Новітня література Львова

(Продовження "Літературної історії Львова. Пунктирний курс")

 

 

9. Новітня література

 

А тепер про новітню літературу Львова, властиво – про деяких її представників. Багато хто зовсім не причетний до Спілки письменників, а багато хто з них був чи є причетним до неї, але «спілчанський» дискурс тут зовсім неважливий.

 

 

 

Григорій Чубай (1949–1982) був чільником львівського поетичного андеґраунду. Основу його творчого доробку складає «П’ятикнижжя»: І. «Постать голосу», ІІ. «Вертеп» (1968), ІІІ. «Відшукування причетного», IV. «Плач Єремії» (1969), V. «Світло і сповідь» (1970). Посмертно вийшли поетичні збірки «Говорити, мовчати і говорити знову» (1990), «Плач Єремії» (1999), «П’ятикнижжя» (2013).

 

Оновлювати добре забуте старе можна по-різному. Оновленням вважається також залучування до обігу дотогочас незнаного чи недоступного. Григорій Чубай цілеспрямовано й інтуїтивно тяжів до оновлення поетичної мови, плекав різноманітні способи слововислову. Вислів думки начебто доречніший у цьому контексті, проте вимушена тавтологія «вислів слова» краще пасує до осягнення доробку поета, який прагнув відкритості, широти поглядів, освоєння найкардинальніших тенденцій сучасної поезії між усіма паралелями та меридіанами.

 

 

Чубай був ініціатором першого й останнього числа студентського літературно-мистецького альманаху «Скриня» (1971), авторів якого було репресовано: студентів виключили з вищих навчальних закладів. До «Скрині» були причетні Роман Кісь, Віктор Морозов, Олег Лишега та Микола Рябчук.

 

 

У поетичних збірках Олега Лишеги (1949–2014) «Великий Міст» (1989), «Снігові і вогню» (2002) і збірці вибраного «Великий Міст» (2012) сумарно вміщено 63 верлібри, які позначені розповідністю, лапідарним пейзажним фрагментом, елегійністю та медитативністю. Домінантою поетичної манери Лишеги є сюжетність, яка провокує ефект прозаїчності віршів і масштабує їх у «згорнуті філософські новели». У його поезії закладені певні смислові та світоглядні коди, які начебто досить легко розшифрувати – так само легко, як і читати його вірші. Проте ця легкість є все ж позірною, бо під словесними напластуваннями можна шукати та знаходити ще багато сенсовних покладів. Усі чотири стихії присутні в його поезії – земля, повітря, вогонь і вода. Не завужуючи, а лише конденсуючи поняття, він землю називає глиною, а воду – снігом. Вогонь і є вогнем, а повітря, либонь, є димом від того вогню, на якому випікаються глечики, призначені для талої води.

 

На початку нового століття Лишега перебрався до Львова, де органічно прижився. Помер у Києві в 2014 році, похований у рідній Тисмениці.

 

Микола Рябчук очима Юрка Коха

 

 

Микола Рябчук (* 1953) є одним із найкращих літературних критиків України (у 1990-х роках вважався навіть «еталонним критиком»). Враження від львівського періоду життя Рябчука відображені в його поетичній збірці «Зима у Львові» (1989) та книжці малої прози «Деінде, тільки не тут» (2002).

 

 

Юрій Винничук (* 1953) є відомим письменником і журналістом. У 1987 році він організував естрадну групу «Не журись!», яка переросла в театр, працював режисером, сценаристом, автором скетчів та пісень, грав комічні ролі. На журналістській роботі в газеті «Поступ» (1998–2006) вів популярні «Львівські обсервації» під псевдонімом Юзьо Обсерватор.

 

 

У 1991 році журнал «Жовтень» після чотирирічного зволікання нарешті відважився опублікувати повість «Діви ночі», де Винничук виступав одним з героїв. Неабиякий скандал викликала публікація 1992 року містифікації Винничука – щоденників Роксолани «Житіє гаремноє», написаних стилізованою під старовину мовою.

 

Найпродуктивніший період творчості письменника почався з 1999 року, коли вийшло перше видання «Легенд Львова», відтоді вони перевидаються ледь не щороку, а в 2010 році вийшов їх другий том. «Легенди Львова» поклали початок серії краєзнавчих книг про Львів: «Кнайпи Львова» (2000), «Таємниці львівської кави» (2001), «Таємниці львівської горілки» (2006). Усі краєзнавчі книги Винничука часто перевидаються.

 

 

Оригінальна творчість Винничука представлена збірками: фантастичної прози – «Вікна застиглого часу» (2001) та «Місце для Дракона» (2002), чорного гумору – «Ги-ги-и» (2007), біографічних оповідань – «Груші в тісті» (2010). Роман «Мальва Ланда» (2003) – це сплав магічного реалізму, чорного гумору і фантастики, а роман «Весняні ігри в осінніх садах» (2005) описує особисті любовні пригоди автора. Роман «Танґо смерті» (2012) присвячений Львову, події розгортаються перед війною, у війну і в наш час. Але навіть в описах трагічної й тривожної доби Винничук не зраджує своєму гумору, веде розповідь жваво й захопливо аж до несподіваного фіналу.

