Одним з тематичних напрямків Конгресу культури Східного Партнерства стали комунікації культури. Культура – це засіб комунікації? Це суб’єкт чи інструмент, який можуть використовувати медіа? Як культура повинна співпрацювати з державою та бути представленою на ринку, аби з рангу «споживача ресурсів» перейти до категорії «суспільно корисного продукту»? На ці та інші питання намагалися відповісти журналісти, медіаексперти, соціологи, політологи, філософи з Чехії, Польщі, Литви, Бельгії, Франції та України.
Як культура, її поширення та комунікації всередині неї змінюють сучасні суспільства?
Аби культурний продукт потрапив до споживача, потрібно спілкуватися з цим споживачем. Сучасна ситуація така, що люди культури – митці та менеджери – переконані в якості та потрібності власного продукту і вважають, що цього достатньо. «Ми не думаємо про те, що розповідаючи про справу, якою ми займаємося, нам доводиться говорити з різними аудиторіями. До кожної потрібна своя мова. Потрібно оперувати різними мовами і не вважати це падінням з високої культури у низьку», – говорить Катерина Ботанова.
Культура потребує діалогу – зі споживачем, з державою. «Держава – наш інструмент, і ми маємо ним користуватися», – продовжує Ботанова. Люди, причетні до культури, повинні впливати на формування державної культурної політики, а не стояти осторонь. Сучасний митець може брати участь в робочій групі і готувати законопроект, що стосується культурної політики – це теж не поділ на «високе» та «низьке». Такого поділу в культурі просто не існує.
Яка роль державних медіа у промоції культури?
Зураб Аласанія – Генеральний директор національної телекомпанії України не радить чекати зрушень у державній політиці щодо суспільного мовлення. «Держава – поганий менеджер. Так було завжди і так буде. Якщо з суспільним мовленням у нас ще якось складається, то я не знаю, що робити із розважальним. Вибір зараз настільки великий, що ніхто із нас не може бути певен, що, навіть зробивши щось діамантове та фантастичне, це буде успішним та популярним». Зрозумілою видається думка про те, що глядача, слухача, читача потрібно виховувати – тобто, пропонувати щось атракційне, але на рівень вище, ніж глядач потребує. Сергій Кейн, шеф-редактор «Громадське Культура» каже, що саме так сталося з ONUKA – знаходиться культурний пласт, зрозумілий масам. Але на політику держави у підтримці суспільного мовника теж не сподівається: «Організатори фестивалів, із якими я спілкувався, говорять: «Нам не потрібна державна підтримка, нехай нам просто не заважають».
Чи культурне медіа може бути успішним?
Катерина Ботанова, редактор «УП.Культура»:
Як виглядає початок історії «УП Культура»: «За останній тиждень найрейтинговішим матеріалом була історія комбата Денисова. Другий – це історія про те, що домашні улюбленці дуже сумують, коли їхні господарі їдуть на відпочинок. Я не впевнена, що матеріал про культуру має прочитуватися пятнадцятьма тисячами людей і конкурувати з комбатом Денисовим. Більше того – я впевнена, що це неможливо.
Людей цікавлять кров, смерть, секс, зрада, перемога – і ми нікуди від цього не дінемося. Ці теми генерують найбільшу кількість людей». Але успіх культурного медіа – не лише і насамперед не кількість переглядів, хоча присутність таких лічильників і спонукає відстежувати такі показники.
Чи є місце для культурної інформації у медіапросторі?
Можна просто відповісти: «Так, і для нової, і ще для новішої». Адже журналісти, які обговорювали це питання, переважно представляли медіа-стартапи, які вперше в Україні були зорієнтовані суто на створення майданчиків для мистецьких критиків/літературних критиків/навколомистецьких дискусій. Катерина Ботанова розповідає про те, що лише зараз у рамках «Українська правда. Життя» з'являється «Українська правда. Культура». Простір – відкритий. Як зауважує Остап Процик, головне наповнити його такою культурною інформацією, яку споживач трактуватиме як корисну для себе.
Як всюдисуща інформація змінює сучасний світ?
