Життя серед книг

Можна поглибити цей заголовок: життя для книги. Можна сказати й так: прив’язаність до книги. А далі – дійти й такого парадоксального вислову: «Людина, прив’язана до книги – вільна людина» (до речі, випадковий збіг: лат. іменник «liber», книжка, однозвучний з прикметником «liber», вільний). Парадоксальність затреться, коли зважимо на те, що для античних, мислячої верстви суспільства, «книга» й «дозвілля» – синоніми. Дозвілля не для «солодкого нічогонероблення», а для улюбленої праці з книгою, для студій у широкому значенні слова, стисло кажучи – для думання. Лише з думкою, вільною думкою, людина й справді – вільна людина.

Нелегко говорити про чиєсь життя, щасливе воно чи ні, але погодьмося з тими, хто, починаючи знову ж таки від античних, стверджує, що щастя – це коли хтось займається улюбленою, яка йому до душі, для якої й народжується людина, працею. Праця стає дозвіллям, дозвілля – працею. А щастя тут ще й у тому, що працюючи з книгою щоденно – щоденно й кращими стаємо, збагачуючи душевно себе, збагачуючи й інших. Бо що таке щастя, коли воно лише особисте?..

Книга – це слово. Слово – це мова («Мово рідна, слово рідне...»). Якось, уже роки спливли, зустрічаючись у бібліотеці ім. Василя Стефаника з Маріанною Мовною, я звернув увагу на дивний збіг: прізвища – з обраною професією (втім, може, не ми обираємо професію, а вона – нас, кажемо ж: «так склалося...»). В усякому разі, таки збіг, випадок, що є штрихом у лініях долі. Час од часу зустрічаємось, обмінюємося книжками, частіше – звертаюсь до пані Маріанни з бібліографічними запитаннями, отримую вичерпні відповіді, що так заощаджує час, полегшує роботу над текстами.

Літа ж летять далі – й Маріанні Мовній пора озирнутись на пройдений відтинок життєвого «дозвілля», а якщо без усмішки – то хай улюбленої, а таки праці. Кандидатка історичних наук, в. о. завідувачки відділу наукової бібліографії Львівської національної наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника НАН України, історикиня, бібліографиня, книгознавиця, дослідниця урбаністичного простору Львова, членкиня Комісії бібліографії та книгознавства Наукового товариства імені Тараса Шевченка...

Східці, чи щаблі у сходженні... Радше стежка, часто і не гладка, й не втоптана, яка веде вгору, до нових книжкових обріїв. Стежка, яка розгалужується відповідно до різних галузей досліджень Маріанни Мовної: література (статті й бібліографічний покажчик творчості Ірини Вільде), мовознавство (словник, енциклопедичні статті про Івана Верхратського, Анну Галю Горбач), спорт (розвідки про Ярослава Василя Благітку, Анну Благітку, Володимира Биленя), автори путівників (статті в енциклопедіях і часописах про численних авторів путівників; тут – і монографія «Путівники Львовом (друга пол. ХІХ – поч. ХХІ ст.): історико-бібліографічне дослідження»), кулінарний дискурс (стаття про кулінарну книгу Осипи Заклинської; упорядкування книжки переписів Леонтини Лучаківської).

Зі згадкою про Володимира Биленя, активного члена товариства «Сокіл-Батько», дідуся пані Маріанни, – цікава, почута з її розповіді, сценка. Був це сорок четвертий («другі сов’єти»). Десь на Ринковій площі – вогнище, що живилося книгами, які звозили з усієї Галичини. Проходячи коло того палахкого стосу, пан Володимир непомітно (вже смеркалося) вихопив кілька книжок. Серед них – «Quo vadis?» Генрика Сенкевича в перекладі німецькою, ще й ґотичним шрифтом; книжка, як зазначає штамп, – «з повітової бібліотеки в Богородчанах»...

Але повернімося до наукових зацікавлень Маріанни Мовної. Склавши ті праці, як складаємо мозаїку, панорамно, в культурологічному зрізі, маємо змогу озирнути історію Львова й Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ ст., відчути своєрідну атмосферу урбаністичного культурного середовища, почути вже призабуту галицьку говірку, а якщо скористаємося давніми переписами, то пригадати чи пізнати смак галицької кухні, дух (та й смак) галицької книги, життя її видавничих осередків, побачити літературні постаті тих часів, почути листовні голоси...

До речі, про слова й голоси. З книжок, які подарувала мені пані Маріанна, з авторських своїх книжок, найбільше зворушив мене «Словник львівської говірки першої третини ХХ ст.» (2013). Що не слово – доторк до серця. За кожним словом – цілий світ. Світ, що відійшов. І саме тому, що відійшов, торкається серця: «креденс», «накаслик», «касетка», «філіжанка», «кльош», «умбра», «хрусти»... «Забутих слів віддалена Галактика...» – на цю тему, пам’ятаю, я відгукнувся віршовими рядками...

Можна ще багато писати про дослідницьку працю Маріанни Мовної, про упорядкування різних видань, про критику й рецензування путівників, про її діяльну участь у підготовці фундаментальних бібліографічних проєктів, про найновіші наукові розвідки, скажімо: «Перемишль як український видавничий осередок міжвоєнної доби», «Видавнича діяльність відродженого НТШ», «Бібліотека Лемківщини (1936–1939)» та «Сокільська бібліотека»...

Життя – не застиглий, а динамічний контекст, зв’язки. І якщо йдемо вгору, то, сказати б, «у зв’язці» йдемо. Водночас із науковою, «у тихій пристані робочого стола», дослідницькою працею Маріанна Мовна не забуває й про те життя, яке називаємо сучасним, – про життя, яке вимагає спілкування, нав’язування наукових контактів, активної співпраці.

Годі й тут перерахувати всі ті навчальні заклади, університети й інститути, дослідницькі установи й наукові товариства, а також громадські організації в Україні та за її межами, з якими Маріанна Мовна нав’язала й нав’язує наукові й ділові контакти – в Польщі, Словаччині, в різних містах України.

Життя серед книг, отже серед людей. Тих, які були, які є, задля тих – які будуть... Життя, яке само є книгою. У кожного – своєю. Книгою власного життя. Кожна сторінка тієї книги – крок життя. Маріанна Мовна гортає ту сторінку, яку, згадуючи Горація, співця золотої середини, можемо назвати золотою, бо вона – серединна.  

Гарна нагода побажати Ювілянтці подальших світлих сторінок у житті й творчій науковій праці. І щоб гортались ті сторінки під мирним, чистим небом України!..