 

Наталя Давидовська

 

Наталя Давидовська (1953–1995) за своє коротке життя встигла видати шість поетичних збірок. Відомою є її поема «Фрески», за якою народна артистка України Лариса Кадирова створила була моновиставу-ритуал.

 

Надія Ковалик (* 1959) видала декілька збірок оповідань, а з 1987 року зайнялася драматургією, дебютувавши п’єсою «Се ля ві», поставленою у Львівському драмтеатрі ім. Марії Заньковецької. У цьому ж театрі 2000 року йшла її п’єса «Тріумфальна жінка», а 2002-го – п’єса «Неаполь – місто попелюшок».

 

Мирослав Ягода

 

Мирослав Ягода (* 1957) є автором поетичних збірок «Черепослов» (2001), «Дистанція нуль» (2004), «Сяймо» (2007), «Паралельні світи» (2011), насичених макабричними візіями. Ягода більш відомий як ультраоригінальний андеґраундний художник.

 

 

Галина Пагутяк (* 1958) є одним із найвідоміших сучасних українських прозаїків. Популярністю користуються написані нею за останні десятиліття книжки: «Записки Білого Пташка» (1999), «Захід сонця в Урожі» (2003), «Писар Східних Воріт Притулку» (2003), «Слуга з Добромиля» (2006), «Книгоноші з Королівства» (2007), «Урізька ґотика» (2010), «Зачаровані музиканти» (2010), «Сни Юлії і Германа» (2011), «Кожен день – інший: Щоденник» (2013).

 

 

Василь Ґабор (1959) є автором збірки новел «Книги екзотичних снів та реальних подій», яка витримала три видання (1999, 2003, 2009) і збірки есеїв, літературних розвідок та інтерв’ю «Від Джойса до Чубая» (2010). Прозове письмо Ґабора відзначається стислістю, граничною економністю у виборі виражальних засобів. Василь Ґабор видав цілу низку антологій і книжок інших авторів у своїй концептуальній серії «Приватна колекція».

 

 

Ігор Ґурґула (1960) видав низку збірок оповідань, роман «Айсберґ» (2005) про літературне середовище Львова. Ґурґула виступає активним організатором літературного життя міста, у травні цього року обраний головою Львівського обласного відділення Національної спілки письменників України.

 

Віктор Неборак (1961) є одним із найвідоміших сучасних львівських письменників, учасником легендарної літературної групи «Бу-Ба-Бу». Він – автор поетичних збірок «Літаюча голова» (1990), «Alter ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п’яту хату» (1999), «Літостротон» (2001), «Повернення історій» (2005), «Вірші з вулиці Виговського» (2009), книжок есеїстики «Повернення в Леополіс» (1998), «Введення у Бу-Ба-Бу: Хронопис кінця тисячоліття» (2001, 2003), «А.Г. та інші речі» (2007), «Повільне читання» (2010), «Лексикон А.Г.» (2015).

 

 

Віктор Неборак є одним із найпослідовніших творців львівського тексту. Львову присвячено чимало його віршів та есеїв, а також роман «Базилевс» (2006), підназву якого сам автор сформулював так: «Нововіднайдені розділи Львівської Книги Переміщень, переписаної 2005 року». Останнє десятиліття ХХ століття Неборак був організатором і ведучим щомісячних літературних зустрічей «Третє тисячоліття», які відбувалися у Львівському музеї етнографії.

 

Неборак як цілісна особистість і потужний літератор має вражаючу здатність враховувати і плекати приховані та явні взаємозв’язки між подіями та явищами, суб’єктами та мотивами. Багатоликому ліричному героєві Неборака властиві «карколомні перевтілення», він приміряє до себе безліч личин, найвідповіднішою з яких є «маска літаючої голови». Але ця відповідність є лише тимчасовою, бо ж пригоди тривають, шугають поза лінію обрію, ширяють у наднебессі. Урівноваження є бажаним, проте ілюзорним, адже написане раніше постійно вібрує і сигналізує невідчепними дзвіночками в нових текстах, дзвенітиме й у майбутніх. Можливо, умиротворення існує десь у позауявних просторах, та годі за ним шукати у Неборакових віршах.

 

 

Марія Шунь (* 1962) була на зламі 1980–1990-х років «поетичною перлиною Львова» (за визначенням критики). Від 2000-го живе у Нью-Йорку, але часто відвідує Львів у літературних справах. Видала цілу низку поетичних збірок, зокрема такі: «Ми, котрі є» (1990), «Помежи 1989-1993» (1994), «Верлібріарій», «Борохно й порохно» (2006), «ООН» (2009).

 

Юрій Іздрик (1962) закінчив Львівську політехніку (1984), працював інженером. У 1989 році заснував «часопис текстів і візії» «Четвер», видання якого переніс з Івано-Франківська до Львова. У цьому часописі дебютувало чимало відомих тепер письменників. Іздрик є автором повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1996, 1997), «Подвійний Леон» (2000), «АМтм» (2004), збірок есеїв «Флешка» (2007), «Флешка 2gb» (2009), збірки оповідань «Таке» (2009).

