Краєчок світу над Збручем

ЦИДУЛКИ МАНДРІВНИЦІ

Де мої Цидулки? Де!? – запитаєте ви. А я вам розповім. Я майже закохалася знову. І в нашій сім’ї з’явилась Вона – Софія Яблонська. До того ж прийшла не сама, а привела всю свою родину – батьків, сестер, братів, дідусів і бабусь ще й цілу вервечку прародичів. І всі вони вимагають уваги, про всіх треба згадати і написати, адже цього хотіла сама Софія. Та перед цим серед запорошених часом і пилом архівних справ потрібно віднайти ті кристалики істини, які проллють світло правди на легенди та домисли.

Саме так в пошуках слідів о. Івана Яблонського, батька Софії, який після російського вторгнення в часи Першої світової війни залишив село Германів і разом з відступаючими російськими військами подався в Російську імперію, ми перетнули річку Збруч.

У своєму поясненні при розслідування причини апостазії й виїзду до Росії сам о. Іван згадує:

«Коли росіяни в 1915 році відступали, підписаному для схоронення від мук і тюрми не оставалось нічо більше як виїхати з ними.

Боротьба о хліб насущний принудили (мене) прийняти місце православного священника, що підписаний зробив, однако оставшись вірним нашей Вірі.

В часі тим (Я) занимав парафії над Збручем, щоби можна було скорше вернутися до Галичини, однако смерть сина і тифус, на котрий підписний відлежал три місяці – стали на перешкоді повороту підписаного на рідну землю».

Також нещодавно у записнику Марти Калитовської віднайшлись короткі замітки зі слів Марії Велінської (ур. Яблонської, рідної сестри Софії), зроблені вже після смерті Софії, про перебування о. Івана в селі Подфіліп’є (коректна сучасна назва Підпилип’я).

Інтернет-пошуки спочатку нас лише заплутували: Підпилип’я згадувалось то в Тернопільській, то в Хмельницькій області, а результат пошуку на картах видавав лише одне село.

Насамперед розповім, що дорога в Підпилип’є виявилась чи не найгіршою на моїй пам’яті – 10 км ми повзли як слимаки, а подолавши її половину, добре призадумались, чи не повернути бува назад. Надії віднайти якусь інформацію танули як роса на сонці з кожною черговою ямою, рясним камінням та густими чагарниками вздовж дороги.

У нас талант приїздити кудись в полудень наприкінці літа, коли сонце палить мов навіжене, бо знає – останні дні його розкошування ось-ось втечуть. Тому здавалось нічого дивного – людей не видно, хто перебуватиме на такій спеці.

Ми шукали церкву св. Михайла і досить швидко її знайшли.

Існує ось така згадка:

«Церква в Підпилип’ї у XVIII ст. була уніатською на честь святого архістратига Михаїла, дерев’яна, трибанна. Наприкінці століття вона згоріла, тож було влаштовано каплицю. 1800 р. парафію приєднано до православ’я. 1826 р. розпочато і близько 1843 р. завершено спорудження на кошти парафіян нинішньої церкви… Стародавній цвинтар від церкви біля місцевого прикордонного поста. Будинок священника і господарські приміщення побудовано 1887 р. поміщиком…»

Невеличка церква на горбочку при повороті вулиці в тремтливому гарячому повітрі – і навкруги тиша. Здавалось, ось тобі пасторальна картина Хмельниччини за Збручем. Проте крізь цей спокій пробивалося щось ледь помітне й нав’язливе, мов тонке дзижчання комара.

Сільські подвір’я доглянуті, літньо-осінні віночки квітів коло хат. У деяких хатках двері, наче сором’язливі наречені, прикриті білими фіранками. Городи оброблені, а на них дозріває, червоніє, жовтіє.

І вже коли ми залишали село, я збагнула, що мене тривожило. За весь час не чутно тарахкотіння й бурчання тракторів чи гудіння авто, реву корів й іржання коней, гамору гусей, качок, навіть гавкоту собак не чутно було. Ні тобі дитячого сміху, ні вигуків дорослих, ані голосів екранів – отих всіх звуків, якими живе село. Чи все ж обідня пора тому причина?

Лише біля однієї хати мирно копошилися курчата з квочкою, щось визбирували собі в затінку. Погукавши господарів біля не однієї хати і залишившись без відповіді, ми звивистою сільською вуличкою спустилися до річки Збруч – тендітної межі колись двох імперій: цісарської Австрійської та царської Російської.

