(Гуцульська лєґенда.)
Коли Бог створив перших людей і все, що живе на землі, створив Він і Смерть. Була вона подібна до людини, була гарна, мала людське серце і людську душу і була добра.
Одного разу Бог покликав до Себе Смерть і каже їй:
— Дивись, он там, коло того лісу, стоїть халупа, в якій живе побережник. Піди і принеси Мені його душу.
Пішла Смерть по душу побережника.
Заходить до хати.
— Тут живе побережник? — питається в жінки.
— Тут, — відказує жінка побережника.
— А де він?
— Нема, пішов десь до лісу, — каже жінка. — А нащо тобі його треба?
Смерть і каже:
— Я — Смерть, яку післав Бог по душу твого чоловіка.
Почула це жінка побережника залилася слізьми, впала навколішки перед Смертю і заголосила:
— На кого ж залишаєш ти мене, нещасну вдову, і шестеро малих діточок — сиріт!
І почала благати Смерть не брати душу в чоловіка.
Поглянула Смерть на шестеро малих діточок, подивилася на бідну жінку побережника і стисло їй серце в грудях від жалю до них.
Повернулася, вийшла з хати і помандрувала до Бога.
Приходить, а Бог і питає:
— А де ж душа побережника, по яку Я посилав тебе?
І відказує Богові Смерть:
— Не взяла я душу в побережника. Поглянула я на бідну жінку його, подивилася на шестеро малих діточок, які зостануться сиротами після нього, і подумала: "А хто ж подбає про них, бідних, коли я заберу його душу!" Жаль мені стало їх і не взяла я душі побережника, по яку Ти посилав мене.
І каже Бог Смерти:
— Іди до моря, спустися на дно морське і принеси Мені камінь, який лежить там.
Пішла Смерть до моря, спустилася на дно морське, взяла камінь, який лежав там, і приносить його до Бого.
Бог і каже:
— Розбий цей камін.
Розбила Смерть камінь, а в каміню червяк.
І каже Бог Смерти:
— Ти бачиш червяка? Як же могла ти думати, що Я не подбаю про малих шістьох діточок побережника, по душу якого Я посилав тебе, коли Я пам'ятаю про червяка, який лежить у середині каменя на дні моря.
І, сказавши це, махнув Бог рукою на Смерть.
І стала Смерть — бездушною, безсердечною, страшною і злою.
[Воля, 02.04.1921]
04.04.1921