І.
Майже рівночасно заговорила більша часть галицко-польскої праси о рускій справі. Першій обізвав ся консервативний Przegląd, за ним слїдували поступова Trybuna, демократична Nowa Reforma (навязуючи до одної статьї "Дѣла") і наконець псевдо-ліберальний Dziennik Polski. Przegląd — на диво — виступив против поглядів, які торік по виборах соймових висказав був в звістній довшій розправі о Русинах єгo краківскій братчик Czas. Коли сей засудив зарівно всїх Русинів, одних яко москалефілів, других яко соціялістичних революціонерів, Przegląd осуджує безвзглядно лише москалефілів, в народовцях же видить людей в ґрунтї честних, тілько заслїплених утопіями і завистію до Поляків. Trybuna указує Русинам, що они мусять держати ся або Россії або Польщі, а що теперішних проводирів руских не видить склонними до сего послїдного, то хоче чекати на нових людей, з котрими би можна заключити пакт нової унії, а тимчасом радить приєднувати для Польщі рускій нарід і руске духовеньство. Nowa Reforma дуже нерада з теперішного поступованя Русинів, однакож взиває руских народовцїв до висказаня своїх жадань: може би межи ними а польскими демократами могло прийти до якого порозуміня. Dziennik Polski сам не знає, як брати ся до рускої справи; вкінци рішає ся, що найлучше єї зовсїм не тикати.
Через якійсь час більша часть польскої праси держала ся тої тактики, щоби руску справу убити цїлковитим мовчанєм і иґнорованєм. Однакож відтак прийшла видко до пересвідченя, що така тактика не дасть ся утримати: paз самі Русини занадто голосно давали ся чути, а друге, о Русинах і руских справах відзивали ся, і то в дусї Полякам неприхильнім, не тілько россійска праса, але і нїмецкі світові ґазети у Відни. Першу можна було ще також иґнорувати, але нїяк вже других. Гнїв на чужу прасу і гнїв на Русинів, що у неї шукають помочи, пробиває ся майже зі всїх статьях польских ґазет.
Ми на декотрі статьї польскої праси вже відповідали: тепер хочемо ще кілька слів більше загальних сказати, з цїлим спокоєм і обєктивностію, полишаючи зовсїм дотинки і зачіпки польскої праси. Говорити будемо так, як коли би ми мали перед собою не здеклярованого противника, але чоловіка з деякими упередженями або певними відмінними поглядами, однакож при тім вирозумілого, котрий бажає щиро з нами порозуміти ся, хоть-би се порозумінє мало бути тІлько чисто академічне, без практичних результатів.
___
Межи Русинами а Поляками єсть супротивність не тілько в відмінній культурі (византійска культура з грецким обрядом, славяньскою азбукою і юліяньским календарем у Русинів, а західна культура з римским обрядом, латиньскою азбукою і григоріяньским календарем у Поляків), але ще більше в демократизмі Русинів а аристократизмі Поляків. Сеся різниця не показує ся аж нинї; она проявляла ся вже й тогди, коли Русини мали ще свою родову шляхту, і та шляхта златиньщила ся і спольщила ся не лише з причини висшости культури польско-західної над руско-всхідною, як кажуть Поляки, анї також з причини латинізаційної і польонізаційної системи польскої, але ще й тому, що руска аристократія чула себе мов-би чужою посеред руских демократизмом перенятих мас, а більше свійско було їй серед шляхетскої Польщі. І нинї певна аристократична вдача єсть майже у всїх Поляків, та й мусимо признати що она польскому елементови додає певної сили. Поляк тим самим, що він Поляк, уважає себе за щось висшого, а (бодай на Руси) навіть польскій слуга і зарібник споглядає з гори на Русина, станом єму рівного або хоч-би і висшого. Се, правда, в значній части наслїдки историчних обставин. Що-до толеранції національної супротив Русинів, то межи польскою аристократією а демократією нема дуже значних різниць. Як єсть богато Поляків, вчисляючих себе до демократів а переповнених польским шовінізмом і крайно неуступчивих супротив Русинів, так межи польскою аристократією, н. пр. в родинах Сапіг, Чарторийских, Дїдушицких, Любомирских і и., суть люде, не менше а може і більше вирозумілі від демократичних проводирів польских. Длятого, як би коли дїйстно міг якій modus vivendi наступити межи Русинами а Поляками, то він не мусїв би наступити конче і виключно за по середництвом польскої демократії.
