Після війни

Мобілізація і демобілізація — процеси паралельні. Але про мобілізаційні проблеми держустанови кричать на всіх перехрестях. Натомість труднощі, з якими стикаються демобілізовані, часто нікого не цікавлять. А тимчасом якраз демобілізація за своїми масштабами та значенням є не менш, якщо не більш вагомим процесом. Нелегко перевтілити мирного трударя у вояка, але потім повернути його до цивільного життя ще складніше. Перебування на війні у зіткненнях із ворогом потребує максимального звуження світогляду до кореляції «свій-чужий» та навичок знищення противника, цілком незапотребованих у мирному житті. Тож шлях від воїна до трударя забирає доволі багато часу й вимагає зусиль і від самого вояка, і від його близьких, а також від держави, якій мирний працівник потрібен не менше, ніж вправний солдат.

«Хай держава любить нас так само, як ми любимо її»

За даними директора департаменту соціального захисту Львівської ОДА Василя Мартиняка, у Львівській області налічується понад 2 500 демобілізованих вояків. Улітку чекали нового потоку демобілізованих, однак через проблеми з виконанням мобілізаційних планів, «дембелям» продовжили службу до осені.

Цей факт мав би стати тривожним дзвінком і для військового міністерства, і для цивільної влади, адже зростання числа «косарів» виказує не лише їхні особисті риси, а й ставлення держави до тих, хто захищав її, віддаючи своє здоров'я, а часто й життя. Постійні проблеми з лікуванням поранених бійців, для яких реґулярно збирають кошти серед доброчинців, з виплатами за знищену техніку та живу силу противника, пільгами та виплатами у соціальній сфері, оминаючи вже проблеми всередині війська — усе це аж ніяк не додає оптимізму потенційним воякам. Адже вони, як це властиво людям, здебільшого схильні прикладати до себе найгірші сценарії розвитку подій, і залишатися каліками до кінця життя не хоче ніхто.

Як зауважив у розмові із «Z» прапорщик з 24-ї окремої механізованої бриґади Ігор Петрів, який нещодавно повернувся із зони АТО, більшість солдатів, які повертаються зі служби у війську, хочуть того, що колись дуже добре висловив кіногерой Джон Рембо: «Ми хочемо, щоб наша держава любила нас так само, як ми любимо її».

Його паспорт згорів під час обстрілів у селищі Побєда, і тепер треба самостійно виробити новий. «І так виходить, — дорікнув вояк, — що воювати без паспорта можна було, а на "гражданці" без цього паперу жити неможливо».

Ігор Петрів розповів, що коли сталася біда на Донбасі, то він п'ять разів ходив до військкомату, поки його взяли до війська. Потрапив на фронт, бо мав мотивацію — хотів захищати Батьківщину. А повернувшись додому, побачив, що чиновники геть не мають мотивації, щоб допомогти військовикам отримати те, що їм обіцяла держава.

«Зараз у державного апарату немає мотивації, щоби мені чимось, грубо кажучи, віддячити. Мені не потрібні золоті гори, не треба чужого, лиш дайте те, що мені належиться. А для того, щоб це належне отримати, потрібно купу довідок позбирати, якийсь суцільний "форт Буаяр" виходить з цими довідками, з цими паперами. Хоча при бажанні все робиться дуже швидко — підняли папери, подивилися, де служив і що за це належиться. Потрібне якесь "єдине вікно": ти прізвище вказав, документ показав і все отримав. Ця паперова тяганина вимучує надзвичайно», — зазначив прапорщик.

«Єдине вікно», про яке казав вояк, насправді існує при обласному шпиталі інвалідів війни у Винниках. Зі слів заступника директора департаменту охорони здоров'я ЛОДА Ірини Микичак, у тому медичному закладі працює мультидисциплінарна команда — медики, психологи, соціальні працівники, юристи, фахівці зі служби працевлаштування.

«Людина, яку військкомат скеровує у госпіталь, у цьому вікні має можливість отримати весь пакет інформаційної допомоги та супроводу, вирішити певні проблеми і водночас отримати медичну допомогу, щоби не ходити по всьому місту. Є проблема браку інформації про це "єдине вікно"», — зауважила пані Микичак. Зважаючи на брак інформації, фахівці самі їдуть до демобілізованих у райони, щоб розповісти про можливості відпочинку, реабілітації, майбутнього навчання чи отримання статусу безробітного, перекваліфікації, отримання пільг зі сплати комунальних послуг тощо.

Зокрема, як поінформував Василь Мартиняк, область подала заявку на 1 500 путівок у санаторії для демобілізованих, однак наразі по них звернулися трохи більше 40 осіб. З іншого боку, вояки реально мають що до роботи після демобілізації: оформлення статусу учасника бойових дій, походи по інстанціях для того, щоб отримати земельну ділянку чи квартиру.

«Усі, хто демобілізується, зараз мають проблеми із земельними ділянками, оформленням документів на посвідчення учасника бойових дій та поверненням на роботу. Плюс звільнення у резерв та виплата компенсацій. Ми за гроші не воюємо, але якщо воно є і частина вояків це отримала, то інші також мають отримати, вони виконували не гірші завдання, так само ризикували життям», — розповів «Z» боєць 24-ї бриґади з позивним «Доцент».

Дані Львівської ОДА свідчать, що на купівлю житла родинам загиблих та воякам, які стали інвалідами, виділено 40 мільйонів гривень. Крім того, уряд виділив мільярд гривень на ці потреби, тож чиновники прогнозують, що усі потребуючі будуть забезпечені квартирами.

Крім того, вже отримали земельні ділянки 1 024 родини військовиків, а ще майже трьом тисячам надано дозволи на проекти землекористування.

