Олекса Довбуш

Густими, непрохідними лісами вкриті були Карпати двісті років тому. Круті схили Чорногори, стрімкі скелі Бескидів, глибокі провалля вздовж Черемоша і Прута, густі зарослі чагарників, глухі яри, лігва диких звірів і неполоханих лісових птахів... Буревійні вітри, що налітали то з гірських вершин, то з заходу, з сусідньої Бойківщини, то з півночі, з долин, то знову від сходу сонця, гнули, ламали, а то і з корінням виривали столітні смереки, сосни, ялини, стрункі берези, буки, явори, трепети, гірський жереп і дику грушу, густий колючий глід.

Серед цієї суворої і чарівної природи розкинулись мальовничі гуцульські села. З давніх давен тут — в гірській частині Галичини, в Північній Буковині та на Закарпатті, жило українське племя гуцули — органічна частина українського народу, закинута серед Карпатських гір.

В тридцятих роках XVIIІ ст. Гуцульщина, як і інші українські землі, була в ярмі у Речі Посполітої. Разом з іншими українськими землями вона була ареною безупинної мужньої боротьби українського народу проти польських загарбників.

Це була переломна пора, коли на зміну останнім загравам Хмельниччини на обрії народного життя стали появлятися перші сполохи нового бунту, нової боротьби — оспіваної Шевченком гайдамаччини.

Критичні дні переживала Реч Посполіта, якій не легко була прийти до себе після того страшного удару, що його завдав королю і шляхті геніальний український полководець, гетьман Богдан Хмельницький. Великої шкоди завдавали їй і внутрішні протиріччя, боротьба різних партій і угруповань, а то й особиста ворожнеча окремих магнатів. Особливо різко ці протиріччя виявилися в 1733 році, коли Польща готувалася до виборів короля. Тоді зчинилася колотнеча, ціла межиусобиця поміж прихильниками двох кандидатів на хиткий польський престіл — Станіслава Лещинського і саксонського короля Августа III. Партія Августа кинулася по допомогу до Катерини І, яка послала військо проти партії Лещинського. Це військо, на чолі з полковником Полянським, взяло Умань. Полянський звернувся до українського народу з просьбою допомогти йому в боротьбі проти прихильників Лещинського. Народ радо прийняв цей заклик з однією лише поправкою: він бив і нищив до ноги всю польську шляхту, мало цікавлячись тим, кого вона за короля собі воліла: Августа чи Станіслава. Хвиля повстань швидко покотилася по Україні. Одне з найбільших повстань, кероване козаком Верланом, було на Брацлавшині (Поділля). Після ліквідації його частина учасників була знищена, а дехто, як, приміром, відомий Сава Чалий, перекинувся на бік польської шляхти. Сам же Верлан з вірними йому козаками втік у Молдаву.

А через короткий час, десь у 1738 році — почалася героїчна епопея боротьби гуцульських повстанців-опришків на чолі з прославленим героєм українського народу Олексою Довбушем. І якщо сиві гуцульські діди вперто розповідають, що з Довбушем ходив на панів і якийсь Михайло Козак з Наддніпрянської України, то в цьому нічого дивного нема. Це був, певне, повстанець-втікач, можливо і споміж Верланових побратимів. Та хто ж той Олекса Довбуш, любимий герой народних легенд і переказів, оспіваний багатьма українськими поетами, рицар-звитяжець, слава якого живе і вічно житиме в серці народу?

Кому було в диких нетрях Карпат, у ті тяжкі і тривожні часи, писати спокійний і об'єктивний літопис подій? Хто б зумів примусити натхнених, талановитих гуцульських оповідачів не романтизувати свого любимого героя, не приписувати йому всіх найблагородніших і найвеличніших рис, не творити з історії — епосу? Ні, все, що ми знаємо про Олексу Довбуша, це, здебільша, фантастичні легенди, які чарують нас своєю красою і вражають глибиною мислі. Та крізь вигадливе плетиво фантастичних казок і властивих народній творчості "мандрівних історій", а також з тих окремих документів, які все ж збереглися, вирисовуються контури могутньої постаті славетного народного месника.

В хаті убогого гуцула-селянина, біля містечка Печеніжина в Карпатах, десь на початку XVIII ст. народився Олекса Довбуш. Дитинство його було важким, злиденним. То він пас овець на полонині (гірське пасовище), то став за учня у сільського коваля. Вразливий і вдумливий юнак, він з одного боку не міг спокійно дивитися на знущання панів та їх посіпак, а з другого — всім серцем сприймав чудові народні оповідання про велетнів, що нікого й нічого не боялись, про сміливих опришків, які, живучи в лісах і гірських печерах, нікому не корилися, а ще й мстились панам за їх кривду.