Однакож щоби до такого modus vivendi прийшло, се дуже а дуже тяжко. На то треба передо всїм більше обєктивности. Нинї навіть найбезстороннїйші Поляки не можуть єще доглянути чи не хотять признати, що межи загалом Поляків і загалом Русинів єсть неприязнь, але звичайно твердять, що тілько руска интеліґенція, та й то не цїла, і тая часть руского народу, котра єсть "обаламучена" тою интеліґенцією, єсть неприязно настроєна супротив Поляків, весь же загал рускій або сприяє Полякам або не єсть им бодай противний. До утвердженя тої цїлком фальшивої гадки межи Поляками причиняють ся і декотрі Русини, именно тоті одиницї, котрі, не відрікаючи ся своєї рускої національности, раді би при тім конче довести до повної згоди межи Русинами і Поляками. Однакож они би далеко більше для тої згоди зробили, коли-б Полякам — котрі би им більше увірили, — щиро і отверто правдивий стан річей пояснили. А той стан єсть такій, що весь загал рускої интеліґенції і цїлий хоть трохи просвічений і національности своєї свідомий нарід суть свідомими противниками Поляків, а проча часть народу єсть несвідома, так сказати-б инстинктовно, але зовсїм не менше Полякам противна. В спокійних часах се не проявляє ся може так виразно, але якби прийшла яка заверуха, тогди всьо, що криє ся в глубинї серця, могло би вийти на верх.
Тим чувствам Русинів відповідає у Поляків чувство гордости і висшости. Оно походить, як ми вже сказали, з аристократичної вдачі Поляків і з историчної минувшости. Поляки не можуть освоїти ся з тою гадкою, щоби Русини галицкі, котрих они уважали вже за зовсїм спольщених, стояли яко окрема народність з цїлком рівними правами. Ми і розуміємо, що завід, якого Поляки при нecпoдївaнім для них виступленю Русинів дізнали, мусїв в них взбудити прикре і гірке чувство. Але дармо, Русини суть в повнім праві і в повній свідомости свого права, они від свого не відступлять, отже Полякам не лишає ся нїчого иншого, як з відрубностію, самостійностію і рівноправностію Русинів погодити ся. Чим скорше се зроблять, тим лучше для обох сторін.
Як у Поляків згадка колишного их панованя над Русинами підсичує гнїв на Русинів, так знов у Русинів згадка дізнаваних за того панованя кривд підсичує неприязнь до Поляків. Але ті згадки минувшости не суть єще абсолютною перепоною до того, щоби межи обома народами настали лучші взаємини. Поляки старають ся конче виказати Русинам, що Польща, яко така, кривди Русинам не робила, що поодинокі надужитя треба импутовати поодиноким людям. Русини виказують противно. Однакож спір о то зовсїм непотрібний. Коли нинїшні Поляки схотять дїйстно згоди з Русинами, то Русини можуть кинути заслону на минувшість. Исторія подає множество примірів, і в найновійших часах, що давна ненависть уступила, скоро кривджена колись сторона узискала свої права. і тепер, коли Русини мають жаль і гнїв на Поляків, то найменше за кривди, які дїяли ся за дїдів та прадїдів, але именно за кривди, яких дізнають нинї.
[Дѣло, 20.08.1890]
ІІ.
