1 травня 1989 року львів'яни вперше вийшли на першотравневу демонстрацію з синьо-жовтими прапорами. З гаслами “Свобода!“, “Єдність!“, “Ми за Драча!“, “Народному Руху – бути!“ вони прорвались до центру крізь міліцейські кордони і пройшли проспектами Леніна (тепер Свободи) та Шевченка.
"1 травня. 8.00. Пл. Кропивницького. Кілька десятків чоловік із згорнутими прапорами.
9.00. Пл. Кропивницького. Біля двох тис. чоловік з гаслами "Свобода", "Єдність", "Ми за Драча", "Народному Руху – бути".
Поч. 10-ої. З’являється голова міськвиконкому Б.Д.Котик. Переконує народ не йти повз трибуну із синьо-жовтими прапорами.
9.30. Колона витягується по вул. 1 Травня в напрямку до центру. Зростає за рахунок офіційних колон. Біля СШ-11, на розі вул. 1 Травня і Шевченка, дорогу демонстрантам перегороджують машини і загони міліції. Стихійний мітинг.
Поч. 11-ої. Колона розвертається і рухається назад по вул. 1 Травня, звертає на Я.Мудрого, звідти – на вул. Шевченка і вклинюється між інших колон, що рухаються до центру.
10.40. Сутичка з міліцією, яка знову перекрила дорогу біля 11-ої школи. Через 100 м ще один заслон машин та міліції. Біля 8 тис. проривається крізь нього. Решта залишається на місці.
Перед поворотом на просп. Леніна чергова спроба міліції не пустити колону до трибуни. Падає кілька десятків людей. Зав'язується одверта боротьба. Перших 4 тис. прориваються на пр. Леніна, шикуються. 20 м перед ними раптом знову суцільні ряди міліції. Зупиняється рух колон. Перед трибуною – порожня вулиця і застиглі на тротуарах, у вікнах, на балконах люди. Десять хвилин напруженої тиші. За невидимим наказом міліція розступається, змушена звільнити дорогу демонстрантам.
***
Львівський демократичний рух змінив стилістику старих лозунгів. Нагадаймо собі бундючно-пишні збори з гаслами "Єдність!", "Братерство!", трансльовані по ЦТ, видовищні демонстрації, розцяцьковані плакатами і транспарантами, які одразу ж після проходження повз трибуну демонтовувались і перетворювались у дешевий реквізит.
Цьогорічна першотравнева демонстрація у Львові вперше за десятки літ ішла під лозунгами правди. Цій правді перегороджували дорогу вантажні автомобілі і недалекоглядна міліцейська ретельність, запнута парадною формою. Колона прихильників Народного Руху викликала незрозумілу стурбованість на трибуні – патріоти радянського Львова захвилювалися, очевидно, в черговий раз за свою репутацію перед центром. Але колона вже рукалась повз червоне підвищення, пошарпана у сутичках з охоронцями правопорядку, і весь демократичний Львів захоплено вітав її як переможця і виразника волі мас. "За Народний Рух", "За Івана Драча" – це були не просто гасла, а вимога врахувати веління тих, кого і зараз лицемірно звано господарями країни.
Демонстрація 1-го травня 1989 р. у Львові буде історичною, бо вперше йшла під двома знаменами – синьо-жовтим та червоним. І якщо говорити про святині, то святиня прапора – одна з найсуґестивніших, і хай так буде, доки живуть народи, нації, представників яких щось має єднати і надихати.
Незрозуміла лише позиція влади. Чому так вмовляли людей не користуватися у цей день елементарним демократичним правом? Чому колона прихильників Руху не потрапила на екрани телевізорів?
Виходить, проповідуючи гласність, насправді ж боремося з нею старими ножицями і масивними кляпами? Дивіться ж, щоб не осоромитись, як ті, хто робив демагогічні спроби замовчати Чорнобиль – атомний і духовний. Проявіть же хоть раз – не підтримку – лише толерантність. І ви будете найпопулярнішою владою. А зараз це так потрібно".
(А.Качан. Протистояння? // “Поступ” (самвидавний часопис) – №2, травень 1989 р.)
