(Волинська лєґенда)
Безмежні простори. Навкола тиша. На далеких обріях маленькі кучеряві хмарки, які нагадують білих баранчиків. Над похилими лавами золотого колосся стомлено дзвонять жайворонки. Повітря бренить глухо і, разом з тим, — гучно, що нагадує зітхання велетенського орґану.
Волинь завжди чарувала мене. Тим більше чарувала вона мене зараз, коли я так довго не бачив її квітчастих ланів, так багато витужив за ними...
Йдучи вузенькою польовою доріжкою, мені не хотілося ні думати, ні марити, ні спочивати. Моє серце, здавалося, цілком перестало битися, а душа була сповнена упоєнням спокою. Місто, де я стільки зазнав жорстокости й неправди, — десь там, в минулому, прожитому, далекому, непотрібному...
Мені самому було так гарно. Обіймав красу полів і не міг обняти її.
Иноді мою увагу звертали на себе дві-три ворони, які часами зявлялися над дорогою і, гугняво крякаючи, спускалися до долу...
— І невже вони живуть триста літ? — сама собою виникала в моїй голові сумнівна думка.
В одному місці, край дороги лежав здоровенний дохлий пес. Се, властиво й розбудило рій думок про "бренність" "суєту суєт" і т. и. Спина цього пса вже встигла облізти, а живіт набубнявів і здувся. Стиснувши пальцями носа, я побіг бігом і біг так довго, аж заким в моїх грудях нестало духа. Біжучи, старався не дихати, але гострий дух дохлятини пронизував мої легіни й паморочив мізок до того, що мусів стати й передихнути трохи.
Стоючи на одному місці і вдихаючи в себе чисте повітря, я думав про те, що — не все-то й вмірає остаточно, що є навіть особлива краса переходу в инший світ, до иншого життя...
В цей час мої думи порушились. Десь здалека долетіли звуки тужної мельодії. Прислухавшись трохи, я зрозумів, що то тужить пастухова сопілка. Сам не знаю через що саме, мені так страшно забажалося бачити того невідомого чоловіка, що вмів так божественної тужити...
Пройшовши півтора гін, я вийшов на широку толоку, яка росцвітала диким романом та червоноголовими будяками. Від толоки дихало пустелею, але повітря було значно лекше від того, що там, між лавами спілого колосся. Недалеко, від мене паслась сільська череда, коло якої ходив невеличкий хлопчик, як видно, — підпасач. Трохи осторонь, на високій могилі, простеливши під себе свиту, сидів старий дід і грав на сопілці. В соломлянім капелюсі, зашмарованій, сірій, майже рудій сорочці, широких вибійчаних штанах і стоптаних постолах, — нагадував собою щось давнє, старе, занедбане й забуте.
Побачивши мене, він перестав грати. Я підійшов до нього і чемно промовив:
— Ви чудово граєте. Я слухав і не міг наслухатися.
— А хто вас просив слухати — кинув він суворо.
— Як-то так — спитався я, спантеличений його словами.
— А так... — Я тільки для себе граю... — кинув мені понуро.
— Вибачайте! Мені здається, що такий хист грішно ховати від людей — сказав я йому.
Він не промовив нічого. Нерухомий, як камяна подоба, сидів і глибоко-замислиними очами дививсь через мою голову кудись в далечінь, наче загіпнотизований.
Дивлячись на його засмалене сонцем, мідяного коліру лице, я думав про загадковість таких пастуших натур, які так рідко стріваються в наші часи. Отсе тихе марення під отвертим небом від ранньої весни і до пізньої осени, безумовно відбивається на самім житті таких людий.
Хто знає про що він думає зараз, дивлячись он-туди, в безмежну далечінь... Чи думає він про сувору зиму, чи марить богатими жнивами, після яких його нагодують як слід... Оттут його серце й оттут його душа, — живуть, марять і творять. Над його головою світить сонце, проходять громові хмари, запалюються й вгасають блискавиці, а він це все приймає в нутро своєї душі й перетворює в пісню...
Та, чи один тільки він. Безліч таких пастухів жило й творило. Український чорнозем не зраджує їм і за їх любов, відплачує чуттям життя, творчою інтуїцією й поетичним натхненням. Пастухам і пасічникам невідома історія свого краю, але однаково, всі вони виспівують козачину, переказують лєґенди про гайдамаччину, згадують "чесного розбійника" Кармелюка й марять прийдешніми днями мужицької волі...
Якісь окремі фрази в півзабутої думи, несподівані слова захоплення якимсь особливим зявищем життя, при допомозі творчої інтуіції якого небудь пастуха складається в новітню композицію й переходить з села в село, заким не обійде всієї України й заким не розбудить нових думок, нових бажань, нового настрою...