Декотрі Поляки не хотять признати, що Русинам дїє ся зле, що они від Поляків дізнають кривди, угнетеня. Розуміє ся, що таких заперечень на серіо брати не можна. Кождий Поляк, навіть з західної Галичини, хоть-би як мало з рускими справами був обзнакомлений, не може не запримітити, як Русини стоять і як з ними поступає ся. Він зауважає передовсїм значне число Русинів урядників і yчитeлїв в західній Галичинї, котрі не з власної волї і не з власної вини туди зайшли. Він може зауважає, як не один трусливійшій Русин криє ся з своєю національностію, чого вже-ж не робив би, як-би не видїв, що приналежність до Русинів виходить на шкоду. Він спогляне по краю і побачить, як мало шкіл, именне середних, мають Русини, в порівнаню до Поляків і до числа людей обох народностей. Він не може не знати, кілько Русинів засїдає в соймі, кілько в радї державній, і з якої причини так мало. Переглянувши исторію сойму, він побачить, що сойм piшaв і чого не рішив в рускій справі; кілько разів рускі посли протестували і з яких причин. Він увидить дальше, як всї уряди і власти обсаджені, именно на висших становищах, майже самими не-Русинами; як також з тїл і урядів автономічних витиснені суть Русини; він зможе довідатись, як навіть при виборах до рад і зверхностей громадских в чисто-руских селах роблять ся всякі заходи, щоби переперти там людей противних розвоєви русчини. Що-день веде ся борба на цїлій лінії. Поляки, заволодївши далеко по-над міру свого управненя в репрезентаціях парляментарних, тїлах автономічних, урядах, школах, навіть в управі рускої церкви, беруть ся ще за-для довершеня своєї переваги і цїлковитого обезсиленя Русинів до кольонізації Русинів Мазурами. Се-ж все факти, котрих хиба слїпий не може не доглянути. Сли помимо того всего котрий Поляк заперечує угнетенє Русинів, то з таким Поляком о якійсь згодї межи обома народностями краю нема що й говорити. Не дивуєм ся, коли верховодяче польске сторонництво заперечує покривдженє Русинів, — се вже в природї чоловіка, що нерадо до своєї вини признає ся; але чому ж і польска демократія, котра не хоче приймати одвічальности за дїла того сторонництва, також заперечує управненє жалоб Русинів?
Полякам видає ся, що Русини знаходять ся в примусовім положеню: самостійної держави добивати ся не можуть, о тревалім аліянсї з центральними правительственними сферами також не може бути бесїди, отже не лишає ся им, як тілько ити з Россією або з Польщею, а що Россія деспотична і неприязна розвоєви Русинів, то мусять держати ся Поляків. То розумованє єсть в многих взглядах хибне.
Отже найперше: "Русини не можуть независимости осягнути анї удержати." Як би се говорили люде иншої якої народности, — ми против того не спорили-б; але се говорять Поляки, котрі сами надїють ся осягнути независиму державу. Таж всї арґументи, які они приводять против независимої держави рускої, не тілько не менше але навіть ще більше промавляють против независимої держави польскої. "Двацять міліонів Русинів не годні о власних силах вибити ся на волю", кажуть. А дванацять міліонів Поляків годні? Taй Полякам ще тяжше тому, що они ще більше роздїлені, як Русини. — "Европа не схоче завязувати велику коаліцію против Россії і висилати яких 4—5 міліонів войска на то, щоби сотворити велику державу руску", кажуть дальше. А Польща дала би ся без чужої помочи збудувати? та й хто схоче Полякам помочи, хто буде в тім мати якійсь особистий интерес? Вже-ж єсли Европа видить від Россії небезпеченьство і хоче від него забезпечити ся, то повне забезпеченє могло-б наступити тілько через утворенє рускої держави, а не самої польскої. Руска держава відгородила би Европу зовсім від Россії, і як Россія стала великодержавою по прилученю Руси а не аж Польщі, так з відлученєм Руси єї роля в Европі була би скінчена і она мусїла би звернути ся на Азію. Правда, що она з більшою ще завзятостію борола би ся о посїданє Руси, нїж о посїданє Польщі, котра для неї далеко меншу вартість має, але тяжка борба і виплатила би ся Европі, коли, противно, освободженє самої Польщі було би лише половичною мірою, а відбудованє Польщі в давних границях, разом з Русію, було би дїло безхосенне, бо Русь не хотїла би з Польщею лучити ся, а Польща мала би за мало сил, щоби Русь против єї волї при собі держати. Впрочім звістна розправа нїмецкого фільософа Гартмана вказує, що над утворенєм рускої держави декотрі люде таки застановляли ся.
Але тим ми зовсїм ще не хочемо сказати, що независима або і пів зависима руска держава мусить лежати в програмі Русинів, бо й не гадаємо, щоби нарід, не маючій независимої екзистенції, не міг мати зносного положеня. Таку зносну екзистенцію можуть Русини австрійскі мати в Австрії а Русини россійскі в Poсciї. І не так на аліянс з центральним правительством уповають австрійскі Русини, як на интерес державний. Они пересвідчені, що тілько хвилеві интереси були причиною, що Русини в Галичинї і на Буковинї суть опущені і упослїджені, але постійний, тревалий интерес австрійскої держави вимагає иншого становища трех міліонів Русинів і зі взгляду на внутрішні і зі взгляду на внїшні обставини. Так само Россія не мусить, ба й не може бути завсігди деспотична. Як вільна Россія поступала би супротив Руси-України, ще і не знати; нема вправдї певности, що Руси лишений був би національний свобідний розвій, але і нема на то доказу а навіть якої-небудь підстави до припусканя, що і в конституційній Россії остав би ся пригнетаючій велико-рускій централізм. З Россією, як кажемо, проба по крайній мірі ще не вповни зроблена, з Польщею вже зроблена, і з давною і з новою, але доси сеся проба не удала ся.
