Сміх.

(Лєґенда.)

Коли Пан світа сотворив Сміх, подержав свою благословляючу руку на трискаючій радістю постаті та сказав поважно:

— Йди у світ і сповняй своє післанництво.

Сміх вибрався в дорогу, буяв понад землею, чатував перед тисячами вікон і часто зупинявся, щоби прогаяти бодай хвилину.

Коли потім світлицею шумотіло, коли розлягся ясний, ликуючо й радісно розщебетаний, дзіґорний згук удару його крил, тоді переходячі задержувались і міркували:

— Щасливі люде, що можуть так весело сміятись.

У величаві палати, в самотні мужицькі хатини, до чорнявих і русявих жінок та мужчин і до молодих материй, що лежали на подушках, вступав він, кожна людина була йому однаково мила, кожна людина, яка в собі носила добру спокійну совість.

Так літав Сміх тисячі літ по світі.

Коли потім вертався зі своєї далекої подорожі і смирно ставав навколішки перед Паном світа, щоби звістити, що зробив, тоді любе обличча янгола ясніло преображенним блеском.

А Пан світа гладив його по сріблястих кучерях, які видавали при тім із себе ніжний, звучний голос і всі ангелики злинали та всюди розсівалася веселість і радість.

___________

Знову раз пішов Сміх на мандрівку. Було того дня особливо весело і майже в кождім домі забавив він кілька хвилин. Навіть людей на дорозі займав своїми пухкими, білими руками.

Конець кінцем потім зійшов він на відокремлену стежку. Сміх хотів бути трохи сам.

Нараз прилучився до нього на скруті дороги красний парень. Лискуча шапка сиділа зухвало й юнацько на його голові.

Сміх хотів скоро перейти його, бо парень не припав йому до вподоби, але цей його задержав.

— Куди дорога?

Сміх оповів все, що вже того дня зробив.

— Складається знаменито, брате Сміху. Ходи зо мною, можеш стати мені в потребі, ти не знаєш життя, гарного, чудового життя яке я тобі тепер покажу, життя радости й уживання, забави.

— Хто ти, що хочеш мені це показати?

— Сильний післав мене на цей світ, — відповів юнак. — Я Легкодух.

Сміх покивав своєю головою, не хотів іти з ним. Але вкінци перемогла жадоба пізнати те життя, і так повів Легкодух брата у препишні, виставні доми.

Прийшли як раз у велике товариство. Сміх побачив окриті брилянтами жінки, панів у фраках і одностроях і чудувався цій пишноті.

На раз зашумів Сміх по світлиці, від одної до другої, цілував красні жінки і гладив мущин і почув себе добре в цім веселім кружку.

Так остався Легкодух при Сміху і товаришив йому на всіх дорогах. Заходив з ним навіть до простих хат, разом обіймали безжурного прохожого на дорозі, і Сміх прийшов нагло до пересвідчення, що з Легкодушністю чейже можна дуже добре мандрувати.

___________

Конець кінцем минув час, Сміх мусів вертатися до Пана світа. Але цим разом не йшов весело й погідно перед свого сотворителя, понурив глибоко голову й очима жмурком дивився.

— Як вихіснував Ти час? — обізвався громовим голосом Пан світа до Сміха. Гнівними словами випімнув ангелови його гріхи, потім підняв грізно руку.

— Так іди назад у світ, але без мого благословення і без моєї ласки. Де прийдеш, там нехай володіє розпука, твій сміх буде для тебе самого звучати страшно в ухах.

Сміх приник до долу без тями.

___________

Прийшов назад до себе. Побачився на широкім, пустім полі серед диму стрільного пороху, а навкруги розлягався крехіт, усюди стугоніло і громохтіло, немовби земля хотіла луснути й розпастися.

Трівожно підвів очи і побачив над собою духа з величезними, чорними крилами, кроваво червоним тілом, який вимахував тяжким смолоскипом у руці.

— Хто ти? — вийшов трепетний запит із уст Сміху.

— Ух-ха... Війна! — пролящало переразно в одвіт.

В мить Сміх утік. Біг далеко геть та аж коли після того побачив першу хижину, що стояла на зарубку ліса, ввійшов жахливо блище. При столі сиділа жінка, що держала в тремтячих руках лист і позирала в низ тупо на нього. Знечевя влетів із шумом Сміх і поривно поцілував жінку. Але неначе тровлений утік відсіля назад, бо вона розійшлася таким переразним, страшенним реготом, що в янгола серце почало краятись.

Втік спішно відсіля, до великого міста, в дім серед повені рож, де жила здавалося мирність. Вкрутився попри цвітисті квітники і прилетів просто до старого чоловіка, одначе цей реготав так само страшно, як та перша жінка. Сміх затрусився.

Жахливо полинув до великої палати, в якій колись було так гарно. Але також там господиня дому стояла навколішках і за Сміховим поцілунком вибухла в божевільний крик.

Чим раз то дальше відлітав ангел геть од людей, проклін сотворителя пригнітав його до землі.

Цілі дні летів він воздухами, летів у инший край і сподівався, що не послідкує за ним проклін аж туди.

Але де тільки застукав, всюди давалися чути подібні проразливі крики, що їх викидав почвірно викривлений рот, усюди було чути сміхи, регіт божевілля і розпуку.

Тоді вернувся назад до свого сотворителя, кинувся навколішки і благав одняти від нього страшний проклін.

Але пан світа глянув сумно на своє дитя.

— Ходи.

Потягнув його в гору до себе на свій престіл і вказав рукою в низ.

— Дивись там долів.

Сміх затрухлів, увесь пройнявся страхом.

Там долі було кроваво багрове сяєво, там долі качалися тисячі мерців і погибаючих.

Сміх закрив своє обличя.

Та Пан світа повний милосердя. Кивнув на тихий Біль, післав його до всіх тих, у яких Сміх зложив був свою гостину, а янгола сміху задержав при собі.

— Ще проклін із тебе не знятий, ще твій час не прийшов. Але твоє терпіння зворушає мене і ти колись знову полетиш y світ як передше покутувати за твою провину.

Понижено й покірно похилив Сміх голову і пан світа зложив поцілунок на його уста, які німіючи стулились і Сміх запав у глибокий сон.

[Вперед! 13.11.1919]