Можливо, що й справді, як це оповідають люди, вбивство панськими посіпаками брата Івана спричинилося до того, що Олекса Довбуш пішов в опришки. А може й інший був привід. Скоріш за все, Довбуш просто, як десятки й сотні інших селян, пішов "шукати правди", але природжений хист, кмітливість і винахідливість швидко висунули його на ватажка, а потім здобули йому всенародну славу. А відвага і вміння у Довбуша були справді надзвичайні. Він з своїми вірними побратимами налітав, як вихор, з вершин Чорногори — цариці Карпатських гір. Появлявся Довбуш завжди несподівано, але за те для нього ніколи ніякої несподіванки не було. Карав панів суворо й жорстоко, здобуті скарби щедро роздавав убогим і скривдженим, не боявся нікого і нічого. Тому і склав народ легенду, що сила Довбуша — неземного походження, що наділив Олексу нею сам бог. А сталося це так: одного разу пішов ніби Олекса в згар (вигорілий ліс). З собою, як і завжди, мав кріс (рушницю). Несподівано налетіли хмари, впала темрява, полив дощ, Олекса сховався піл скелю. Раз-у-раз блискало і гриміло. Тоді то й помітив Довбуш, що, як тільки має блиснути, з скелі появляється біда (нечиста сила) і дражнить бога. Бог б'є її громами, та ніяк влучити не може. Тоді Олекса Довбуш зняв з плеча кріс, вистрелив і вбив біду. В ту ж мить стихло, зникли хмари, засяло сонце. До Олекси підійшов янгол і спитав, що він хоче за те, що вбив біду. Довбуш відповів, що хоче бути найдужчим, найрозумнішим і щоб не було йому ні від чого смерті. Янгол тоді взяв два зела і вкопав їх Довбушеві — одно в плече, а друге в долоню правої руки. Тоді й здійснилося те, чого просив Довбуш.

Народ створив багато легенд про вчинки Довбуша. А одночасно зберіг він у пам'яті також і цілком реалістичні оповідання про свого вірного сина. Є чимало оповідань, в яких розповідається про те, як здобував Довбуш панські маєтки, як справедливо і твердо карав панів, як завжди ставав у пригоді тим, хто приходив до нього по допомогу.

Польські жандарми і війська день-у-день переслідували знаменитого опришка-повстанця, намагаючись зловити його в свої руки. Сільські громади були попереджені, що вони будуть знищені до тла за будьяку допомогу Довбушеві або його товаришам. Зате тому, хто допоможе зловити або вбити Довбуша, обіцяли величезну нагороду. Кінець-кінцем таки вдалося це зробити. Довбуш був убитий 24 серпня 1745 року в селі Космачі, в хаті своєї полюбовниці. Так закінчилось героїчне життя Довбуша, а разом з тим і його особиста трагедія. Ховаючись в лісах від переслідувань і гонитв, він не міг одружитися з коханою дівчиною, яка згодом вийшла заміж за багатого космачівця Штефана Дзвінку. Цей Дзвінка як з почуття ревнощів, так і будучи підкулений панами, вбив Довбуша, За це він одержав від польського воєводи грамоту, якою звільняється на все життя від всіх зборів, чиншів і данин.

Народна легенда пояснює смерть Довбуша тим, що хоч він і мав безсмертя від янгола, але був все ж спосіб, щоб його вбити. Між волоссям на голові Довбуша нібито три срібні волосинки; якщо їх вирвати і разом з ярим зерном пшениці покласти в кулю, і коли б над цією кулею попи відправили дванадцять служб, то така куля убила б Довбуша. Такою кулею нібито і застрелив його Дзвінка.

Але постріл у Космачі з заіржавілого зрадницького кріса не обірвав Довбушевого безсмертя. З найпрославленіших героїв української минувшини Олекса Довбуш чи не найбільш популярний і досі в тих місцях, де він жив і боровся. Поїдьте в Гуцульщину — там не знайдете людини — все одно письменна вона чи ні, — яка не могла б годинами розповідати вам про Олексу Довбуша. Недивно, що видатний український поет з Буковини Юрій Федькович, який міг ще на власні очі бачити славних опришків — продовжувачів справи Довбуша, як приміром Лук'ян Кобилиця, — так багато уваги в творчості своїй приділив славному орлові верховинському Олексі Довбушу. Відвідуючи Гуцульщину, вивчаючи там життя, побут і героїчне минуле народу, інший український класик — Михайло Коцюбинський виношував в душі образ рицаря-опришка. Про це свідчить великий Горький: "Мріяв він написати повість про Довбуша... і я думаю, що не помилюсь сказати, що він наладнувався на героїчний лад". Самого Горького теж дуже цікавила постать Довбуша, як і схожого на нього долею й ділами Устима Кармелюка.

Даремно польські буржуазні історіографи намагалися сфальшувати образ Довбуша, змалювати його як розбійника. Довбуш пережив Реч Посполіту. Сьогодні гуцули — вільні громадяни великої соціалістичної батьківщини, сини Радянської України — розповідають нову легенду про Олексу Довбуша:

Був вересень 1939 року. Стрімголов тікали польські пани з Західної України за тодішній румунський кордон. Шлях лежав повз могилу Довбуша. І недарма тряслась тоді могила: це сміявся з польських панів Олекса Довбуш, бо не вони його вбили, а він вбив їх.

[Вільна Україна]