Поляки рахують на україньских Русинів, що ті не оказують такої неприязни до них, як Русини галицкі. Сей рахунок хибний. Вправдї було би цїлком природно, щоби Русини україньскі, стоячи, подібно як і буковиньскі Русини, зовсїм в инших відношенях до Поляків, були також инакше успособлені супротив них, але доси се не показало ся наглядно. Не видко того у Шевченка і инших пиcaтeлїв україньских; Костомарів оправдував навіть найновійші міри россійского правительства против Поляків, так що аж галицкі народовцї (в "Правдї" 1877 р.) за то єму дорікали. Кулїш, правда, в 1880-их роках висказав ся инакше, але за то виступили против него навіть давнїйші єго товариші в Россії, — тай то був уже єго другій зворот по попереднім зворотї до Россії (в "Исторії возсоединенія Руси") а в лучших своїх часах він написав:
"Поки Pуcь зоветь ся Росью, Днїпро в море лєть ся,
Поти серце українське з панським не зживеть ся."
Що в конституційній Россії україньскі Русини, стоячи за свої національні права, стояли би також за права Поляків, того, думаємо, можуть Поляки надїяти ся, однак не більше. Але і галицкі Русини, єсли-б н. пр. коли такі обставини настали (котрих впрочім не допускаємо), що Поляки в Австрії стали би упослїдженим і пригнетеним елементом, не залишили би вступити ся за управненими интересами Поляків, помимо того, що тепер мають тілько причин жалувати ся на них.
[Дѣло, 22.08.1890]
ІІІ.
Польска праса нарікає на руских проводирів, що они, накинувшись самозванчо свому народови, зле ведуть єго справи і cтоять на завадї порозуміню межи Поляками а Русинами.
Але-ж самозванчими проводирями можна би назвати хиба тих, котрі на основі свого роду, свого соціяльного становища і т. и. привласнюють собі проводирство. Однакож таких людей межи Русинами власне нема, отже хто у них стоїть на передї, того видвигнули туди єго праця для руского народу і узнанє того народу (розуміємо тут нарід очевидно в ширшім змислї: люд і интеліґенцію). Проводирство таке так довго лише й може устоятись, як довго за проводирем стоїть нарід. Се впрочім не тілько у Русинів так єсть, але загально, з виимкою хиба таких народів, де аристократія родова з давна опанувала свій нарід, мало розвинений, як н. пр. у Поляків. Ческій нарід репрезентували і репрезентують Поляцки, Ріґери, Ґреґри, і они за таких і на внї узнають ся, чи то иншими народами або сторонництвами, чи правительством, та й з ними, а не з Шварценберґами, Климами, Гаррахами в случаю потреби ведуть ся переговори. — Чи рускі проводирі добре ведуть справи свого народу, то чей же найлучше повинен би осудити сам их нарід, а найменше до того компетентна може бути сторона противна, именно ще така, котра, як доказує исторія, свій власний нарід не уміла ввести.
Чи дїйстно через руских проводирів не може прийти до порозуміня межи Русинами та Поляками?
Ті, що так твердять, повинні на доказ своро твердженя привести якісь факти, якісь обяви серед Русинів за таким порозумінєм і противні тим обявам виступленя проводирів. Однакож нї сего нї того не зможуть додати. Навпаки, єсть факт противного роду. Звиж 20 лїт тому хотїли Лаврівскій і Наумович зробити згоду з Поляками. Однакож показало ся вскорі, що рускій нарід противний був их змаганю. Наумович, котрий менше заанґажував ся, вицофав ся ще завчасу, а зістав ся сам тілько Лаврівскій. І дарма, що він був перед тим найпопулярнїйшій і найбільше заслужений муж межи Русинами, від того часу він популярність зачав тратити, а навіть ті, що стояли при нїм до самого кінця, заявляли нераз, що з єго поступованєм, надто уступчивим супротив Поляків, не згоджують ся. Правда, оно бyлo би відай инакше вийшло, як би єму була єгo угодова політика удала ся, бо був би міг тогди вказати на узискані ним для Русинів користи. Але з вини Поляків се не стало ся. Єго приклад мусить бути наукою і вказівкою для руских політиків, щоби з одної сторони слїдили все загальну oпiнію руского народу і не запускали ся так далеко, щоби нарід их опустив, а з другої сторони, щоби осторожні були з Поляками, бо легко можуть завести ся в своїх надїях.
