Занепад демократії є структурною особливістю історії, в якій ми живемо, – результатом труднощів, які не можна здолати в демократичний спосіб, та економічних, демографічних та екологічних викликів, яким демократія не може дати відсіч
У ХХ ст. демократія перемогла. А зараз має загинути. Ця епопея почалася розгромом нацизму і фашизму в 1945 р. і відновленням демократії у Франції, Німеччині, Італії та Японії. Далі були деколонізація і встановлення демократичних режимів в таких країнах, як Філіппіни, Індія, Ізраїль та Індонезія. Деколонізації 60-х років були менш успішними, оскільки імперії як правило відступали перед новими репресивними урядами. Та в те саме десятиліття американська демократія удосконалилася, надавши громадянські права чорношкірим. У сімдесяті роки впали або добігли свого кінця диктатури південної Європи – Португалія, Греція та Іспанія. А на початку 90-х світ зробив бурхливий розворот до демократії з розвалом радянської імперії і кінцем расистської політичної системи в Південній Африці. Тим часом латиноамериканські республіки значною мірою відновили свою традиційно демократичну траєкторію шляхом державних переворотів і громадянських конфліктів. Звісно, Китай і більша частина Африки і Близького Сходу і далі залишалися під владою тиранів, але ми ставали щораз більше переконаними, що демократія є нездоланною і що рано чи пізно усі навернуться в нову світову ідеологію. Ми також думали, що Інтернет буде народним засобом, неконтрольованим з боку зловмисних держав. Навіть в 2010 р. здавалося, що демократичні тенденції залишаються цілком у силі, коли світ вразила арабська весна.
Але несподівано прийшло велике розчарування. «Як чудово! – коментував один англійський гуморист, маючи на увазі так звану єгипетську весну. – Військова диктатура закінчилася, і армія контролює країну». Демократичні процеси зупинилися або дали задній хід також і в Росії та кількох країнах колишньої радянської імперії. Деспоти Китаю і Південної Кореї знайшли способи протидіяти впливу мережі, а буцімто демократичні уряди співпрацювали, аби замовчати викриття такого собі Джуліана Ассанжа чи Едварда Сноудена. Можливо, нас не повинен дивувати той факт, що демократизація світу є недосконалою. Серйознішим є явище, яке ми можемо визначити як «роздемократизацію»: країни з тривалою і глибокою демократичною традицією перетворюються – поступово, більш чи менш несвідомо – на олігархії чи на республіки платонівського стилю, якими управляють професійні наглядачі або технократичні еліти. Розпочнемо з випадку найстарішої і найбільш взірцевої у світі демократії – Сполучених Штатів.
Я пишу ці рядки у Вашингтоні, де беру участь у щорічній зустрічі Американської історичної асоціації, співтовариства, яке об’єднує 14 тис. професійних істориків країни. Між лекціями і доповідями, які присвячені благопристойно старомодним темам, ми зазвичай обговорюємо найсвіжіші новини в історії країни. Тривоги моїх колег є очевидними – через поступ плутократії і відмову від урядових функцій представників влади, які призначають вибраних ними самими експертів для виконання їхніх завдань. Я зупинився у знаменитому Cosmos Club – справжньому родинному вогнищі політичної та академічної еліти, де стіни завішані портретами членів клубу, які нагороджені Нобелівськими преміями і почесними медалями американського конгресу. Тож маю виключну нагоду спостерігати за поведінкою керуючого класу.
Причиною цієї загрози демократії частково є американське захоплення свободою особистості. У 2010 р. Верховний суд постановив, що закони, які обмежують суми коштів, які можна витрачати на політичну рекламу на підтримку кандидатів, порушують права особистості. Було відкрито вільний ринок влади, де багаті купують вплив, який є їм приступний. На загальних виборах 2012 р. витрачені суми сягнули 7 млрд. дол. Бідні відмовляються від виборів, а багаті їх купують. Зараз той самий суд розглядає іншу справу – стосовно мільйонера Шона МакКатчеона, пов’язаного з консервативним крилом Республіканської партії, аби скасувати останні обмеження, які ще залишаються в силі, на внески, які доручаються безпосередньо кандидатам. У 1888 р. британський юрист Джеймс Брайс в своєму знаменитому коментарі про американську демократію – як критичному, так і вітальному – визнав плутократію найстрашнішим джерелом корупції в політичній системі. Відтоді контроль над корупцією був одним з найбільших пріоритетів захисників прав народу. Зараз ця сама корупція стає узаконеною.