У вільному доступі з’явилися скарби колекції музею Гуггенгайма та Metropolitan Museum of Art. Також можна зайти на сайт creative commons та переконатися, що цілком легальний доступ до неймовірного обсягу культурної інформації є сьогодні у кожного, хто має девайс, який під’єднується до інтернету. Але чи змушує це мільйони людей наполегливо скачувати томи британської класики або мистецькі альбоми і чи повинно це узагалі відбуватися так масштабно – на це намагалися відповісти учасники другого дня роботи Конгресу.
Першу дискусію чеський філософ та соціолог Вацлав Бєлоградський починає зі слів: «У назві нашої лекції є слова «всюдисуща інформація», але я радше говоритиму про інформаційні витоки». Вацлав вважає, що зараз ми живемо у просторі, який можна назвати великим селом інформаційних витоків, де не існує поняття конфіденційної інформації.
Пропоную сфокусуватися на трьох основних наслідках цієї «глобальної навали інформаційних витоків» для демократичної політичної культури:
Перший наслідок можна сформулювати так: у пост-громадському просторі замість політичної опозиції формується опозиція проти політики – немає демосу, тільки розлючені маси. Вторгнення антиполітичного популізму та антиполітичних мас у демократичні спільноти є реакцією на розчарування демократією, спровоковане навалою інформаційних витоків, які безперестанку привідкривають «темний бік політики». Будь-яке законне представництво суспільства в цілому є «втоплене у крижаній воді» інформаційних витоків конфіденційних повідомлень. У сучасній Європі протести, заявлені «обуреними масами» проти політиків, є абсолютно непродуктивними.
Другий наслідок: «втрата обличчя» усіма інституціями, спричинена навалою витоків конфіденційної інформації. Ця фраза, що існує в усіх мовах (зокрема, у соціології) – «розпад громадського бачення інституції» – перетворює усіх нас на свідків глобальної кризи. Яким чином зростаюче протиріччя між громадським баченням демократії та її реальним функціонуванням, за яким ми постійно спостерігаємо, змінить політичну культуру демократії? Чи стане масова недовіра до «громадського обличчя» демократії ознакою унікальної політичної культури глобалізації?
Третім наслідком є народження «демократїї постійного обвинувачення». Майкл Мур у своєму документальному фільмі «Капіталізм: історія кохання» символічно оточує банківський район Нью-Йорка жовтою стрічкою, з написом «Місце вчинення злочину! Не перетинати!». Глобальне село інформаційних витоків конфіденційних повідомлень стосовно всіх і кожного дало змогу розвинутися демократії постійного звинувачення, денонсації.
Що буде далі?
Як слушно зауважує журналістка Катерина Сергацкова, експертів-теоретиків у сфері медіа нам бракує. Теоретизувати доводиться практикам, але практики зазвичай лише розповідають про власний досвід. Сама ж Сергацкова вважає, що теоретики, котрі правильно розуміють процеси та вибудовують стратегії – це подушка безпеки для журналістів. Майбутнє медіа – за історіями людей, за публіцистикою, які дадуть змогу повернути довіру до журналістів, медіа, інформації. На противагу цій позиції польський журналіст, головний редактор часопису ‘ZOOM’, сумнівається в перспективі заповнення ЗМІ інтелектуальним культурним продуктом: «У Польщі медіа перебувають в процесі «таблоїдиїзації», вони фокусуються на скандалах, сенсаціях, конфліктах, скандалах. Це стосується як локальних, так і національних ресурсів. І я не певен в яскравому позитивному майбутньому».
Майбутні тренди – насамперед серед українських споживачів – залежатимуть від вміння фільтрувати інформацію. Що з того, що наших дітей вчать добре рахувати у школі, якщо згодом вони ловляться у найпростіші пастки, розставлені в інформаційному просторі? Теперішня ситуація ставить нас перед новим викликом – вибудовуванням інформаційного фільтру, який дозволятиме витрачати час максимально корисно. І якщо культура запропонує такий алгоритм, то вона зможе стати головним замовником у сфері інформаційного процесу.
29.09.2015