Наведена стаття була першим об’єктивним описом цієї події. "Інформаційний вісник Товариства Лева "Поступ" почав виходити у Львові з квітня 1989-го на 4-8 сторінках формату А4. Починаючи з 13-го числа, "Поступ" взяв собі за епіграф слова Івана Франка: "Більше поту – менше крові". Редактором практично всіх чисел газети був Олександр Кривенко. Крім нього, над газетою працювали Андрій Квятковський, Тарас Стецьків, Ігор Коліушко, Ярослав Рибак, Роман Турій, Ігор Гринів, Святослав Пахолків, Роман Кечур, Ігор Трипалюк, Сергій Бадік, оформлення здійснював Сергій Глуховецький. У той час на сторінках "Поступу" друкувалися Михайло Косів, Роман Крип'якевич, Ігор Калинець, Іван-Павло Химка й інші відомі науковці і громадські діячі. Від 1991 року Сашко Кривенко почав видавати багатотиражний тижневик "Post-Поступ", який на початку 1990-х років був наймодернішим виданням в Україні.
Синьо-жовті прапори на демонстрації 1 травня 1989 року стали кульмінаційною точкою тодішньої виборчої кампанії до З’їзду народних депутатів СРСР. У січні-лютому 1989-го відбувалося висунення кандидатів до цих виборів. Вперше у Львові активісти Товариства Лева (Орест Шейка, Ігор Гринів) і Товариства Української Мови (Ігор Мельник) пробували, всупереч шаленому опору партократії, підтримати ініціативу робітників ВО "Кінескоп" щодо висунення Ростислава Братуня. Але тут комуністичний партком і територіальна виборча комісія блокують його і протягують генерального директора об’єднання Ващенюка. Заблокували висунення Братуня і на ВО "Львівхімсільмаш", ВО ім. Леніна, в університеті ім. І.Франка. Опір компартійної бюрократії вперше вдалося пробити на заводі "Львівелектропобутприлад". Там це здійснила група патріотів на чолі з чудовим, інтелігентним робітником Володимиром Пилипчиком, якому допомогли В.Іськів та І.Гринів. Другим колективом, що висунув Р.Братуня, став патріотичний колектив Інституту "Укрпроектреставрація" на чолі з Іваном Могитичем (колишнім активістом підпільного Українського Національного Фронту 1960-1970-х років). Але, за тодішнім законодавством, для «фільтрування» небажаних для компартійної влади кандидатів проводилися ще й передвиборні збори, які заблокували реєстрацію альтернативних кандидатів Р.Братуня та Р.Іваничука.
У неділю 12 березня 1989 року у Львові на заклик оргкомітету із представників Української Гельсінської Спілки (УГС), ТУМ, координаційного центру груп підтримки Руху й ініціативного комітету із створення Народного Фронту на передвиборне віче до пам’ятника І.Федорову (вул. Підвальна) прийшли тисячі людей. Всі вулиці й схили навколо були заповнені громадою. Її з усіх боків оточували загони міліції і спецпідрозділів. Коли о 14 годині Петро Кагуй відкрив віче, прозвучала міліційна вимога: мітинг не дозволений, розійтись! З гнівним протестом почав виступати Богдан Горинь. Влада дала наказ силою розігнати віче. Почався наступ силовиків. Людей розганяли аж до вечора. Було заарештовано десятки активістів і випадкових перехожих, багато людей побито гумовими палицями (або, як тоді їх ще називали, “демократизаторами“).
26 березня 1989 року відбулися вибори народних депутатів СРСР. Вперше голосування відбулося на основі нового законодавства про вибори народних депутатів на альтернативній основі. На Львівщині було обрано професора-фізика Івана Вакарчука та письменника Романа Федоріва. Більшість компартійних кандидатів не були обрані. Серед них – перший секретар Львівського обкому КПУ Яків Погребняк.
Були призначені повторні вибори. Компартійне керівництво погодилося вже на висування кандидатури Ростислава Братуня, але не допускало до виборів одного з ініціаторів Народного Руху України за перебудову (НРУ) Івана Драча.
