Юлія Овсяник

 

Нащадок давньої династії галицьких священиків, Євген Петрушевич вибрав шлях правника й державотворця. Він відіграв провідну роль у створенні західноукраїнської державності та першому об’єднанню Галичини з Наддніпрянщиною.

 

Але вправний адвокат і політик не зумів цієї державності втримати, коли проти неї фактично постали найпотужніші гравці тогочасного світу.

 

 

Давній родовід

 

Петрушевичі мали литовсько-білоруське шляхетське походження. Їхній давній рід колись розділився на дві гілки: литовську та галицьку. Литовська гілка згодом спольщилася, а представники галицької, щоб уникнути цієї долі (як і долі більшості галицьких боярських родів), висвятилися у священики¹.

 

Найдавніший предок Євгена, про якого є задокументовані свідчення, о. Микола Петрушевич, народився близько 1710 року в околиці міста Ковна (тепер Каунас, Литва). На початку ХVIII століття оселився в Червоній Русі, був парохом у с. Цетуля Яворівського повіту (тепер Жовківський район), «про що й сьогодні свідчить кириличний напис над дверима старої дерев'яної церкви» ².

 

Один із синів Миколи Петрушевича, Григорій (прапрадід Євгена Петрушевича), також був священиком.

 

Стрий Євгена, Йосип Петрушевич¹, працював учителем у прикарпатському селі Новиці Калуського повіту. Він відкрив для селян читальню, прищеплював їм навички в царині садівництва. У Новицях народився Михайло Петрушевич – кузен Євгена, малознаний український письменник (псевдо – Михайло Новицький). Навчався у Віденській духовній семінарії, де його побратимами були Богдан Лепкий, Філарет Колесса; друкував свої твори в часописі «Зоря», листувався з Іваном Франком і Яковом Головацьким. До нас дійшов лише з десяток його оповідань. Лише один рік отцю Михайлу Петрушевичу випало служити в містечку Болехів, де він помер через важку недугу у віці 26 років.

 

 

Отець Омелян Петрушевич: подалі від москвофілів

 

 

Церква св. Параскеви у Буську, де Омелян Петрушевич був парохом і де, можливо, хрестили Євгена

 

 

Душпастирями були дід і батько майбутнього президента ЗУНР – о. Михайло і о. Омелян (Емільян) Петрушевичі. У 1860 році о. Омелян Петрушевич був призначений парохом церкви св. Параскеви в Буську й оселився з сім'єю у парохіяльному домі на Довгій Стороні. У 1863 році стає деканом Буського деканату ¹. Тоді ж шанований в тих сторонах душпастир і просвітник, який відкрив у місті українську двокласну школу, очолював повітову шкільну раду, збирав колекцію старожитностей і навіть провадив археологічні дослідження, був обраний віце-маршалом повітової ради в Кам'янці Струмиловій (нині – Кам’янка-Бузька).

 

Зберігся рисунок, зроблений Омеляном Петрушевичем

 

 

За своїми політичними переконаннями о. Омелян схилявся до народовців, тоді, як його стрий, відомий історик і археолог о. Антін Петрушевич, був яскравим представником москвофілів.

 

Могила Омеляна Петрушевича

 

 

Згідно з записами у церковних шематизмах, о. Омелян Петрушевич помер 8 вересня 1901 року.

 

 

У 2014 році у Буську відшукали та впорядкували на старому міському цвинтарі його могилу. На неї вказав старожил міста Степан Іванович Давидовський, 1926 року народження, син колишнього дяка церкви св. Параскеви ³.

 

Омелян і Савина Петрушевичі

 

 

Разом з дружиною Савиною (у деяких джерелах – Сабина) з Коцюбів Омелян Петрушевич виховав шістьох дітей. Троє їхніх синів брали участь у національно-визвольному русі.

 

Степан Петрушевич

 

 

Старший, Степан, продовжив династію греко-католицьких священиків, був парохом «морально занедбаного» містечка Холоєва біля Радехова, з якого зробив зразкову українську парафію, служив духівником Української Галицької Армії. На цьому посту й помер від тифу 1920 року в далекій Бірзулі.

