Він не міг поступитись. Зійти, відступити, програти. Так, у нього позаду вже сорок хвилин хорошого, справжнього бігу, а вони щойно зайшли і не пробігли ще навіть сто метрів, кілометр. Так, його завтра страшенно болітиме тіло. Все, що лиш може й не може, особливо лікті, коліна, спина.
Його стане на фінальний ривок, ціле коло відриву. Вони не зможуть догнати і перегнати його. Адреналін у його венах — це жах, і вони ще цього не знають. Вони молоді, такі молоді. Потім зійти, все, але зійти переможцем. Навіть так, символічно. Для себе. Самого. Так, він знає — якщо їх поставити з ним, відразу на старті, він програє вже на першому колі. Вони цього не знають. Вони молоді.
Він робив це десятки, сотні разів, коли був молодшим на тисячу років. Перемога. Ніхто і ніколи не кричав йому в спину: «Лижню!», ніхто не дихав в потилицю, не харчав захлинаючись кислотою і слиною. Він бачив попереду тільки чисту лижню. Перший на старті, на фініші перший. Завжди.
Ці глузливі і зверхні усмішки, це бажання йому показати «дивись, ветеран». Вони йдуть не помічаючи їх, його покоління, його. Сьогодні їх час — молодих, красивих, веселих, безтурботних і сильних. Вони королі. Вони сміються, кричать, співають свої незрозумілі пісні, на всю вулицю, горланять, їх ніщо не обходить.
Так, можливо, це параноя. Насправді все набагато простіше. Він для них значить не більше ніж дерево, ніж дворові собаки, ніж камінь, ніж тінь. Вони живуть на іншій планеті, а він, його покоління — це динозаври. Їх немає, вони вимерли, вони зовсім не справжні, це такі нерухомі об'єкти за склом, на вітрині музею. Намальовані, голограма і все.
Він знав це. Там, десь всередині свого нутра, свого власного еґо. Не знав, відчував це. Він сам був таким. Тисячу років тому. Він не забув. Це відчуття неможливо забути.
Тому він не міг, просто не міг отак все їм віддати, зійти, уступити лижню. Визнати їх право на впевненість, наглість, геройство. Молодість, силу, життя. Зверхність. До них, до нього, до його покоління. Вони не можуть пробачити їм відсутність бажання боротись, творити, натхнення. Вони не можуть пробачити старість.
Його покоління, ровесники чоловічого роду. Формально живі, а насправді вже трупи. Телевізор, диван, холодильник і пиво. Вічні «пам'ятаєш» і «наш час». Люди, які вже не хочуть, не прагнуть туди, де ще йде боротьба. Щодень, щохвилини, секунди, навіть така примітивна й дебільна, як ця — хто переможе, зараз, тут, у цьому тупому забігу на лижах. Не можуть. Не хочуть. В цей день, вихідний, зібратись з силами, перейти перевал щоденного відступу, втечі. Сказати нарешті, сказати це слово «я можу». Собі. І не давати волю підлим думкам «чувак ти розвалишся завтра, ти з ліжка не встанеш, тебе заберуть лікарі». Не боятись.
А потім. Все рівно, чи будуть вони помічати його, не будуть, стануть чужими, своїми, близькими, ворожими, будуть кивати при зустрічі, чи навіть кричати здалека «привіт, доброго дня». Довести собі: я живий. Стати своїм на цьому святі життя. Сьогодні, зараз, завтра, завжди! Адреналін у його венах — це жах, і не треба було цим пацанам кричати так нагло: «Лижню!». Все рівно він не зійде, ніколи, нізащо, ніяк, вони його не змусять уступити лижню.
Тебе просто несе, ти болю не чуєш, тільки гупає кров, тільки серце калатає так, що здається, що все, а фініш — він там, від далеко в тумані і…..
14.08.2015