А в той час як весь народ співає нову пісню, десь на могилі сидить творець тієї пісні і суворо запевняє, що він "для себе грає"...
Є в цьому щось справжнє, скромне і святе. Так дивиться на своє мистецтво тільки справжній творець. — Для себе грає, а всіх чарує...
В той час, як я так думав, постать пастуха нервово заворушилася й кашельнула.
— Це я про Могилу Бабі грав — сказав він, не дивлячись на мене.
— Яку таку могилу? — спитався я його.
— Та отсю-ж, що сидимо на ній! — відповів.
— Що-ж це за могила?
— Стародавня. Розказують, що в ній гетьман Мазепа заховав великі скарби....
— Що-ж про це пісня та є, чи про що? — запитав я знову.
— Пісні немає, а тільки розказують... Через те я й грав, що слів не знаю... — відповів пастух.
Відповів і затих. Вичікуючи від нього дальших слів, я присів на зелений спориш, яким обросла вся могила і запалив цигарку. Пастух поглянув на мене з під лоба і знов заговорив:
"Як йшли на Україну Шведи, то наш гетьман Іван Мазепа провадив їх сюдою. Стрінувся він з ними десь аж коло Почаїва, в Білій Криниці, чи що таке, а переговори й спілку провадив по дорозі. Оттут, де ця мoгила, кажуть, він своїм табором стояв і в Сіньгурах*) церкву будував...
"Після того, як між гетьманом і Шведами прийшло до остаточної згоди й було вирішено йти за Дніпро, — населення дуже жалкувало, що вже не буде такого добра, як було підчас гетьманського таборового постою. До того-ж часу тут люде не знали спокою через королівських посіпаків, а зараз знов мало бути те саме.
"В той день, як гетьманське військо вже мало вирушити в дорогу, до гетьмана прийшло багато селянських і міщанських посланців, які на вколішках благали, щоб він їх не кидав на призволяще...
— Зглянься, гетьмане! — казали посланці. — Не кидай нас на глум панам! Нам так було добре з тобою. Як що сам не можеш залишитися, то залиши нам хоч кого небудь із своїх вірних слуг, з якими ми спокійнішеб жили й не дріжали за своє загорьоване добро!...
— Добре! — сказав гетьман. — У вас залишиться мій сотник Баба́, з яким залишаться і всі мої скарби... він буде боронити вас, й ви йому допомагатимете зберегти моє добро, яке залишаю на нього. Це добро не моє власне, а належить воно всьому нашому народові від Стирі і аж за Десну... Тоді, як зборемо ворога, це добро допоможе нам зробитися славними й богатими між усіми Москалями, Волохами, Литвинами й Поляками... А як би ворог зборов нас, то сотник Баба́ мусить разом з цим добром закопатися в землю й там чекати тієї години, коли вся Вкраїна стане знову вільною землею... Тоді знайдуться такі люде, що відкопають мого старого сотника Бабу, а разом з ним знайдуть всі дорогоцінні скарби...
«Вклонилися низько селянські й міщанські післанці, тай розійшлися по своїх селах. Як прочули люде про гетьманську ласку до них, то вже й сами не знали, як провожати його, чого побажати йому.
"Всі шляхи й доріжки, кудою тільки проходило гетьманське військо, були вистелені татарським зіллям та рутою-мятою. Люде, одягнуті в святкову одежу, стояли скрізь і всюди понад шляхами й сердечно бажали йому всякого добра.
"Пішов гетьман із своїм військом аж за Дніпр широкий, а на місці залишився його сотник Баба́. Як там було, що там було, — невідомо. Але відомо гаразд, що доти спокійно жилося, доки з під Полтави не надійшли страшні вістки про погром Шведів і гетьманського війська. Затужили тоді всі волиняки, тай кинулися до сотника Баби: — "Веди нас! — просять його. — Ми хочемо станути в пригоді нашому гетьманови!"
— "На кого ж я скарби залишу? І став бідкатися сотник Баба́.
"Але не прийшлося йому довго бідкатися. Пани якось дочулися про гетьманські скарби й вирішили їх до своїх рук прибрати.
"Несподівано, одної темної ночі на козаків напали пани і майже всіх знищили. Врятувався тільки один сотник Баба́, який зібрав коло себе чималий загін з селян та міщан і розпочав з панством уперті змагання...
"Коли сотник Баба́ встиг на якийсь час оборонити себе й відсунути всяку небезпеку від доручених йому скарбів, то селяни в один голос закричали: — "Поділити!... поділити"!..
— Як же його ділити, як це добро всього народу... — старався доказати селянам свою правду сотник Баба́. Але селяни захотіли зробити по свому. Зібралися на "чорну раду" й вирішили:
— "Гетьман розбитий, а через це його добро наше!... Поділити його так, щоб і пани нічого про се не знали"!...