 

Наймолодший син, Роман, закінчив правничі студії, брав участь у Листопадовому Чині, був комісаром ЗУНР у Кам’янці Струмиловій, займався створенням українських товариств, долучився до побудови у Буську народного дому. Через активну патріотичну позицію після 1939 року був заарештований енкаведистами і зник безвісти. Репресій зазнала і його сім’я.

 

Середущому сину о. Омеляна, Євгену, судилося ввійти в історію як чільнику Західноукраїнської Народної Республіки й одному з провідних політиків у переломний період української історії.

 

 

Євген Петрушевич – політик «гострішого тону»

 

 

Пам’ятник Є.Петрушевичу в Буську

 

 

Першу освіту Євген Петрушевич отримав вдома, де завжди під рукою була багата батькова бібліотека. Рідкісними виданнями цієї книгозбірні користувались отець Йосип Боцян, (активний діяч визвольних змагань, духівник митрополита Андрея, який таємно висвятив Йосипа Боцяна на єпископа), віце-президент австрійського парламенту Юліан Романчук та інші ².

 

Був учнем Академічної гімназії у Львові та студентом правничого факультету Львівського університету. Очолював товариство студентів-українців «Академічне братство». Практичні навики, вже як доктор права, Євген Петрушевич отримав у талановитого адвоката та філантропа Степана Федака, який згодом був державним секретарем харчових справ уряду ЗУНР.

 

 

Адвокатську діяльність Євген Петрушевич розпочав у Сокалі, де тоді було вкорінене москвофільство. На зароблені гроші молодий адвокат купує для міста… Народний дім. На перших (після прийняття в Австро-Угорщині демократичного виборчого закону) виборах Євгена Петрушевича обрали послом до парламенту (рейхсрату) від округу Сокаль–Радехів–Броди. Він відразу зайняв рішучу проукраїнську позицію, на сесіях парламенту відкрито критикував австрійську владу. Його опонент в цьому питанні, президент Українського клубу та найвідоміший тогочасний політик Галичини Кость Левицький, відзивався про Петрушевича як про політика «гострішого тону». «Петрушевич вирізнявся від інших українських депутатів своєю радикальністю. Він був різкий та прямолінійний у висловлюваннях, говорив те, що інші вагались говорити. Наприклад, під час своєї першої промови у сеймі він сказав польським депутатам: «Вступайтеся звідси за Сян» ⁴.

 

Через два роки Євген Петрушевич переїжджає з адвокатурою в Сколе, згодом стає посадником цього міста. Від Стрийщини його обирають послом Галицького сейму. Євген Петрушевич береться напрацьовувати новий виборчий закон, який передбачає розширення прав українських виборців, домагається відкриття у Львові українського університету. «Українські посли на чолі з Є.Петрушевичем і К.Левицьким домоглися восени 1917 р. деякого послаблення утисків із боку урядових чиновників та польської адміністрації українського населення Галичини. Українців почали більше залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи, більше того, Іван Горбачевський став міністром здоров’я (1917-1918), а Йосиф Ганінчак — генеральним прокурором Австрії» ⁵ — свідчать історики.

 

Будинок у Львові, де мешкав Євген Петрушевич з родиною. Світлина Олега Павлишина

 

 

Думки дослідників дещо розходяться, коли йдеться про уявлення Євгена Петрушевича щодо політичних перспектив Галичини. Так, Микола Литвин пише, що Петрушевич був серед тих парламентарів, які пропонували перетворити Австрійську імперію «на федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією». Натомість Валентин Мороз стверджує, що Петрушевич наполягав на від’єднанні Західної України як самостійної республіки. «Були такі політики, які вже навіть у 1918 році, коли розуміли, що Австрія розпадається, хотіли зробити українську державу, але в рамках, так би мовити, «союзу австрійських несоціалістичних республік». Навіть шанований Кость Левицький належав до тих, як я називаю, «австродинозаврів», бо більшість з них було таких, що все життя просиділи в австрійському парламенті та канцеляріях. Петрушевич виявився інакшим. Коли почалася Перша світова війна, і в Україні з’явилися Січові стрільці, а він належав до кола тих людей, Євген Петрушевич побачив, що це вже була база для нової української політики – самостійницької», - розповідав історик Валентин Мороз у програмі Львівського радіо «Український календар».

