Конституція. Кров

Конституційна дискусія в Україні відтепер неминуче супроводжуватиметься згадкою про імена людей, які загинули від травм, отриманих унаслідок вибуху під будівлею Верховної Ради. Із тих тенденцій, котрі бачимо зараз, — ці смерті не змушують зупинитися й замислитися. В устах низки політичних кіл вони стають елементом «праведної» політичної боротьби. Політичні середовища розпочали танці на кістках ще тоді, коли з-під будівлі парламенту не встигли відмити кров. «Ця смерть є на вині влади, яка взялася пропихати свою реформу», — казали на виправдання свого протесту організатори акції. Як завжди, знайшлося місце й для конспірології…

Отже, точки зору середовищ, котрі інституційно причетні до проведення політреформи, надалі поляризуються. За всі ті місяці, відколи на публіці з'явився текст президентського проекту, децентралізаційна реформа не спромоглася на фахову дискусію. Зерна товклися у вузькому колі спеціалістів та у невеликому пулі зацікавлених представників місцевого самоврядування. А на телебаченні, на шпальтах, у сесійній залі курявою здіймалася полова у формі загальних фраз, жупелів та маніпуляцій: коли президент солодкаво запевняв, що децентралізація — це найпроґресивніша реформа каденції, а «особливий порядок самоврядування» — це не «особливий статус», Петру Порошенку відповідали про префектів, «узурпацію», а у стосунку Донбасу — про здачу територій та сліпе потурання вимогам Заходу й Росії.

31 серпня 2015 року, Київ, вулиця Грушевського

Конституційна реформа наразі опинилася під питанням. Серпневі 265 голосів — далеко не 288 липневих. Тож якщо під час фінального голосування проект не набере 300 голосів, то: щодо децентралізації — її здійснюватимуть з обмеженими можливостями, через посилення «децентралізованих» громад поряд зі старими «централізованими» держадміністраціями; щодо «особливого статусу Донбасу» — Україна фактично вийде з мінських домовленостей. На жаль або на щастя. Залежить від того, кого ви особисто звинувачуєте у подіях під парламентом.

Спробуймо з'ясувати, які фактори зумовили відтік голосів під час голосування 31 серпня і які загалом впливають на перспективи проекту.

По-перше, втрата довіри до президента і до влади. Один з народних депутатів казав у понеділок, що не голосував за проект голови держави, бо Порошенко недобре бореться з корупцією. Тобто: нема довіри до нових ініціатив Банкової, бо попередні її ініціативи були або непродуктивними, або контрпродуктивними. У значній частині громадської думки та низці політичних середовищ сформувалася презумпція недовіри до влади. Це одна з причин, чому проект конституційних змін апріорі трактували в окремих колах як неґативний, «узурпаційний» тощо.

Низка депутатів опираються реформі, обурюючись тактичними кроками Адміністрації Президента. Якщо в липні у фракції БПП не було жодного депутата, який голосував би «проти» (незгодні нардепи попросту не брали участі в голосуванні або не реєстрували карток), то в серпні їх стало п'ятеро: зокрема, додалися голоси двох народних депутатів, котрі належать до групи УДАР і виступають проти розчинення своєї партії у президентських лавах, — кнопки «проти» натиснули Наталія Новак та Єгор Фірсов.

Зала парламенту у день голосування. «Радикальні» депутати блокують президію, за трибуною — Гройсман

По-друге, ефект наближення місцевих виборів. Звернімо увагу на кілька факторів. Народні депутати від Радикальної партії, УКРОПу та «Свободи» блокували президію парламенту без наміру зірвати голосування. Тільки-но система «Рада» почала зворотний відлік, вони сумирно посунули до власних пультів, аби натиснути кнопки «проти». А голова Верховної Ради Володимир Гройсман безперешкодно провадив засідання з головної трибуни. Блокада була імітаційною, спрямованою на демонстрацію власної позиції.

Щодо подій зовні будівлі ВР, то активісти «Свободи» та інші противники конституційного проекту розпочали масові сутички вже після того, як парламент ухвалив своє рішення — знову ж таки, без мети зірвати голосування.

Нарешті, подивімося на результати персонального волевиявлення нардепів. Серед противників реформи виокремлюється кілька груп, котрі на опозиційній риториці мають намір взяти участь у місцевих виборах. Виділимо для прикладу «Народний контроль»: Мусій, Добродомов, Матківський натиснули кнопки «проти»; Антонищак проявився у системі як «відсутній», а минулого разу він голосував «за»; Мусій після завершення сесії оголосив про вихід з БПП.