Дивно, що Полякам так дуже ходить о то — по крайній мірі так показують, — щоби бодай тілько на око залагодити відношеня з Русинами, а не конче дбають, щоби межинародна згода вникнула в глуб у всї верстви одного і другого народу. Зі всего их поступованя видко, що им радше ходить о фікцію згоди, о то, щоби могла бодай з певним хоть позірним управненєм сказати, що згода межинародна в краю єсть, о певний ефект на внї, а не так дуже о саму правду, щиру згоду. Длятого беруть ся витворювати штучні партії межи Русинами і видвигати штучних проводирів (з котрими, яко их креаціями, не мали би спору, а була би згода), хоть би за тими партіями і тими проводирями не стояв нарід. Такі намаганя мусять або зовсїм не удати ся, або де найлучшім случаю могли би мати тілько хвилевий ефект, котрий зовсїм не відповідав би робленим заходам. А вже-ж дїйстна, правдива згода межи Русинами і Поляками не єсть так неможлива, щоби не вapтo було на серіо попробовати єї заключити.
Поляки підносять трудність порозуміня з Русинами, також з того взгляду, що Русини не мають одного так загально узнаного проводиря, щоби порозумінє з ним запевнило вже порозумінє з цїлим народом руским. Ми могли би сей заміт обернути і сказати Полякам, що они також не мають такого проводиря. Вправдї п. Яворскій єсть презесом польского кола у Відни, але — не ухибляючи єму — можемо твердити, що єго повага не єсть ще так узнана і укріплена, щоби весь загал польскій безусловно спустив ся на него самого і в кождій найважнійшій справі, н. пр. і в закінченю угоди з Русинами. Однакож сего і непотрібно. Межи поодинокими політиками можуть що-найбільше вести ся приватні та довірочні поговорки; оден і другій можуть при тім, без нараженя дискреції, зондувати опінію ширшого круга, а відтак, коли тота опінія покаже ся прихильною, можна вже приступити до властивих пересправ межи мужами довіря одної і другої сторони. Що і в найлучшім paзї ще не всї без виїмки підписали би угоду, се певне; але так було би не тілько у рускої сторони а також у польскої, де пп. Голиївскі і Торосевичі ледве чи згодили би ся на признанє яких небудь прав Русинам. Так навіть при таких угодах, як межи Угорщиною а Долитанією, межи Хорватією а Угорщиною, була і остала ся опозиція против тих угод: всюди ж рішає більшість (розуміє ся, більшість правдива, більшість опираюча ся на більшости народа) і угоди ті стоять до нинї і стояти будуть ще дальше.
Хотять Поляки чекати ще дальше, аж настануть межи Русинами нові до згоди склоннїйші проводирі, — добре, нехай чекають, нам не квапно, і не ми порушили перші справу згоди. Але то мусимо сказати: Як будете поступати супротив Русинів так, як доси, то не надїйте ся знайти межи Русинами проводирів більше уступчивих, бо прецїнь успособленє Русинів супротив вас тогди не зможе змінити ся; як будете поступати инакше, толерантнїйше, справедливійше, то не треба і инших проводирів. Впрочім можете бути певні, що, коли-би мало о особи ходити, теперішні рускі проводирі радо би самі усунулись, як скоро би побачили, що их уступленє принесе користь их народови. Чей же рускі проводирі зі свого проводирства не тілько не мають нїякої користи, але оно єсть з их сторони правдивою жертвою. І не гадайте також панове, що злякаєте нас тим, як будете старади ся випередити руску интеліґенцію в праци для руского народу: нарід узнає тілько щиру, правдиву, не самолюбну і не в cвoїм а в єго интересї ведену працю, до такої ж руска интеліґенція готова навіть помічну руку подати. Тілько-ж — кажемо отверто — ми в таку вашу працю для руского народу не віримо.
