(Допись з Сяніччини.)
Перед росийською інвазиєю на Лемківщину утїкали деякі сьвященики і сьвітска інтелїґенция українська через моє село В. н. на Угорщину, а ночуючи у мене й мене хотїли забрати з собою. Однак через тяжку хоробу дїтий моїх не міг я покидати хати. Так я лишив ся з родиною, очікуючи серед трівоги ворога. Наші послїдні патрулї відійшли рано на св. Михайла, а пополудни показала ся в селї патруля росийська. Перші зайшли до мене. Я хоч був дуже переляканий, та все успокоював рідню, що дрожала зі страху. Двох салдат зайшло до кухнї і запитали ся, чи нема тут "Мадяр". (Нашого кождого жовнїра, якої би він не був національности, називають вони "Мадяр".) Я відповів, що не бачив. Инші з патрулї лишили ся на дворі з наїженими баґнетами проти мешканя. Покажіть дорогу — сказав один з салдат до мене — на стрих і до пивницї. Я віддав ключі, а вони пішли шукати "Мадяр". Вертаючи зі стриху, сказав один з них: Се вже наше село.
Над вечером найшла їх цїла хмара, Москалї з офіцирами, а навіть дівізіонер росийської піхоти ґенерал Фок. Без жадної церемонїї занимають всї комнати мешканя, а мене з родиною спихають до одної. Галас, вереск, сьміхи, кпини без кінця. В кухни й у всїх комнатах повно салдат і офіцирів, так що годї перетиснути ся. Прийшов довгий зимовий вечер, а пізнїйше ніч, котру перебули ми серед ляку і не сплячи. Нїде анї приступити анї що загріти та теплого з'їсти, бо кухар з салдатами варив вечеру для "Превосходїтєльства" та ин. офіцирів. "Превосходїтєльство" заняв осібну комнату і поставив двох вартових коло себе. Якраз на нещастє лишив я через забутє в передпокою, там де стояли ті два вартові на "остро", мою і моєї мами обув і убранє. Все пропало. Серед тої метушнї пересиділи ми ту ніч, очікуючи, що далї буде.
Рано йде мати до спіжарки, щоби дещо теплого зварити. Та ба! Замок від дверий відорваний, всї засоби поживи покрадено. Нема що до губи взяти. Я пішов до ґенерала жалуватись. Ґенерал казав, що сю справу розслїдить. За яку годину приносить салдат за вкрадену цїлу голову цукру 5 фунтів росийского цукру, за иншу поживу анї не згадує.
Вийшов я на подвірє. Все зрабовано. Всї замки від стоділ, стаєн і возівнї порозбивані. З 20 фір конюшини не лишило ся анї стебельце. Через ніч замели салдати під над возівнею. З 40 кіп немолоченого вівса лишилось 20 снопів. Знов іду я до "Превосходїтєльства". Знов та сама відповідь: "Я розслїджу". Над вечером приносить його офіцер рахунок. За 20 фір конюшини 20 рублїв; за 40 кіп вівса 30 рублїв; за коня, що салдати в ночи вкрали, 30 рублїв; разом 80 руб. Питаюсь офіцира, длячого так мало. А він менї на се відповів: "У нас в Росиї так платить ся". Nec Hercules contra plures — подумав я собі, треба взяти те, що дають, бо як так дальше піде, треба буде з голоду вмерти.
Іду я дальше дивити ся, як салдати господарять. Пивниця розбита, а з пивницї виносять, що лиш запопали. Питаю їх: "На що ви так робите?" А вони: "Ми тут хазяї, ідеш собі звідси, ти Мадяре!" Пішов я до каплицї, що стоїть недалеко мешканя. В передсїнках каплицї видко солдати спали, бо на підлозї була розкинена солома, а скарбова розбита. Іду я знов до "Превосходїтєльства". Превосходїтєльство витягнув з біблїотеки Історию України Аркаса, отворив тай щось вичитує, не звертаючи уваги на мене. Нараз каже: "Гарну бібліотеку маєте!" — стоячий коло него лїкар додав: "Тут є й український поет Шевченко, Ваше Превосходїтєльство". Я зачав сейчас розповідати за розбиту скарбону в каплици. "Що такого: у мене ще такого не лучало ся!" — сказав їх Превосходїтєльство. Післав одного офіцира, щоб оглянув розбиту скарбону. Офіцир подивив ся, подумав тай каже: "У нас ще таке не случало ся!" На тім скінчило ся.