 

 

Петрушевич – Петлюра: конфлікт, що віддалив українську незалежність

 

 

Домогтися мирного утворення Західноукраїнської Народної Республіки не вдалося через протистояння з поляками, які вже бачили Галичину в складі своєї держави. Доки Євген Петрушевич вів переговори з австрійським урядом у Відні, Військовий комітет на чолі з Дмитром Вітовським підняв у Львові збройне повстання, відоме як «Листопадовий чин» або «Листопадовий зрив». 1 листопада повстання мало успіх, але вже 22-го поляки витіснили українців зі Львова.

 

Перша сесія Української Національної Ради (найвищого законодавчого органу ЗУНР) відбулася вже у Станіславові в січні 1919 року. Євген Петрушевич як президент УНРади (його ще називають президентом ЗУНР) виступив за об’єднання західноукраїнських земель і Наддніпрянщини (Української Народної Республіки на чолі з Директорією). Як відомо, Акт злуки УНР і ЗУНР був урочисто проголошений у Києві 22 січня 1919 року.

 

На думку істориків, конфлікт між політиками Галичини та Наддніпрянщини (передусім стосунки Петрушевич–Петлюра) був неминучим: УНРада ЗУНР була спільнотою досвідчених парламентаріїв, які відразу взялися розробляти найнеобхідніші для держави закони, тоді, як Директорія УНР, спираючись лише на соціалістичні гасла й обіцянки, стрімко втрачала довіру населення.

 

Ще більше стосунки між політиками двох частин України загострилися, коли Євгену Петрушевичу у критичній ситуації УНРада надала права «диктатора» (президента УНРади та голови уряду водночас). Київські політики побачили в цьому сепаратистські настрої й позбавили Петрушевича членства в Директорії. На противагу уряду ЗУНР в УНР утворили окреме Міністерство для Галичини на чолі з галицьким соціалістом С.Вітиком.

 

На той час Польща за підтримки Антанти майже повністю заволоділа Галичиною, а Наддніпрянщина опинилася під п’ятою російських загарбників: Червоної армії з одного боку та денікінців – з іншого. На відміну від політичної сфери, військова стала тією платформою, на якій УНРада та Директорія змогли домовитись. Наприкінці червня 1919 року Євген Петрушевич погодився з пропозицією Симона Петлюри об’єднати УГА та Дійову армію УНР у боротьбі з більшовиками.

 

Євген Петрушевич з Начальною Командою УГА (липень 1919 року)

 

 

Генерал М.Капустянський, учасник тогочасних переговорів із проводом ЗУНР, згодом так характеризував Євгена Петрушевича: «До справи ставився він з незвичайною увагою. Почувалось, що ця людина добре знає, яка величезна на ньому одному лежить відповідальність» ⁵.

 