[Дѣло, 23.08.1890]
IV.
Згода, а радше modus vivendi, межи Русинами в Поляками в Галичинї єсть, як ми вже згадали, дїло трудне, але оно зовсїм не єсть неможливе, а варто, щоби, помимо дотеперішних неудач, все ще пробувати до него довести. То не ходить о кількасот интеліґентних Русинів, — як каже автор листів в Przegląd-ї — але йде о звиш півтретя міліона руского і майже стілько-ж польского народу. Потребу згоди відчувають оба народи і се признавали нераз их репрезентанти. Але помимо того відчуваня і того признаваня нїщо для неї не дїє ся, і взаємини межи обома народами стають що-раз майже гіршими, замість ставати лучшими.
Трудности в переведеню згоди суть в теперішній хвили передовсїм субєктивної натури: не легко знайде ся в однім і другім народї, хто би взяв на себе иніціятиву в тій справі. У Русинів се дїло непопулярне, і оно мусить бути таким після дотеперішного розвою руских взаємин з Поляками. Ми згадали висше о неудалій акції угодовій Лаврівского. По тій неудачи годї було, щоби знайшов ся другій Русин, котрий би хотїв в подібний спосіб акцію угодову розпочинати; але було кількох людей, котрі оказували прихильність для угоди і давали більше або менше виразно до пізнаня, що евентуальну иніціятиву з польскої сторони приймили би радо. Такими були посли Качала, Романчук і Озаркевич. Качалу самі-ж Поляки вибрали до ради державної, Озаркевича в р. 1885 польскій комітет виборчій поставив також своїм кандидатом, а Романчука Поляки, хоть єго нїчим не приєднували, узнавали довшій час за проводиря тих Русинів, що суть угодї зичливі. Але видко, що з польскої сторони до угоди, до якого-небудь увзглядненя пекучих потреб і прав Русинів зовсїм не було охоти, бо поступованєм своїм зразили одного за другим і заганяли их що-раз більше в противне становище. Правда, що угодових слів посипало ся немало, але коли приходило до якого-небудь дїла, дїло стануло все в яркій суперечности з словами. А вже-ж Поляки не можуть сказати, що рускі провідники коли-небудь дали підставу до припусканя, що на них не можна спустити ся; вправдї автор листів в Przeglаd-ї каже, що "від нинїшних провідників руских не можна сподїватись, що слово раз дане буде додержане", але сего твердженя свого не годен нї найменшим фактом підперти. Та й взагалї Поляки лиш оден факт наводять, і то ще з перед 29 лїт, де Русини мали не додержати свого слова, именно умову межи ними а епископом Литвиновичем і крилошанином Куземским що-до виступованя Русинів в радї державній. Не знаємо, чи і о скілько закиди польскі що-до тої умови суть оправдані; але то твердимо рішучо, що пізнїйші провідники Русинів не то нїколи нїякого слова не зломили, але і не дали нїякого поводу, щоби щось такого можна о них припускати.
Поляки, розважаючи справу угоди, повинні на дві річи именно взгляд мати. Одно, що Русини не суть в такім примусовім положеню, з котрого угода з Поляками була би для них єдиним виходом. Ми згадали вже висше, що интерес державний Австрії мусить колись довести до инакшого трактованя рускої справи, а в Россії, що проба з конституційним устроєм держави, проба порозуміня межи україньскими Русинами а ліберальними Великоруссами ще не роблена. Друге, що Поляки не стоять супротив Русинів як держава до одного з народів держави (инакшим було би их становище, коли-б Галичина була польскою державою, хоть-би н. пр. в тій мірі як Угорщина), але як нарід до народу (в непольскій і нерускій державі) з зовсїм рівними правами. Ба они повинні увзгляднити і то, що Галичина, окрім Освіцима, Затора і Кракова, ревіндикована була Австрією яко рускій край, і що в тім же рускім краю число жителїв руских єсть далеко значнїйше як польских. З другої-ж знов сторони Русини мусять увзглядняти теперішні, фактичні, реальні обставини, а межи иншими і то, що Австрія, витиснена з Нїмеччини і з Италії і змушена звернути ся на всхід, не може в тeпeрішниx до відбудовуваня Польщі дорогою повстаня зовсїм неспосібних Поляках видїти, так як перше, елемент революційний і собі неприязний а в Русинах видїти єдину свою підпору на всходї.