Вечерем того дня відійшли наші "гостї". Та не конець того ще було, бо переїзджаючий трен через село спочивав в селї нераз і по кілька днїв, а в мене стояли на кватирі офіцири. Все було їх повно та не дали відпочати і щось на кухни загріти, бо вони тут "хазяї". Пішли за угорську границю. Та не довго там бавили. Почули ми щораз близше стріли, то так Росияни втїкали. І ми тодї трохи свобіднїйше віддітхнули, побачивши свої патрулі, а дальше й війско. Якийсь час було спокійно.
Моє село лежить близько угорської границї, тож незадовго дочекали ся ми другий раз Росиян. Тим разом уже в більшім числї і на довший час, бо перебули у нас через цїлу зиму. Знов до мешканя напхалось повно офіцирів з ґенералом Тимченком. Та не мали вже в мене салдати тим разом що рабувати. Знаючи вже салдат, що мають за довгі руки, поотвирав я всї двері. Зима була люта. Морози доходили до 25° R.
Цїле огородженє салдати спалили і всї дрова, що я лише мав. Раз просив я ґенерала Тимченка, щоби салдати не палили всїх дров, а він менї на се: "І мої салдати хотять загріти ся". Якось тодї стояли на місци через 3 тижнї. Офіцири з ґенералом бавили ся весело нераз і до рана, не даючи по ночах анї трошка заснути.
Аж нараз зачалась борба. На поміч прийшов ще один ґенерал, Кольбе. Почала ся в мене і в день і в ночи ревізия за ревізиєю, не дали менї віддиху. Шукали за телєфоном. Раз, пригадую собі, прийшло кілька салдат, а було то якраз ½ 1 в ночи, шукати у мене телєфону. Товкли ся, перевертали яких дві години. В кінци приходить один до мене і каже: "Давай кушать!" Я йому кажу, що в мене що було, салдати все вже забрали, але він своє: "Давай кушать, бо инакше самі пошукаємо." Я дав хлїба. Пішли. Одного дня пополудни кличе ґенерал Кольбе мене до себе та як бішений кричить: "Панїмаєтє по русски?" Я ще не докінчив відповіди, а він: "Как стоїте?" Арештував. Перетримав мене через 6 днїв. За що, не знаю. По шести днях пішли дальше за границю тай через се і мене увільнили з-під "караула".
Та в селї не дали спокою, бо приїзджаючі з заграницї салдати забирали людям послїдну пашу і худобу за безцїн. Найбільший переполох робили між людьми оренбурські козаки. Перед ними не можна було нїчого ховати, в найменший куток зайшов і викрав. Вибрали наперед з села всю пашу, а пізнїйше худобу. За корову з початку платили 5 рублїв. Тут люди займають ся переважно годівлею рогатої худоби. У найбіднїйшого було по 6 до 8 штук, а заможнїйші мали по 16—20 штук. Вибрали всю. Лишили лиш по дві штуки, а декуди по одній. Як вже не ставало худоби, то платили і по 25 руб., а навіть і по 30 руб. У кого було вже лише дві корови, то платили і по 60 руб., але то лише тодї, коли приїздив офіцир купувати. З кіньми робили салдати добрий зарібок. В однім селї купили примусово за безцїн або вкрали, а їхали на четверте село і там продавали.
В кінци дочекали ся ми, що Росияни втїкли. Ще втікаючи, загостило до мене трьох козаків: "Давай часи!" — каже до мене один. Я йому відповів, що вже були такі, що забрали. Поперевертали цїле мешканє та нїчого цїкавого не найшли, лише забрали бохонець хлїба і тютюн, що лежав на столї.
В селї лише тепер наріканя і проклони на пана "сендзю" Куриловича з Риманова і на тих панів з Сянока, що за "сендзьом" аґітували на посла, та обіцяли "біскупі" лїси подїлити межи людий, як прийде цар-батюшка освободити Лемків з нїмецького ярма.
[Дїло]
17.07.1915