"Але, як тільки хтось доторкнувся до одного мішка з золотом, як враз його рука всохла аж до самого плеча. Злякалися бунтарі і відступили на зад. Тоді сотник Баба́ наказав: — Копайте глибоку яму. Складайте туди всі скарби, на скарби покладете мене і так насиплете високу могилу, щоб цілі віки могла стояти... Хай сповниться воля нашого безталанного пана гетьмана!"...
"А тоді всі люде зробили так, як наказав сотник Баба́. Викопали глибоку яму, поскладали туди всі скарби, а на них поклався сам Бабм і так засипали її...
"Цілі віки стояла ця могила і ніхто її не чіпав. Свої люде шанували її, Поляки боялися, а Москалі нічого не знали про неї.
"Але, оттак, літ тому з сорок, приїхали сюди з Москви якісь пани і стали скрізь чогось шукати. Лазили вони скрізь, лазили і нарешті прилізли до могили Баба́. Щось з цілий тиждень оглядали вони її, аж поки не приїхала поліція. Тоді поліція зігнала сюди пів села і заставила роскопувати цю святу могилу.
"Копали день, другий, третий і аж на четвертий докопалися до якихось величезних залізних бочок. Тоді московські панки так зраділи, що просто страх. Одні наперед другого пруться до ями, мало-що не попадають в неї. Але один панок, з окулярами на носі, який був між ними найстарший, сказав: — "Не хвилюйтесь, спочатку полізу я, а потім ви"...
"Взяли цього пана на линву, тай спустили в темну яму. Чекають його годину, чекають другу, а він наче й забувся за всіх. Стали тягти линву назад і як витягли, то побачили, що той пан весь посинів і одубів. Прикликали лікаря, але той тільки рукою махнув і не сказав нічого.
"На другий день все село зійшлося до розритої могили. Прийшов навіть старенький піп, якому вже до ста літ доходило і який старі звичаї шанував. Люде між собою гомоніли, що не слід було панам роскопувати таку могилу, а пани говорили щось про "испорчений воздух"...
"Як в обідню пору стали туди спускати якогось здорового молодого пана, якого не встигли ще спустити до половини ями, як він крикнув — "назад"... Витягли його, а він ледве дише, колиж прийшов до памяти, то промовив: "Там страховище!"...
"Тут підійшов старенький піп і сказав: "Спустіть мене туди. Я вже старий і мені нічого не треба, нічого не жаль. Може мені вдасться побачити отсе страховище".
"Спустили старенького попа, та й чекають, пройшло з годину. Думали, то й з ним те саме трапилось що й з иншими. Коли тут заворушилася линва. Стали тягти старого попа живого й вдоволеного.
"Спершу всього він став на схід сонця, тричі перехрестився, а потім повернувся до людей і сказав: "Там сидить сотник Баба́. Він сказав, що кождий, хто тільки посміє порушити чергу призначених літ, — смертю умре! Доти, поки ще не прийшов час, ніхто не може навіть і доторкнутися до скарбів тих!"... — Сказавши так, старий піп похитнувся і впав горілиць. Коли його хотіли підвести на ноги, то побачили, що він вже мертвий...
"Схвильовані цим люде стали нахилятися над ямою, стараючись побачити її дно. І стало так, що майже всі побачили сотника Баба́. Він сидів на залізній бочці і суворо дивився в гору". Він був старий і сивий, але його очі палали вогниками… Це тяглось всього одну хвилину, а потім видовище зникло і з ями почувся такий прикрий дух, що не можна було дихати.
"З наказу поліції було засипано яму й вирівняно верх могили, як то було ще до роскопки. Стоїть вона і до наших пір, все чекаючи, коли настане слушний час".
Так закінчив свою росповідь старий пастух. Я, подякувавши йому за "казку" вже хотів йти, як він затримав мене:
— Почекайте. Я ще вам "горлицю й горобця" заграю...
Я залишився слухати "горлицю й горобця", але сказати по правді, в цій грі не було того, що було в попередній... Тоді він грав "для себе", а це вже для мене.
На заході здіймалися попелясто-сиві хмари, які, здавалося, от-от закриють собою сонце. А сонце хилилося все низче й низче, закінчуючи своєю ходою гарячий день.
Пора було до дому. Пращаючись з пастухом, я ще paз подякував йому за чудову казку...
*) Село Сіньгурі, Житомирського повіту (на Волині). Стара, трьохбанна церква, яку начеб-то збудував гетьман Іван Мазепа, — стоїть ще й досі. Але нещодавно нову збудовано в "сінодальнім" стилю церкву, а стару мають розібрали на паливо. — Автор.
1920 року 30. IV., м. Київ
[Громадська думка, 05.08.1920]
05.08.1920