По-третє, нерозуміння політичними колами доцільності «особливого статусу» для Донбасу — ані стратегічно, ані тактично. Президент натякнув під час звернення до українців, що наразі йдеться про дипломатичну гру, і формальна поступка України через згадку у перехідних положеннях «особливостей місцевого самоврядування» дозволить посилити позицію офіційного Києва у протистоянні з Росією. 

«Понеділкове голосування не остаточне, але воно дасть величезне поле для маневру українській дипломатії. А фінальне рішення наприкінці року, коли треба буде триста голосів, запевняю вас, залежатиме від того, як протягом цих кількох місяців розвиватиметься ситуація на Донбасі, і наскільки Росія виконуватиме мінські угоди», — заявив президент.

Активна фаза протесту під стінами ВРУ почалася, власне, після голосування, а не перед ним

Авжеж, це і Порошенкова провина в тому, що «особливий статус» набув такої одіозності. Якщо мінський процес — це все-таки гра з боку України, яка має на меті перекласти на Росію відповідальність за зрив домовленостей, накинути на її шию економічне утримання Донбасу взимку, а також пролонґацію санкцій, то вартувало раніше доносити цю думку до лідерів громадської думки. Адже президент сам став жертвою обіцянок про те, що мінські домовленості «принесуть нам мир» — бо минув рік, а миру не видно. Арґумент президента про те, що «особливості самоврядування» не тотожні «особливому статусу» теж поцілив «у молоко».

Звісно, опоненти «особливого» пункту не бачать гри з «маневрами дипломатії». (Частина політичних кіл, можливо, й бачить — але будує на протиставленні мінським домовленостям власну кампанію.) На їхню думку, Петро Порошенко йде на безумовну капітуляцію перед Росією. У понеділок у цій риториці найбільше повправлялася Юлія Тимошенко.

Протягом одного місяця риторика й поведінка фракції «Батьківщина» змінилися радикально. 16 липня БЮТ дав на підтримку проекту 11 голосів. Тимошенко не наважилася тоді натиснути кнопку «за» й забезпечила «вільне голосування» фракції. Позицію партії з непопулярного питання вона довірила висловити Сергію Соболєву. І пан Соболєв заявив: «Сьогодні у нас є один вибір. Мобілізація всіх воєнних і інших сил країни, яка неможлива без американських і європейських союзників, без країн НАТО. І той, хто плює сьогодні в сторону НАТО, чудово розуміє: наш патріотизм, наш героїзм без їх підтримки і їх зброї буде ніщо».

Зала парламенту в день голосування. «Батьківщина» провадить останні консультації

Та минув місяць — і «Батьківщина» вирішила все-таки плюнути «у бік НАТО». В понеділок Юлія Володимирівна таки взяла слово, і, критикуючи Захід за його змову з Росією, перейшла на образи: «Нам говорять, що після нашого неголосування ЄС і Сполучені Штати будуть якось не так на нас дивитися. Хай вони рахують в своїх нейтральних водах російські "підводки" і рахують над собою безпілотні літаки Росії, і винищувачі Росії, і захищають себе разом з Україною».

У сухому залишку, саме «Батьківщина» забезпечила найбільший реґрес у голосах: майже половина від'ємного приросту відбулася за рахунок БЮТу.

Якщо ми вже заговорили про приріст, то найбільший притік голосів відбувся за рахунок незгодних із «Самопомочі»: окрім Ганни Гопко, яка голосувала «за» ще в липні, до прибічників реформи додалося ще чотири голоси. Невдовзі цих п'ятьох депутатів виключили з фракції Андрія Садового.

Четвертий фактор відтоку голосів — відсутність консенсусу щодо децентралізаційної реформи. Справді, дискусія про перерозподіл повноважень на користь місцевого самоврядування у нас дуже примітивна, і багато народних депутатів плетуть відверті бздури на тему конституційного проекту. На хвилі критиканства декотрі сварять навіть ті норми, які успішно працюють у Франції чи близькій до нас Польщі. Та очевидним є й те, що президент на стадії підготування законопроекту міг передбачити ці ризики.

Не варто відмовлятися від префектів із функціями контролю — але, можливо, вартувало довірити призначення принаймні районних префектів Кабінетові Міністрів (у пропонованій моделі і обласних, і районних префектів затверджує президент за поданням уряду). Не варто відмовлятися від можливості розпуску органу місцевого самоврядування за ухвалення неконституційних рішень (дочасні вибори оголошує Верховна Рада за поданням президента після неґативного висновку Конституційного Суду) — але, можливо, вартувало відмовитися від норми, яка дозволяє призупиняти повноваження органу місцевої влади аж доти, доки надійде висновок КС.

