаю, що він – дуже цікавий. Він майже не описаний в літературі.
Звідки виникла ідея з вітражем?
Вітраж – моя дуже особиста тема. Так сталося, що мої друзі, не домовляючись про це, на різних етапах мого життя показували мені його як чудо, сховане у певній брамі. Мені було навіть смішно, коли котрась наступна людина казала: «Я тобі щось покажу, це буде сюрприз», – і вела мене до цього вітражу. З нього ж почалася моя кар’єра на телебаченні. Мене приймали на роботу зі словами: «О, історія мистецтва. Це нецікаво». А я зробила сюжет про вітраж і він пройшов «на ура». Вітраж був чимось дуже персональним для мене. І він почав руйнуватися. Кожен наступний візит означав, що я побачу – бракує того чи іншого скельця. Наприкінці дев’яностих руйнація була повсюдною, балкони падали. Я не мала надій щодо цього процесу, внутрішньо не давала з ним ради. Мала відчуття, що все гарне, що є у Львові, просто перетвориться на купу каміння. Тому в романі я вирішила показати те, чого боялася найбільше – руйнацію. Я зруйнувала вітраж власними руками, це вигадана історія. Насправді він відреставрований. Так містично склалося, що в той день, коли я закінчила редакцію польського тексту, а книжка пішла до друкарні, «мій» вітраж зник. Мені написав про це знайомий художник. Його забрали на реставрацію, він повернувся і зараз на своєму місці. Життя виявилося лагіднішим та оптимістичнішим, ніж мої передбачення.
Маніфестацїї 80-их – це те, що Ви застали у Львові і те, що пам’ятаєте, як і чимало інших речей. А яка доля біографічності в тексті? Скільки дозволяєте собі вигадки?
Безумовно, кожен письменник використовує певні факти з власної біографії. Так було також і зі мною. Але це не автобіографія – моя мама не оперна співачка, вітраж не зруйновано, у Чорновола ніхто не стріляв і так далі. Але є певний досвід, який є для мене дуже важливим і я хотіла його описати. Це досвід покоління. Крім тих маніфестацій і настроїв, мені було цікаво поміркувати про те, як змінювалася українська ідентичність в ці роки. Тому останній розділ – це Майдан, кульмінація цієї теми. Мені було цікаво думати і описувати те, як функціонували російськомовні і росіяни у Львові. Ну і польсько-українські відносини. Це те, що мене хвилює і не до кінця описане істориками чи не до кінця осмислене.
Для Ваших героїнь першочергову роль відіграє приналежність до національності, право вибирати цю національність. Оповідачка вирішує, що найближчою для неї є «львівська національність»...
Це термін створив Валерій Бортяков, росіянин, який був режисером польського театру.
Але питання наступне: Ви наголошуєте на чіткості ідентичності, чи таки на розмитості? У Ваших героїнь загалом, та у Львова зокрема – ідентичність розмита чи все ж чітка?
Львів – дуже цікаве поле для дослідження цієї теми. По-перше, ідентичності неймовірно різні. По-друге, дуже сильна саме львівська ідентичність. Чимало людей асоціюють себе передусім зі Львовом, а потім уже з країною. Крім того, у багатьох людей ідентичність змінюється. Тому для мене було важливо закінчити книжку Майданом, насправді я цього не планувала. Історія увірвалася у мій текст. Я вигадала людину, яка в найновішій історії помирає за незалежну Україну, вигадала постріл та кров, тіло, загорнуте в синьо-жовтий прапор. Цього не було. А коли я закінчувала книжку, це почало відбуватися на моїх очах. Тому я змінила фінал. Мені здається, що Майдан вперше з такою силою затвердив та зробив місце для громадянської ідентичності «я – українець». Тобто, створив простір, в який може включитися будь-хто, і він не обов’язково повинен бути етнічним українцем чи розмовляти українською мовою. Це широка ідентичність, вона громадянська. Ми були свідками такого потужного цікавого процесу.
Наскільки питання тотальної ідентичності актуальне для поляків?
