Після нашої ери

Що таке літочислення – кожен розуміє по-своєму.

Точніше, не розуміє. Я, наприклад, у пізньому дитинстві все не міг зрозуміти, як це – «до нашої ери». Та й «нашої» також. Про зв’язок цих ер з Різдвом Христовим у доступних мені на той час книжках нічого не писалося. Телевізор, наскільки пригадую, теж на цю тему мовчав. Бо що він міг сказати? «Сьогодні, 23 лютого 1981 року від Різдва Христового, в Москві розпочав роботу XXVI з’їзд КПРС»? Навряд.

При цьому саме по собі Різдво – за юліанським календарем – завдяки бабці святкувалося вдома споконвіку. Принаймні – спокон мого. Але й бабця, коли йшлося про поточні роки, не зазначала, що вони – від Різдва Христового. Тим паче не вживала виразу anno Domini і не розповідала мені про Діонісія Малого і Беду Преподобного, які й подарували Європі нову точку календарного відліку. Хоч і трохи наплужили.

Так само, ясна річ, я у тому пізньому дитинстві ще не знав, що початками ер можуть слугувати всілякі інші події: від сотворіння світу до здобуття Вавилону, від смерті Будди до втечі Магомета, від заснування Риму до перших олімпійських ігор тощо. І добре, що не знав, бо був би зовсім ошалів. Щоправда, я і так тоді ошалів.

Ну бо як це, чесне слово, до нашої ери? Як ті люди рахували час? Який вигляд мали їхні настінні календарі? Там, припустимо, так і було написано: «Календар на 338 рік до н.е.»? А після 1 січня 338-го наставало 31 грудня 337-го чи що? Як бачу: приходить (причому йде задом наперед) на урок до Арістотеля його учень Александр – ще не Великий і навіть ще не Македонський. І з порога:

– Слава Зевсу! Що чувати, вчителю? Далеко ще до тої нашої ери?

– Та от, глянь на стіну.

– Ех, – засмучено зітхає майбутній завойовник, – боюся, не дотягнемо.

– Всяке може бути, – розважливо відповідає філософ.

Дуже мені їх було шкода – людей, які жили до нашої ери. Тільки не пам’ятаю, кого більше: тих, які померли задовго до неї, чи навпаки. З одного боку, ніби гіркіша доля випала якраз Арістотелю з Александром, бо ти хоч не знати що зроби, хоч завоюй пів світу, а хоч заклади основи мало не всіх на світі наук – наша ера тобі не світить. Не з твоєї вини, а лише тому, що тебе народили передчасно, недостоєн єси і край. З другого – і Вергілію, скажімо, з Горацієм не солодше повелося. Їм до нашої ери всього десяток-два гребків залишалося. Та ба: пливли, пливли, а при березі втопилися.

Найбільшими натомість щасливчиками я щиро вважав когось на кшталт Овідія чи Сенеки. Це ж треба: і золоту добу Октавіана Авґуста застали, і прошмигнули-таки через портал нульового року в нашу еру. Значно пізніше я з розчаруванням довідався, що ніякого нульового року – незалежно від систем літочислення – ніколи в історії людства не бувало. А як на те, то й Сенека з Овідієм виявилися не аж такими щасливчиками. Не аж такими, як Октавіан Авґуст.

А тепер я знаю ще одне. Нова ера надходить не тоді, коли надходить, а тоді, коли усвідомлюється. У цей розтягнутий на роки або й століття момент для когось вона стає «нашою» і – заднім числом – довгоочікуваною, а для когось – просто очікуваною і неприйнятною. Для одних це народження нового світу з небаченими раніше перспективами, для інших – звичайний апокаліпсис. І перші, й другі мають рацію. Не варто однак вважати других щасливчиками тільки через те, що перед ними відкрилися абсолютно не потрібні їм перспективи.

Звісно, трапляються й випадкові збіги. Але всьому є межа. Коли помирає твоя бабця, довкола якої оберталося життя чотирьох поколінь величезної родини, і ця родина, позбавлена доцентрової сили, розлітається навсібіч; коли населення твоєї країни власноручно і добровільно вибирає собі владу, яка так чи сяк угробить і це населення, і цю країну; коли невидима зброя масового ураження made in China паралізує цілу безпорадну планету – і все це відбувається протягом того самого року, ти врешті усвідомлюєш: процес пішов, пора вводити власне літочислення, далі буде тільки гірше. І стало гірше.

Дивне це відчуття – проживати ось уже 6-й рік «після нашої ери». Так, наче перебуваєш всередині якоїсь безглуздої і давно програної гри, але свистка судді все не чути, і навіщо триває цей доданий ним час – досі не ясно.

Зате ясно, що той, хто пережив закінчення більш-менш своєї ери, зіштовхується з невирішуваною проблемою. Ти можеш говорити, писати і робити що завгодно: внаслідок руйнування старої системи цінностей і координат, підтекстів і контекстів усе воно в будь-якому разі виявиться за новими мірками неправильним. А втім… Оскільки все воно в будь-якому разі виявиться за новими мірками неправильним, ти можеш говорити, писати і робити що завгодно.