Пройшли пекло і залишились людьми

Бійці не надто охоче говорять про інший аспект проблеми — психологічну адаптацію до мирного життя. Не є таємницею, що чимало вояків шукають виходу в алкоголі, є такі, котрі з головою поринають у роботу, щоб забути воєнні будні.

Як наголосила Ірина  Микичак, дуже багато бійців закриваються в собі, нікуди не звертаються, а їм конче потрібна допомога. «Не секрет, що багато повертаються в стані посттравматичного стресу, з психологічними травмами і психіатричними розладами — короткочасними і більш тривалими, які потребують спеціалізованої допомоги. Дуже важливо, щоби людина, яка повертається з війни, не закривалася у своїх проблемах, не шукала виходу з цієї ситуації у пляшці чи чомусь гіршому. Тому ми звертаємося за допомогою до священиків, соціальних служб, громадських організацій, щоби орієнтувати бійців звертатися до фахівців, щоби ця проблема не переросла у хронічну», — зазначила вона.

Реабілітація демобілізованих на морі

Ірина Микичак розповіла, що у військовому шпиталі у Винниках створено кризовий стаціонар, де могли б дістати кваліфіковану допомогу бійці з посттравматичними розладами, які не потребують лікування у спеціалізованому закладі. Водночас, з її слів, від серпня минулого року в обласній психіатричній лікарні відбули курс лікування понад 250 учасників АТО.

Окрім іншого, у лікарні створено внутрішній реабілітаційний центр, щоб вояки діставали допомогу в умовах, близьких до домашніх.

«Усе робиться для того, щоби не було стигми, що когось закрили у психлікарні, і створюються максимальні умови для того, щоби люди не почували себе пацієнтами», — пояснила пані Микичак.

Однією з волонтерів, які від літа минулого року опікуються пораненими бійцями у львівських лікарнях, є викладач Львівського реґіонального інституту Національної академії державного управління Ірина Кіянка. Допомагаючи пораненим у військовому шпиталі, вона дізналася, що деяких з них ніхто не відвідує. Це були бійці з інших областей, які перебували на лікуванні з важкими пораненнями. Волонтери діставали для них ліки та перев'язувальні матеріали, приносили їм їжу, тож познайомилися з ними ближче і довший час спілкувалися. Як зазначила Ірина Кіянка, спілкування для поранених бійців не менш важливе, ніж медикаменти, бо так вони поволі починають думати про цивільне життя і перестають зосереджуватися на пережитому під час війни.

«Не менш важливо було прийти і поговорити з ними, розказати, чим займаєшся. Я принесла їм свої книжки, хоч мені й казали, що пораненим зараз не до читання. Але Сергій з Волині, лікар, який пішов добровольцем, подивився на книжку і спитав, хто така Ірина Кіянка. Я сказала, що це мої книжки, і ми згодом дуже подружилися. У нього в серпні був день народження, ми влаштували свято — я принесла торт, хоч йому й не можна було випічки. Тоді ми почастували всіх довкола, і це було дуже зворушливо», — розповіла волонтерка.

Виставка робіт бійців АТО, що їх вони створили під час арт-терапії у Карпатах

Від початку 2015 року жінки-волонтери почали опікуватися бійцями, котрі перебували на лікуванні в обласній психіатричній лікарні. З їх участю та допомогою ГО «Білі берети» на чолі з Андрієм Посікірою влаштували у лікарні вже згаданий реабілітаційний центр.

«Дехто вважає, що там лежать психічно хворі і їм уже ліпше не стане, а я за ці півроку зробила висновок, що купа психічно хворих ходить по вулицях, а там лежать люди, які пройшли пекло, але залишилися людьми», — емоційно зауважила Ірина Кіянка. І наголосила, що демобілізованим та пораненим військовикам необхідна соціальна реабілітація, тобто поєднання педагогіки, психології і медичної допомоги, — щоб учорашні вояки, повернувшись з війни, знову могли правильно реагувати на мирне життя і не тримати у собі біль пережитого. 

КОМЕНТАР

Голова правління ГО «Центр дослідження проблем реґіонального і міжнародного співробітництва»

Володимир ГУЛИМА:

«Велика проблема — інформування демобілізованих»

Після служби демобілізований має повернутися на те робоче місце, з якого був призваний. Це закріплено законодавством. Якщо термін його служби довший, ніж рік, і це сталося з вини держави, то має бути механізм компенсації, який повертав би на роботу чи надавав рівнозначну посаду. Може бути також варіант повернення на місце праці в судовому порядку. Про це багато говориться, але, на жаль, нічого не робиться.

З приводу психологічних проблем, то ми бачили сумний приклад, коли поверталися вояки Радянської армії зі служби в Афганістані. Дуже великий відсоток цих солдатів залишався за бортом життя, вони або йшли у кримінал, або психологічно не витримували. Зараз над цим іде робота  —  у військовому медцентрі на Чехова і волонтери допомагають повернути вояків до мирного життя.

Дуже велика проблема сьогодні — інформація. Немає поки що сталого чи вичерпного інформування, куди і як демобілізовані мають звернутися. На рівні області це мала би взяти на себе ЛОДА, там же створено інформаційний кризовий центр і він має цими речами займатися, і в кожному під'їзді та громадському транспорті мали б розміщувати буклети, як і що робити.

Демобілізовані усі повертаються зі статусом учасника бойових дій. Це відкриває перспективи і на навчання поза конкурсом. Крім того, люди, які довели, що хочуть і можуть боронити цю державу, напевне, мають право й управляти цією державою, тобто йти в органи місцевого самоврядування.

Також варто спонукати найкращих із цих людей іти вчитися до військових вишів, залишати частину інструкторами на контракті. Зараз це питання також опрацьовується.