Село Підпилип’я (Підфилип’я) належало колись роду польських магнатів Подфіліпських. Кам’янецькому каштелянові Якубу Подфіліпському за вірну службу король дозволив перетворити його дідичне володіння у містечко, надавши в 1510 р. магдебурзьке право. У другій половині XVI ст. містечко набуло свого найбільшого розквіту. На щорічні ярмарки сюди стікалися купці зі Львова, Кам’янця-Подільського, Волощини, навколишніх поселень. Поміщик побудував тут великий млин на два камені, що приносив йому і місцевим селянам значні прибутки.

Але це тривало недовго. Спустошливі напади татар та турків, шляхетські міжусобиці, грабіжницькі постої польської армії сприяли занепаду містечка, яке згодом перетворилось на невелике поселення.

І знов не склалося: при першому поділі Польщі 1772 р. село було розділене на кілька століть – частина земель Підпилип’я відійшла до Австрії.

Дві частинки одного цілого й досі залишаються відокремлені адміністративною межею двох областей – Хмельницької та Тернопільської – і як наслідок два однойменні села поруч поділені Збручем.

Але українці не вміють коритись долі, тим більше, що кордон по Збручу охоронявся абияк. Тут процвітала контрабанда, сезонні робітники шукали заробітку в сусідніх державах, релігійні вподобання селян сприяли прощам до Почаєва чи відпустах у храмах Сатанова, через кордон переправляли політичну літературу.

Ні роки перебування в складі інших держав колись, ні поділ між двох областей нині і навіть не хирлявий міст на линвах не є на заваді відчуттю цілісності та спорідненості.

На іншу сторону ми так і не перейшли – все ж міст не викликав довіри. Але це не завадило дітлахам із собакою декілька разів перетнути річку, поки ми вивчали околиці. Тут в гущавині ми наштовхнулись на товсті стіни зі старою кам’яною кладкою – залишки млина. Як згодом ми дізнались, ще якихось кількадесят років тому люди з околиць займали чергу звечора і ночували, щоб змолоти тут зерно.

Всепоглинаюча гармонія шурхотливих звуків, що панують на річці, доповнена неймовірної краси непорушною природою довкола, не відпускають зовсім до клопотів і бід сьогодення. Краєчок світу, загублений над Збручем.

Потрібно було повертатись до пошуків. Церква виглядала хоч і доглянута, але відчувалось, що нечасто відчиняє свої двері для парафіян.

Отож, де справжній центр села? Правильно, в крамниці. Місцеві пані розповіли нам про Зою Семенівну – жінку, яка вже багато років збирає історію свого села. Старша пані зустріла нас з паличкою біля своїх воріт, за якими виднілися дві доглянуті, здавалось, щойно пофарбовані хати. Розмова – одразу тепла та приязна.

Село зі славною історією потрохи пустіє. Он їх, стареньких, лишилось двоє на цій вулиці. (Але мені зовсім так не здалось – все покошене, хатки визирають із садків, кругом майорять квіти.) Була школа, ходили діти навіть з тернопільської сторони. А зараз школу закрили, декілька дітей на все село набереться. Священник з іншого села, Привороття, раз на декілька тижнів приїздить на Службу, тож інколи ходять через Збруч в церкву Св. Антонія.

Але на питання, які найбільше нас цікавили, – про долю села в 20-ті роки, чи знали священника І. Яблонського, що міг тут служити, які згадки збереглися з тих часів, – відповіді, на жаль, не отримали. Щоб записати номер телефону священника, я попленталась за п. Зоєю до однієї з хатинок – тої, якій більше ста років. Як і годиться, на порозі кішка ліниво облизувала своє кошеня.

Переступивши поріг, я потрапила у дбайливо збережений світ пам’яті свого роду: вишивані рушники на вікнах, безліч фотографій за склом у великих рамах, старезна скриня та ліжка, яким вже більше віку, побілена піч, а за фіранкою – лежанка. А потім як у музеї розглядала килим із клаптиків тканини, що повторювали досконалий узор української вишивки, пірамідки подушок, старий мисник, картину-панно, зроблену власними руками, яка зайняла призове місце в області – і не згадаю всього.

Ми й надалі не втрачаємо віри знайти ті ниточки, які пов’язують родину о. Івана Яблонського з Поділлям, а ви, якщо захочете відірватись від буденності, зануритись у творчість і подихати цілющим повітря, пронизаним пахощами акаційового цвіту і різнотрав’я, спробуйте потрапити у цей куточок на краю світу над Збручем.