В той час як вибори улягають примхам ринку, урядові рішення щораз більше передаються в руки бюрократів, суддів і технічних експертів. Під управлінням адміністрації президента Обами погане функціонування центральних органів влади є очевидним, оскільки президент, сенат і конгрес блокують свої відповідні законодавчі ініціативи і вже нема закону, який би не опротестовувався в суді. Тож їм не залишається іншої ради, як звертатися у Верховний суд, щоб визначити, дотримання яких з цих законів забезпечується, і до професійних органів, аби приймати рішення, недосяжні під час терміну повноважень законодавчого органу: до лікарських комітетів, аби розв’язати проблеми закону про охорону здоров’я, наприклад, чи до центрального банку, Federal Reserve Bank, аби забезпечити підтримку економіки. Найбільш очевидним випадком на даний час – і можливо, найбільш абсурдним – є справа монахинь громади «Сестри бідних» зі штату Оклахома, призначенням яких є доглядати літніх людей, які просять, аби Верховний суд звільнив їх від адміністративного регламенту, який прописує їм обов’язок сплачувати видатки на контрацептивні і абортивні засоби. Цей регламент походить не від конгресу Сполучених Штатів, а від бюрократів міністерства охорони здоров’я і так званих експертів лікарського комітету, яким департамент віддав цю справу.
В Європі ми переживаємо схожі проблеми: розчарування виборців, які перестають голосувати, втручання судів аби контролювати ексцеси політиків, і передача технократам урядових функцій через кризу державного боргу. В Іспанії ми є свідками цілком наших антидемократичних тенденцій – політичне насильство сепаратистів і виклик чи зневага деяких автономних утворень до волі переважаючої більшості іспанців. На рівні Європейської Унії розчарування виборців появляється у відродженні авторитарних і націоналістичних партій, як Народний фронт у Франції, UKIP в Англії, Фідес в Угорщині, голландського PVV чи FPO в Австрії.
Не йдеться про тимчасові проблеми. Занепад демократії є структурною особливістю історії, в якій ми живемо, – результатом труднощів, які не можна здолати в демократичний спосіб, та економічних, демографічних та екологічних викликів, яким демократія не може дати відсіч. І ці труднощі ставатимуть щораз непереборнішими, що робить неминучим відступ демократії. Легко передбачити, наприклад, що тероризм матиме в своєму розпорядженні щораз сучасніші і деструктивніші засоби, і через це за громадянські свободи треба буде платити щораз більше, тоді як уряди та їхні правоохоронні органи є більш віддалені від громадян і держави робляться все авторитарнішими. Економічна нерівність спровокує революційні рухи, які вимагатимуть жорсткої реакції. Відсутність демографічного балансу деформує економічно розвинуті суспільства і завдасть шкоди державі добробуту непомірними витратами на соціальне забезпечення. Демократія не зможе дати відповідь на цю проблему, тому що виборці не голосуватимуть за те, аби урізати свої прибутки. Схожим чином єдиний спосіб досягти екологічно збалансованого світу – це радикально зменшити рівень споживання, але ми вже побачили, що електорат не толерує великої дози ощадності. Під цим тиском демократія видозміниться. Ми й далі називатимемо її демократією – як античні римляни, які називали «республікою» державу, яка вже перетворилася на імперію, або як «народні демократії» радянського блоку, які спотворювали це слово, – але вона врешті решт трансформується в щось менш привабливе.
Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам (Індіана).
Felipe Fernández-Armesto
Y la llamamos democracia
El Mundo, 28/01/2014
Зреферувала Галина Грабовська
20.07.2015