На стосунки Є.Петрушевича та С.Петлюри вплинуло й те, що президент ЗУНР не міг вибачити Головному Отаманові військ УНР знищення одного з головних суперників – полковника Петра Болбочана (прибічника Петрушевича). «Кожна революція має два періоди, - розповідав Валентин Мороз. – Перший – романтичний, коли всі бігають з прапорами, співають, бо повалили стару владу і мають нову, а другий – «наполеонівський», коли країні потрібен сильний полководець, який зможе втримати її в умовах хаосу. Таким «наполеоном» міг бути або Петро Болбочан, або генерал Олександр Греків: перший – легендарний полковник Армії УНР, другий – військовий, який керував у 1919 році Чортківським проривом (коли 25 тисяч вояків УГА примусили відступити по всій лінії фронту понад 100-тисячну польську армію – авт.). Й одного, й іншого підтримував Євген Петрушевич. Він казав наддніпрянським політикам: «Ваш Петлюра – майже більшовик. Антанта ніколи нас не підтримає, доки Петлюра командує армією». Петрушевич розумів, що треба когось такого, як Болбочан – полководця, який мав фантастичну популярність в українських військових колах на Наддніпрянщині. Поляки знайшли такого диктатора – Пілсудського, тому і відбулося «чудо над Віслою» в 1920 році, коли здавалось, що більшовики вже захопили Польщу. Я певний, що якби Петро Болбочан встиг сісти на коня, то відбулося би «чудо над Дніпром». Він би врятував українську державність – і вона б не зникла з карти світу у 1920 році», – провадить львівський історик. За наказом Симона Петлюри, полковника Болбочана заарештували нібито за самовільні воєнні дії й розстріляли на станції Балин (нині Хмельницька область).

 

 

Згодом, коли українські вояки гинули від тифу, Петлюру все частіше звинувачували як невмілого полководця. Поширилася інформація про його домовленість з поляками про відступлення їм Галичини. Знесилена жахливою епідемією Начальна команда УГА змушена була заради порятунку укласти 6 листопада перемир’я з денікінцями. Наступного дня роздратований Є.Петрушевич звільнив з посади командувача УГА генерала М.Тарнавського та начальника штабу полковника А.Шаманека. Але Головному Отаману військ УНР цього було недостатньо. Петлюра вимагав безпосередньої зверхності над Галицькою Армію. Роздратований Диктатор ЗУНР 12 листопада категорично відмовив йому в цьому.

 

Через два дні він отримав інформацію про домовленість С.Петлюри про зайняття ворожими галичанам польськими частинами Кам’янця-Подільського, де містилися керівні установи ЗУНР. Відтак Петрушевич фактично дозволив Галицькій Армії перейти на бік «добровольців» Денікіна. Згідно з новою угодою, за УГА залишалася адміністративно-організаційна автономія, діловодство українською мовою, право на проведення мобілізації та поповнення галицькими бранцями Першої світової війни. Є.Петрушевич зберіг за собою право на провід і контроль за внутрішнім життям УГА. Зі свого боку денікінці обіцяли лікувати хворих галичан у своїх шпиталях – і дотримали слова ⁵.

 

 

Еміграція. Президент, який помер бідним

 

Визвольна боротьба 1918-1919 років завершилася для лідера ЗУНР вигнанням: коли в листопаді 1919 року поляки захопили Кам’янець-Подільський, Євген Петрушевич, рятуючись від їхньої помсти, перебрався через Румунію до Відня. Тепер, коли збройний опір був неможливий, президент ЗУНР продовжував виборювати незалежність України на міжнародній арені.

 

Колегія уповноважених диктатора ЗУНР (Відень, 1920)

 

 

Петрушевич писав листи та виступав перед міжнародними інституціями, виносячи українську справу на широкий загал. Досвідчений дипломат шукав зв’язків із США та найвищими світовими структурами. Уряд Петрушевича опрацював і представив Лізі Націй проект "Галицької Республіки" як незалежної держави, яка, за прикладом західних демократій, надавала би широкі права й свободи всім трьом основним національностям краю (українцям, полякам і євреям). 

 

Посольство ЗУНР у Відні (1918-1923). Світлина Соломії Омелян

 

 

«Однак на перешкоді прагненням Петрушевича стали економічні суперечки між Великою Британією та Францією. Перша у правах на Східну Галичину підтримувала українську сторону, друга – Польщу. На початку 1923 р. Франція отримала від польського уряду право на експлуатацію нафтових родовищ у Дрогобицько-Бориславському басейні. Зі свого боку, Франція дала Британії свободу дій щодо нафтовидобутку в Мосулі та Ірані. Щойно ці питання були закріплені відповідними документами, вирішення долі Східної Галичини не забарилося– пояснює ситуацію історик М.Галущак ⁶.