Згода Поляків з Русинами єсть для обох сторін потрібна, обі в нїй мають зарівно интерес. Але за далеко би було, якби угоду робити на загальнім польско-рускім ґрунтї, заключати пакт якоїсь нової унії, як хоче Trybuna. Се і не можливе і непотрібне. Русини і давної унії не узнають і она в практицї не принесла користних наслїдків, навіть для Поляків, хиба що им дала і дає ще нинї претенсію на нерозлучність Руси з Польщею. Таку угоду не управнені заключати aнї галицкі Рyсини aнї галицкі Поляки, а заключена она не давала би і найменшої поруки aнї загального узнаня тревалости. Нинї може ити тілько о угоду на основі галицко-австрійскій, а навіть коли-б можна довести лише до злагодженя теперішних просто незносних взаємин в Галичинї межи обома народами, то і се вже було би велике і спасенне дїло. Решту лишім будучности.
Є дві дороги на закінченє польско-руского спору. Одна, на котру вступив був Лаврівскій, т. є. заключенє формальної угоди, як то стало ся н. пр. межи Угорщиною а Долитанією, межи Угорщиною а Хорватією, як пробує ся межи Чехами а Нїмцями. Така угода на довшій час усталила би взаємини Русинів і Поляків, се була би отже дорога найлучша, найбільше пожадана. Инiціятиву мусїли би тепер зробити вже Поляки, як і фактично зробив був таку иніціятиву колишний посол Камїньскій, а хотїв робити і пок. Кжечунович. З рускої сторони можуть спoдївaти ся прихильного принятя. Внесенє угодове могло би бути і цїлком загально сформуловане, а відтак вже відшукано би в архивах соймових спеціялізоване внесенє Лаврівского і еляборати угодової анкети, і на тих підставах вело би ся дїло. Чи знайде ся однакож межи теперішними польскими послами такій смілий політик-иніціятор, а дальше, чи знайде ся більшість в соймі для тої справи? Не знаємо, але сумнїваємо ся.
Друга дорога дальша і повільнїйша, але задля того може і лекша. Иніціятива вийде, а властиво вже від шістьох лїт виходить від Русинів. Рускі посли в сомі ставляють внесеня, конкретні жаданя в справах національних, жаданя дуже умірені, що мусїли признати за их першим появленєм навіть такі шовіністичні орґани польскої праси, як Dziennik Polski. Доси однакож ті внесеня стрітили тілько — прихильні фрази, котрі, при супротивних им дїлах, замість приєднати Русинів, тілько ще більше вразили их. Нехай же бодай раз польска більшість соймова докаже дїлом, що она хоче згоди з Русинами, — тогди прийде черга і на Русинів доказати свою згідливість, котру они зазначили ще на початку минувшого періоду соймового. А чейже Поляки не потребують бояти ся, щоби через одно дїло справедливости вже захитала ся их перевага в краю! Нехай зроблять ту пробу, котра их поставить на иншім становищи супротив Русинів, краю, держави і других народів, супротив навіть заграницї. Скоро би перші леди проломились, дальше дїло пішло би лекше, а йшло би тим успішнїйше, чим більше одна і друга сторона вистерігала би ся всего, що противну сторону могло би кривдити або хоч дразнити.
Очевидно, що при сїй чи тій дорозї угоди велика роля припала би на правительство. Правительство могло би навіть і само, без иніціятиви і без участи Поляків, найбільшy часть належних прав Русинам дати і положенє Русинів зoвсїм змінити. Єсли тепер ще сего не робить, то вздержує єго именно взгляд на Поляків. Очевидно отже, що оно радо і сейчас заапробує для Русинів все, на що згодять ся обі народности. Факт несанкціонованя ухваленого соймом на внесенє ґр. Войтїха Дїдушицкого закона, після котрого і польскі ученики в середних школах обовязані би були учити ся руского язика, о скілько виразно не зажадали б звільненя від того обовязку, не єсть ще зовсїм противним доказом.
На сїм кінчимо тепер. Ми старали ся писати як найобєктивнїйше, найспокійнїйше і найуміренїйше. Чи нам то всюди вповни удало ся, нехай судять люде безсторонні. Чи наші слова, до котрих ми були визвані, мати будуть якій додатний результат, не знаємо; на всякій спосіб ми своє зробили...
[Дѣло, 25.08.1890]
25.08.1890