20 квітня 1989 року, після того, як кандидатура Івана Драча була знята з виборів народних депутатів СРСР, сотні львів’ян пройшли центром міста, скандуючи гасло "Ганьба!" під міським і обласним комітетами КПРС. А наступного дня у Львові на кількох підприємствах відбувся перший у радянський період політичний страйк. Відтоді щодня проходили мітинги у центрі міста. 26 квітня на екологічному мітингу в зв'язку з третіми роковинами Чорнобильської трагедії у Львові вперше з'явились три синьо-жовті прапори.
Ігор Деркач
Як пише Анатоль Камінський у книзі "На перехідному етапі", УГС та інші неформальні об’єднання на своєму спільному засіданні 24 квітня 1989 року вирішили були вийти 1 травня організованою колоною на демонстрацію з національною символікою. Провід колони доручили членові обласної ради УГС Ігореві Деркачу.
Пригадую, на одному з мітингів 27 квітня голова Львівського міськвиконкому Богдан Котик дав дозвіл на проходження колони демонстрантів від Товариства української мови ім. Т.Шевченка (ТУМ). Ця колона почала формуватися зранку 1 травня на пл. Кропивницького біля костелу Св. Єлизавети. Художники під керівництвом Валерія Марчака виготовили кілька десятків портретів І.Драча та транспаранти. Люди принесли синьо-жовті прапори. Для "плюралізму" принесли також комплект червоних прапорів 15 республік СРСР.
Богдан Котик
Перед початком ходи Богдан Котик і перший секретар міськкому КПУ Віктор Волков намагалися переконати демонстрантів, щоби вони прибрали національну символіку. Але марно – і колона вирушила вниз вулицею Першого Травня (тепер вул. Городоцька). Біля театру ПриКВО (тепер Муніципальний театр ім. Лесі Українки) вулицю перекрили вантажні автомобілі та міліціонери.
Демонстранти пробиралися далі бічними вулицями і зібралися знову на початку Городоцької, біля Оперного театру. Тут їх намагалася зупинити шеренга міліціонерів, які почали бити демонстрантів. Але міліціянти не встояли перед натиском колони, і люди прорвалися на проспект Леніна. Перед трибуною вишикувалася ще одна потужна шеренга правоохоронців. Колона під синьо-жовтими прапорами зупинилася. Кілька хвилин пройшло в тривожному очікуванні нової бійки.
Але врешті-решт міліціянти розступилися, і колона пройшла перед трибуною проспектом Леніна (тепер Свободи). Наприкінці проспекту Шевченка, там, де на місці нинішнього пам’ятника М.Грушевському був великий квітковий портрет Т.Шевченка, люди заспівали "Заповіт" і розійшлися.
Похід під синьо-жовтими прапорами був вилучений із телетрансляції першотравневої демонстрації. Фрагменти відеозапису можна побачити на YouTube.
Михайло Дубецький
На початку травня були заарештовані на 15 діб активні учасники цієї маніфестації – Ігор Деркач, Тарас Максим’як і Михайло Дубецький.
ДОДАТОК
Фрагмент із книги Богдана Гориня "Не тільки про себе. Книга третя (1985–1990)".
Щоби реалізувати задуманий план участі у демонстрації 1 травня, було придумано такий варіант: активісти УГС, не розгортаючи синьо-жовті прапори, приєднаються до двох робітничих колон. А коли колони з вулиці Городоцької повернуть біля оперного театру у напрямку трибун, на яких начальство своїми викриками буде вітати "трудящих", угаесівці піднімуть прапори і пройдуть з ними центром міста.
Спочатку все було спокійно. Перша сутичка з міліцією відбулася біля оперного театру при повороті колон на центральну вулицю міста, де стояли трибуни. Своєрідно описує цей день Всеволод Іськів.
