Пильні люди, спостерігаючи за візитом Барака Обами на Близький Схід, не могли не зауважити, що крізь палкі заяви американського президента, обіцянки підтримки одночасно ізраїльтянам і палестинцям проглядається чимраз більша втрата інтересу США до своїх колись виплеканих зовнішньополітичних проектів.
Повна енерґетична незалежність, яку незабаром принесе Америці лупаковий газ, може остаточно позбавити її інтересу передовсім до Близького Сходу з його невгасущими конфліктами й непримиренними протистояннями. І тут лише активне втручання Європи може компенсувати брак американської підтримки.
Вашинґтон останнім часом ускладнює життя запеклим америконенависникам… своєю бездіяльністю. Комуністична Північна Корея погрожує використати ядерну бомбу — Америка позіхає. Іранська теократія створює атомну зброю — Америка лише розводить руками. Сирія стікає кров’ю в громадянських війнах — США скрушно похитують головою.
Ісламісти погрожують захопити Малі і здобути уранові копальні в Ніґері — Франція відряджає солдатів, Америка дивиться на все це примруженими очима.
Стає чимраз очевиднішим: сторінки американської історії про Джорджа Буша-молодшого остаточно перегорнуто. Мрії та сподівання неоконсерваторів розвіялися наче ранковий серпанок.
З Бараком Обамою у зовнішню політику Білого дому прийшла мода на скромність. «Ми бажаємо передовсім розбудовувати власну національну хату!» — саме таку формулу запропонував чинний президент досі найпотужнішої держави світу. Якщо нині запитати його радників, який великий зовнішньополітичний проект реалізовує адміністрація, то вони лише покашлюватимуть і розгублено втуплюватимуть погляд у носаки своїх черевиків.
«Це економіка, дурнику!» – намагаються виправдати дії (тобто бездіяльність) Білого дому симпатики президента. Справді, ризики ще існують, економічний розвиток досить непевний. Два відсотки зростання — це краще, ніж в Європейській Унії, але таки замало для того, щоб робити різкіші кроки. Треба економити на видатках, намагатися наростити податкові збори, залучати нові інвестиції…
Тепер, коли постає питання про ґлобальні виклики й адекватну реакцію Вашинґтона на них, з Білого дому звучать інфантильні контр-питання. А хіба це взагалі можливо? А скільки це коштуватиме? А чи встигнемо ми це довести до пуття перед закінченням каденції?
Обама хотів би, щоб у разі чого все відбувалося так, як під час війни в Лівії. Коли головну ініціативу перебрали на себе Париж з Лондоном, а Вашинґтон працював, так би мовити, «у фоновому режимі».
Нині в Білому домі міркують приблизно так: під час «холодної війни» Європа була таким собі «консументом безпеки», тимчасом як США були «продуцентами безпеки». Чому б нарешті не помінятися ролями? Якщо частка імпорту енерґоресурсів до Європи, зокрема з країн Перської затоки, незабаром перевищить частку імпорту до Америки, то чом би ЄУ не мала б посилити свою участь у справі стабілізації в реґіоні? Тим більше, що Європа вже володіє відповідним досвідом.
Коротше кажучи, Європі треба припинити щоразу чекати Обаму, як Ґодо в драмі Семюеля Беккета, якщо справа стосується передовсім до проблем континенту. Європа мусить врешті-решт навчитися самостійно вирішувати проблеми безпеки бодай у пріоритетній сфері своїх впливів, вписаній в чотирикутник: Білорусь — на півночі, Єгипет — на півдні, Азербайджан — на сході, Марокко — на заході.
Ще під час іракської війни 2003 року тодішній німецький канцлер Ґергард Шредер і тодішній французький президент Жак Шірак пообіцяли в піку Америці взятися за створення мультиполярного світу, де б вирішальний полюс належав саме Європі. Як кажуть на Сході, якщо доля хоче когось покарати, то виконує його бажання. Америка, набравшись належної скромності, акцептувала мультиполярний світ. Тож європейці тепер мають акцептувати свою нову роль.
21.03.2013