У поляків зовсім інша ситуація. Вже мало хто пам’ятає міжвоєнний період, коли третину польських громадян становили національні меншини, коли Львів був польським, мішана ідентичність була дуже розповсюджена. Зараз це зовсім забутий досвід. Польща – мононаціональна держава, у цьому є свої плюси і мінуси. Люди так міцно зв’язані зі своєю єдиною польською ідентичністю, що для них наша ситуація – зовсім незрозуміла. Поляки дивляться на це трохи як діти. Для них це темний ліс, тому мені цікаво їм розповідати про такі речі. Як на мене, поляки забагато уваги приділяють тому, що я пишу польською. Їм дуже подобається моя мова, у тексті вона доволі специфічна, але їм складно зрозуміти, що це не є моя перша та єдина рідна мова, у мене їх кілька. У моєму житті одразу були присутніми три мови. Ми постійно дискутуємо, котра перша чи друга, і що це означає. Це дуже цікаві дискусії, але мені буває важко пояснити контекст – коли ти народжуєшся і декілька мов одразу є для тебе природними. Через те, що Польща настільки гомогенна, питання, які я називаю питаннями «аналізу крові», стають достатньо суттєвими.
Як змінюється Ваш Львів? Яким було те місто, яке Ви покинули, і яким є те, у яке тепер приїздите?
Один з моїх друзів називає Львів творчим хаосом. Це сама те, чого я завжди тут шукаю – творчий хаос. Якщо хаосу забагато, то втомлюєшся. Але якщо він творчий, то він надихає. Поляки сміються, коли я кажу, що Польща – занадто впорядкована країна. Вони, безумовно, порівнюють себе із західними країнами і вважають, що в них – творчий хаос. Але в мене інша історія. Мені бракує їхнього порядку, тому я там живу, але коли мені бракує хаосу – повертаюся сюди. Львів дуже змінюється – швидко і радикально. Туристичне тло дещо змінилося за останні роки – ще два-три літа тому влітку тут лунало більше польської мови. Тепер центр перетворюється на Диснейленд, лунає передусім російська. За два роки це буде ще якась зовсім нова конфігурація. Цікаво, що буде далі.
Для мене Львів – певна константа, це мій дім. Хоча я маю й інші доми. Я хочу сюди повертатися, це мені дуже потрібно.
Мене не цікавлять законсервовані речі – ті, які вже відбулися і закінчилися. Мене від цього відучили поляки. Я мала нагоду побачити, що відбувається із законсервованими, прекрасно збереженими спогадами про довоєнний Львів, до яких не можна допустити сьогоднішнього життя, відкритися. Це те, що залишилося, як у музеї. Воно прекрасне, але закінчене. Це мертві речі. Зараз мені цікаві живі процеси, люди – не тільки каміння.
У Кракові, як і у Львові, мені не подобається те, що не можна пройти центром без нав’язливого запрошення до ресторану чи реклами. Мені не подобаються охоронці у храмах чи платний вхід до костелів. У Львові є свої неймовірні фішки – коли ти п’єш пиво, а поруч грає сурмач або хтось грає на трембіті, тому що в цьому закладі це саме так. У Кракові це переважно комерціалізовано.. А в наших ідеях є дуже багато духу. Це наша фантазія, неймовірні втілені ідеї
«Дім з вітражем» - Ваш перший роман. Чи плануєте писати ще? Чи й далі хочете розробляти львівську тему в польській літературі?
Безумовно, я думаю про себе як про письменника. Тлом моєї наступної книжки будуть українці у Польщі. Нещодавно у Кракові на одній зустрічі директор тамтешнього будинку культури сказав мені, що було б непогано написати сімейну сагу про Львів. Я ніколи про це не думала, може лише жартома. Але може це дійсно хороша ідея? Він наполягав, що ніхто цього не зробив. Це мала би бути польсько-українсько-єврейсько-російська сага, де всі ці наші наративи, ідентичності та мови поєднуються в одній сім’ї. Можливо, це справді цікава ідея.
10.09.2015