 

У 1920-х роках у більшовицькій УСРР почалась «українізація». Це небувале досі явище підкупило не лише Євгена Петрушевича. У радянську Україну повернулися стовпи українського самостійництва: Михайло Грушевський, Степан Рудницький, Юліан Бачинський. У цей період глава УНРади ЗУНР підтримує зв’язки з радянськими політиками, зокрема з Християном Раковським, який активно роздмухував конфлікт між Петрушевичом і Петлюрою. «Раковський зробив усе для того, щоб розколоти українську еміграцію за рубежем. Він переконав Петрушевича в тому, що відродження української державності можливе лише через співпрацю з Радянською Україною. Якщо додати до цього конфронтацію з чільними політиками УНР, які провадили переговори і уклали мир з поляками – ворогами галичан, то зрозумілою стає прорадянська орієнтація Петрушевича, якої він дотримувався у 1920-ті роки», - пояснює історик Іван Сварник.

 

Будинок у Берліні, у якому мешкав Євген Петрушевич. Світлина Олександра Бінерта 

 

 

У травні 1923 року Євген Петрушевич розпустив екзильний уряд і ліквідував дипломатичні представництва ЗУНР за кордоном. Його соратники здебільшого повернулися в Галичину. Натомість екс-президент переїхав у Берлін, де й далі боровся, все ще покладаючи марні надії на підтримку радянських політиків. Через таку зміну поглядів Петрушевич остаточно посварився з лідером ОУН Євгеном Коновальцем. «Однак уже на початку 1930-х років ставлення до радянської політики різко змінилося на підставі відомостей про згортання українізації, початок репресій, арешти чільних діячів Української Революції, які відбулися в Харкові та Києві. Останньою крапкою в будь-яких ілюзіях галицьких політиків щодо Радянської України став Голодомор 1930-х років», - каже історик Іван Сварник.

 

Про Євгена Петрушевича кажуть, що це «найтрагічніша постать новочасної нашої історії». Особливо це виявилося в останні роки його життя. Тут не було не лише нікого з рідних (єдиний син Євгена Петрушевича та польки Леокадії Пуніцької – Антін, за однією з версій, загинув від рук німецького гестапо у Литві), але й прибічників чи однодумців.

 

Могила Євгена Петрушевича в Берліні. Світлина Михайла Галущака

 

 

Президент ЗУНР помер у матеріальній скруті в Берліні 29 серпня 1940 року. Але він залишився в пам’яті галичан як чесний і безкомпромісний політик, що на чолі держави показав приклад шанування конституційного ладу, організованості, зібраності та дисципліни.

 

Каплиця, в якій похований Євген Петрушевич на Личаківському цвинтарі у Львові

 

 

У 2002 році прах Євгена Петрушевича перевезли з Берліну до Львова і перепоховали в каплиці при Меморіалі воїнів Української Галицької Армії на Личаківському цвинтарі.

 

Пам’ятна таблиця на честь Євгена Петрушевича у Львові

 

 

Пам’ятна монета України номіналом у 2 гривні, викарбувана на честь Євгена Петрушевича

 

 

ПРИМІТКИ:

 

¹ Рід Петрушевичів // Багатомовне генеалогічне дерево "Родовід".

 

² Гораль Г. Отець Омелян Петрушевич — просвітитель Буської землі // Воля народу, 6 січня 2011 р. – №2. – С. 3.

 

³ На батьківщині президента ЗУНР Євгена Петрушевича віднайдено могилу його батька // ZIK, 15 липня 2014 р.

 

Литвин М. Петрушевич створив взірцеву державу, – історик  // ZIK, 3 червня 2013 р.

 

Литвин М. Президент «Швейцарії Сходу»: політичний портрет Євгена Петрушевича // День. – 2008. – 1 листопада.

 

Галущак М. Галичанин Петрушевич міг стати президентом всієї України // Історична правда. – 2013. – 3 червня.

 

 

29.08.2015