Коли очи усеі майже словянщини звернені на Міцкевича немов на яркеє світило, коли величава стать поета виступає перед нами у всім своім блеску, — повинні ми дбати, щоби сей блеск не ошоломив нас, але що би найчистійше промінє Міцкевичевого духа проникнуло нині до наших сердець. Хотівби я тут показати кілька що найкрасших думок Міцкевича, а тим самим зазначити, за що іменно руска поступова молодіж цінить та величає великого польского поета.
Міцкевича яко поета-артиста, яко автора "Pana Tadeusza" і других поем епічних, ми цінимо дуже високо та все ж таки має він для нас більше значше для своіх глибоких людских думок, висказаних у "Dziadach". В тій поемі бачимо ми цілу глубину людяної душі поета, котрої найсильнійшою, найвисшою прикметою є любов. Усі єі ступені і відтіни становлять пануючий мотив "Dziadów". Перший ступень того чувства — се нещаслива любов до Марилі, котроі глибока та дрожею проймаюча струна вилилась у другій і четвертій частині "Dziadów". Об'єм чувства любови ширшає чим раз більше в других частинах сеі поеми, розтягаєся на увесь нарід та, мов світла ракета, в недоглядній висоті здіймаєся до любови усього славянства — до ідей вселюдских.
Найкрасше сформоване і найсильнійше виражене се чувство в середнім своім леті — любов поета до своєі вітчини, до свого народу. Міцкевич почуває в собі таку могучу силу тоі любови, що маючи єі за збрую, стає навіть в Богом до суперечки та титанічноі борби за свій нарід. Люблячи всесильно свій нарід, поет відчуває незміренно усі єго терпіня і болі.
Ja kocham naród cały
Nazywam się milion, bo za miliony
Ja kocham i cierpię katusze;
Patrzę na ojezyznę biedną,
Jak syn na ojca wplecionego w koło.
Czuję całego cierpienia harodu,
Jak matka czujc w łonie bole swego płodu.
Ціль єго змагань була запевнити щастє свому народови:
Chcę go dźwignąć, uszczęśliwić,
Chcę nim cały świat zadziwić!
Найсильнійший біль, який відчувала тоді свідома образована верства польскоі суспільности, мав свою причину в утраті політичноі независимости своі вітчини та в панованю чужинців над народом. Відчуваючи глибоко кривду зроблену єго народови, зніс ся поет своім чувством до тоі висоти, що признає великою кривдою в загалі панованє одного народу над другим. Ідучи дальше по тій дорозі, дійшов Міцкевич до могучого обуреня протів деспотизму та самоволі російского ряду, завдаючи тим самим удар всякому рядови, котрий би руководився такими засадами. В тім напрямі подибуєм у Міцкевича найздоровійші вселюдскі думки. Тут він, позбувшись усякого шовінізму, усякоі племінноі ненависти, уміє добре розріжняти російский уряд від народу і цілою душею боліє над темними, несвідомими масами народу, котрі сліпо повинуються указам своіх гнобителів, хотьби прийшлося йім мов псам виздихати на морозі і котрі се вважають за героізм. Із серця поетового рвеся отсей горячий оклик — правдива перлина чоловіколюбних єго думок.
О biedny chłopie! Czemuż łza mi płynie,
І serce bije myśląc o twym czynie?!
Ach, żal mi ciebie, biedny słowianinie!
Biedny narodzie, żal mi twojej doli,
Jeden znasz tylko heroizm: niewoli!
Поет, в котрого душі родились подібні думки, міг також показати і дійсно показав усю погань та гнилизну нелюдского деспотичного ряду, та цілою силою свого огненного слова запротестував протів такої управи народом, котрої задачею є:
Przelewać kłamstwa.......
Przesyłać w pomoc......bagnety,
Wyprawić kilka rzezi i pożarów
Zagrabiać cudze dowkoła dzierżawy,
Gnębić poddanych i t. d.
Коли ряд поставив собі такі високі ціли своіх прямовань, тимчасом найнизша, найчисленнійша верства народу — селянство стогнало в ярмі кріпацкоі неволі. Тому зойкови закріпощеного люду дав поет також місце в 2-гій частині "Dziadów". Він також остерігає тих нелюдів-панів, котрі знущалися над підданими та висисали з них послідні соки — що, сли не опамятаються, то доведуть до такоі катастрофи, що пригноблені підіймуться і загомонять:
Nie znałeś litości, panie,
І my nie znajmy litości.