"Національно-демократичні сили вирішили використати першотравневу демонстрацію для утвердження наших прагнень, символіки і гасел. Окрім звичайної лояльної до влади колони "трудящихся", були вже й могутні сили національної опозиції. Масовою і організованою була колона Товариства української мови. Національні демократи з лозунгами "Свобода", "Єдність", "Ми за Драча", "Народному Руху – бути" та синьо-жовтими прапорами прорвались на вул. Городецькій крізь заслін міліції в центр, а тоді ще крізь один міліцейський кордон і гордо пройшли центром увесь шлях. Таким був передостанній совєтський парад у Львові – демонстрація громадян 1 травня 1989 р. Тоді ж о 16.00 провели велике віче на стадіоні "Дружба" (Іськів В. Початок діяльності Львівського Руху. – Форум. – Вересень, 2009. – № 2 (17). – С. 14).
Докладніше описав по свіжих слідах цю акцію у своєму "Інформаторі" Володимир Яворський.
"1 травня у Львові під час проведення першотравневої демонстрації сталася безпрецедентна подія. Проспектом Леніна повз трибуну, де стояло партійне керівництво області, пройшли дві десятитисячні колони з жовто-блакитними прапорами, численними гаслами, транспарантами, закликами за Народний Рух України і портретами Івана Драча. Колони були організовані неформальними об'єднаннями. Міліція тричі робила спроби не допустити демонстрантів до центру міста, але щоразу жовто-блакитна колона проривала кордони охоронців порядку. Особливо запекла сутичка демонстрантів з міліційними функціонерами виникла біля оперного театру, де проти людей було виставлено щільний в кілька рядів заслін міліції. Демонстранти зіткнулися з міліцією і під час бійки та тисняви чимало людей попадало й опинилося під ногами, внаслідок чого багато хто зазнав серйозних травм. На проспект в цей момент прорвалися перші п'ятдесят чоловік із жовто-блакитними прапорами і прилучилися до невеликої колони Інституту матеріалів, яка йшла попереду. На цю колону напала міліція недалеко від трибун, зчинивши бійку. Тим часом основна жовто-блакитна колона розвалила міліційний заслін і, вийшовши на проспект Леніна, зупинилася перед четвертим кордоном міліції, який перегородив дорогу. Колона, скупчившись монолітною масою, стояла не більше 16 хвилин. Рішучість демонстрантів добитися свого законного права на участь у демонстрації змусила партійних можновладців піти на уступки. Кордон міліції одержав наказ розступитися. Перша колона демонстрантів із жовто-блакитними прапорами на чолі із членом УГС Ігорем Деркачем пройшла повз трибуни з гнівно піднятими кулаками і скандуючи "Єдність!", "Народний Рух!". Після першої жовто-блакитної колони так само пройшла друга. Міліція рухові колон з жовто-блакитними прапорами більше не перешкоджала (Інформатор-23. – 1989, – 8 травня).
Одна річ, коли хтось під час мітингу підняв синьо-жовтий прапор або вивісив його десь на щоглі чи якійсь будівлі, а зовсім інша, коли синьо-жовті прапори замайоріли у колонах під час офіційної демонстрації, були пронесені повз трибуну, заповнену представниками усіх гілок обласної влади. Цей вчинок влада розцінила як зухвалий виклик, якому необхідно покласти край. Інформація про нечуваний вчинок колони неформалів під час демонстрації 1 травня була передана у відповідні інстанції Києва та Москви. Ця подія стала однією з тем, яку порушив у доповіді на травневому Пленумі ЦК КПУ В.Щербицький. Ось як він характеризував діяльність "антирадянських націоналістичних" сил:
"Крайній політичний авантюризм, відверта антирадянщина характерні для дій так званої "Української хельсінкської спілки". Її ядро становлять люди, які проживають в основному у Львові й відомі своїми націоналістичними поглядами. Багато хто з них звільнений з місць позбавлення волі достроково, під зобов'язання не чинити знову будь-якої підривної діяльності проти нашої соціалістичної держави. Відкрито порушуючи взяті зобов'язання, при підбурюванні та матеріальній допомозі з-за рубежу ватажки УХС ведуть лінію на підрив конституційної законності і правопорядку, реабілітацію оунівщини, на розгортання широкого "національного", а правильніше сказати, націоналістичного руху за вихід України з СРСР. І діють вони дедалі зухваліше. Скажімо, на першотравневу демонстрацію у Львові представники УХС вийшли з націоналістичними лозунгами і жовто-блакитними прапорами".