Такі поступки не переконали би всіх, але, ймовірно, розширили б голосувальний потенціал проекту. Бо очевидно, що під час остаточного розгляду важливим буде кожен голос.

Олег Березюк із «Самопомочі» з боєм пробивався до трибуни, адже Гройсман пропонував йому виступ з місця

Президентська ж команда відмовилася від дискусії і виявилася надто самовпевненою чи навіть нахабною. Про це в інтерв'ю «Збручу» недавно дуже добре розповідав один з експертів-розробників реформи Анатолій Ткачук. Зменшення підтримки у Верховній Раді мало би стати уроком для «партії влади». Але наразі — потяг уже помчав. Голосування у першому читанні остаточно запустило конституційний процес, і тепер задля ініціювання нових конституційних змін довелося б заново розробляти проект, знову відсилати його на експертизу КС і чекати двох сесій поспіль для остаточного голосування. Нагадаємо також, що Конституція забороняє протягом року розглядати один і той самий проект змін, якщо він уже зазнав невдачі.

Україна не має можливості відкладати проект далі, бо ризикує втратити політичну підтримку Заходу й позбутися арґументів на користь продовження санкцій проти Росії: за мінськими домовленостями, українська сторона має ухвалити конституційні зміни до кінця 2015 року.

Дарма що «мінським протоколом» передбачали широку інтеґрацію нюансів цього «особливого статусу» в саму Конституцію й зобов'язували офіційний Київ до переговорів з «Д/ЛНР», але натомість Україна «відкараскалася» одним реченням у перехідних положеннях, — нині навіть ця поступка загрожена провалом.

Власне кажучи, потенціал на позитивне рішення є. У фракціях БПП і НФ є 40 депутатів, котрі відмовилися голосувати за конституційний проект: на відміну від «Самопомочі», там фракційна дисципліна ще не переважила. Вочевидь, на певних умовах може підтримати реформу і «Батьківщина»: якщо на вимін отримає певні кадрові чи інші вигоди. Ще є позафракційні. З огляду на нестачу голосів цікаву формулу пропонує український блоґер Роман Шрайк: «виміняти» позитивне конституційне голосування на зміну керівництва Генеральної прокуратури, здійснення справжньої суддівської реформи та інші кроки, що їх наразі гальмує влада.

31 серпня 2015 року. Київ, вулиця Грушевського

Що далі? 1 вересня — початок третьої сесії Верховної Ради. Позаяк конституційний проект мусить розглядатися на двох сесіях поспіль, то остаточне голосування можна влаштувати будь-якої миті. Але на зустрічі з народними депутатами наприкінці минулого тижня президент заявив, що документ поставлять на голосування ближче до Нового року — і вже точно після місцевих виборів. Тобто у листопаді–грудні. Гаразд, ловимо президента на слові (вкотре). Доти українська сторона намагатиметься змусити Росію до виконання її частини поступок.

Розгортання мінського процесу, як його можна охарактеризувати зараз, — це спроба перекласти відповідальність за зрив домовленостей одне на одного. Україна свою роботу зі скрипом і скреготінням зробила. Найближчий тест на мінські домовленості — це сепаратні вибори на Донбасі, попередньо призначені на 18 жовтня. Якщо Росія уможливить це «фейкове» свято демократії, то, очевидно, відповідальність за зрив «Мінська» упаде на неї. А наш конституційний проект у такому разі може розчинитися в Леті. Якщо ж Росія зрезиґнує з обіцяних Донбасу виборів, то, вочевидь, лише на вимін за те, що Україна окреслить чіткі перспективи вже для леґітимних виборів, які відтак визнають і Київ, і Брюссель з Вашинґтоном. Порошенко у своєму свіжому зверненні запевнив, що вибори відбудуться «лише після виведення з території України російських військ і зброї, після відновлення нашого контролю за всім кордоном з Росією». Ловимо на слові знову.

Чому ми взагалі акцентуємо на тому «ловінні слова»? Бо ухвалення таких знакових і вирішальних рішень для держави — питання відповідальності. Жодна партія не взяла на себе відповідальність за причетність до вбивств людей під будівлею Верховної Ради. Жоден критик не пропонує альтернативи домовленостям, які захищає «шоколадний президент» під тиском Росії і намовляннями Заходу. Ми добре знаємо, кого будемо звинувачувати у разі провалу мінських домовленостей та беззастережного виконання Україною вимог зовнішньополітичних візаві. А хто буде відповідальний за зрив переговорного процесу, втрату союзників, відкликання санкцій?..