На жаль, така катастрофа сповнилася... Комуж не знана єі історія?...
Ось такі думки, котрі мають широке вселюдске значінє, вискавав Міцкевич у своіх "Dziadach", ось за що єго найбільше цінить руска поступова молодіж.
А тепер, навязуючи до тих думок Міцкевича, скажу кілька слів про взаімні відносини Поляків до Русинів у Галичині.
Сли Полякам дорога память великого свого Генія, то вони повинні в дни, коли єму віддають таку почесть, добре призадуматись над тим, що Міцкевич уважав за несправедливість, за кривду всяке панованє, всяку гегемонію одного народу над другим. Виходить з того далі: Хто жадає терпимости і пошанованя для себе, мусить єі признати і другим; затим, що кождий нарід зміряючи до як найбільшого свого, чи політичного чи суспільного розвою, повинен стеречися, щоби свого добра не окупував кривдою другого народу.
Тимчасом велика ще частина польскоі суспільности сесі засади в практиці просто нехтує. Мимо того можна дуже часто почути, що ось то Поляки витягають руку згоди до Русинів, а ті єі відпихають... Якже-ж то вони витягають руку до Русинів? Хиба часом погласкають йіх гарними словами!.. Одна признана нам руска гімназія; один мандат посольский, котрий би мужики рускі могли вручити, кому схочуть, без перепони з боку верховодячих польских верстов, значать для нас значно більше як ціла купа солодких слів.
Між тим непризнанє в практиці тих справедливих прав Русинам з боку Поляків, а за острі, за загальні притики з боку Русинів, вимірені несправедливо протів усього загалу Поляків — роз'ярюють лишень обі сторони, попихають йіх до взаімного ворогованя та вироджують по однім і по другім боці шкідливі шoвiнiстичні елементи, котрі, на жаль, так розвельможились у обох народів...
На щастє, такі відносини панують не серед усьоі польскоі та рускоі суспільности. Є ще у обох народів молодіж, котра взлітає понад "poziomy" таких сварів, такого шовіністичного вузкоглядства, молодіж, котру лучать із собою засади щирого демократизму. Тая молодіж в межинародних наших відносинах придержуєся засади: "Там є Польща, де польский люд, а де руский люд, там Русь". Найбільша терпимість, найбільше взаімне пошанованє, по змозі, і в практиці, усіх людских та народних прав і змагань — се щось троха більше як пусті слова. Найліпше показує се факт: Коли рускі львівскі академики скликали торік віче, щоби вибороти собі рівноправність на львівскім університеті — польска молодіж "Towarzystwa Bratniej pomocy słuchaczów politechniki" виразила йім за се признанє! Се запорука красших наших відносин на будучність.
Тая то молодіж, не беручи участи в згаданих сварах, може більше уваги і часу посвятити образованю в такім напрямі, щоби колись працю свою для люду оперти на реальнійших підставах. Бо і наглядно бачить молодіж гіркі наслідки платного ворогованя обох народів. Коли вгорі бються, тіі, що на долині, через те терплять: Коли проводирі Русинів та Поляків марнують свою силу на таку боротьбу, дуже часто о дрібні формальности, тимчасом руский і польский люд полишений в великій мірі на "божу опіку" або що гірше, підлягає болючим операціям високоі політики, терпить, нидіє, під'упадає, убожіє, тратить землю в чужі руки та емігрує до Америки за кусником хліба, котрого годі му доробитись у вітчині... І чи ж при таких відносинах може він думати о відорванім патріотизмі?
Так отже тілько на полі реальноі праці над піднесенєм уровени позитивноі просвіти у народу, над суспільно-економічним двигненєм того народу; на полі теоретичних научних думок потрібних до такоі праці та на взаімнім пошанованю в практиці усіх справедливих прав і змагань народних — може опертись modus videndi (спосіб пожити) і то не тілько межи Русинами і Поляками, але й між усіми Славянами і між усіми народами.
Ся річ сказана була речником рускоі поступовоі молодіжі на величезнім комерсі в Кракові, підчас похоронів Міцкевича, і загально подобала ся.
Редакція.
[Народ]
15.07.1890