 

 

Разом із Григорієм Семенчуком заснував літературно-музичний проект «DrumТиАтр». Останніми роками перейшов головно на вірші. Живе переважно у Львові та Калуші.

 

У 1984 році у Львові була створена літературна група «ЛуГоСад», до якої увійшли Іван Лучук (1965), Назар Гончар (1964–2009) і Роман Садловський (1964). Поетичний доробок «лугосадівців» найпоказовіше представлений у канонічному корпусі їхніх поетичних текстів – книжковому виданні «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард» (1996; перевидання у 2007 році під назвою «Лугосад. Об’єктивність канону»), що складається з трьох частин: «Ритм полюсів» Лучука, «Закон всесвітнього мерехтіння» Гончара, «Зимівля» Садловського. «ЛуГоСад» займає виняткове місце в українському літературному процесі 1980–1990­х років. Позиціонуючи себе як явище марґінальне, «лугосадівці» насправді потрапили до фарватеру літературного процесу зміни епох, створивши прецедент поетичного угруповання із власною естетикою та літературно­мистецькою ідеологією, із власним канонічним корпусом поетичних текстів.

 

Іван Лучук у поезії створив іронічно-еротичний сонетарій і корпус паліндромних текстів, у літературознавстві культивує свою авторську галузь «поезієзнавство», активно творить «письменницьку критику».

 

Назар Гончар був найоригінальнішим поетом-перформером. Заснував поетичний «Театр ледачої істоти» (1991) та студію перформенсу «Perhaps» (2004). Був організатором міжнародного літературного фестивалю «Inscriptis» у Львові (2003–2005), учасником численних літературних акцій і на Батьківщині, й за кордоном.

 

Роман Садловський працює в галузі поезографіки, видав дві книжки візуальної поезії: «Сонні сонця» (1996) і «Два вікна» (1999).

 

(Докладніше про «ЛуГоСад» дивись нижче).

 

Тимофій Гаврилів  (світлина Ігоря Бакая)

 

Ігор Павлюк (1966) є автором низки поетичних збірок, прозових книжок і наукових досліджень, лауреатом декількох літературних премій. Ярина Сенчишин (1969) видала поетичну збірку «Гра в королеву» (1995), в якій поєдналося її захоплення поезією та шахами. Тимофій Гаврилів (* 1971) починав як поет і перекладач, згодом видав низку прозових книжок.  Мар’яна Савка (1973) у своїй поезії виражає найтонші почуття чутливої жіночої душі. Вона є засновником «Видавництва Старого Лева», яке спеціалізується на випуску книжок для дітей. Маріанна Кіяновська (1973) у своїй поетичній творчості схильна до міфотворення, у її доробку є чимало вінків сонетів. Савка та Кіяновська видали спільну книжку лірики «Кохання і війна» (2002), провели разом велику кількість театралізованих поетично-мистецьких акцій. Наталка Сняданко (1973) прославилася своєю повістю з еротичним спрямуванням «Колекція пристрастей» (2001), видавши після того ще низку прозових творів. Назар Федорак (1974) займається поезією та літературознавчою наукою, він є автором монографії «Поетика Галицько-Волинського літопису» (2005).

 

Про декого з них ледь-ледь образно-докладніше.

 

 

Мар’яна Савка. Тендітність насправді є вираженням внутрішньої сили, як і делікатність є виразом могутності. Йдеться про стилістичну делікатність і поетичну могутність. Манірність є стилем, властиво – одним із багатьох можливих варіантів подачі стилю. Стильність є запорукою оригінальності, яка своєю чергою є колосально особистісною. Світло рампи кидає чітку тінь, яку поетеса переганяє словами, чіткішими від будь-якого обрису. Це не перегони з тінню, це вже доконана моральна перемога над умовностями матеріального світу.

 

 

Маріанна Кіяновська. Архетипне мислення вміє вдало себе завуальовувати, приховувати себе настільки, щоб знаки від нього розходилися лише як легенькі круги на неозорому плесі. Прадавній досвід людства нуртує у глибинах насиченої свідомості, лише подеколи даючи про себе знати на поверхні. Переосмислення глибинних струменів дає змогу витворювати нове бачення, позначене рисами специфічного реґістру, виплеканого трансформованими уявленнями. Так виникає міфотворення, приречене на безліч нових витків і злетів.

 

 

Назар Федорак. Інтертекстуальні вкраплення наче віддзеркалюють коло поетової лектури. Масив тієї лектури дуже розмаїтий, із нього відсіюється аматорський кукіль, щоби залишалися переважно фахові зерна. Але тексти так чи інакше всотують у себе мішанку крапель із найширшого спектру різномастих категорій. Поет вирушає у мандри подалі від власного слова, але планетарна заокругленість і відчуття праджерел так чи інак досить швидко повертають його на круги своя, де після брудершафту з собою так комфортно плекати поетичну фіксацію відчуттів.

 

Галина Крук 

 

 

Із Львівського університету вийшло ціле гроно поеток, які окрім літературної праці займаються ще й літературознавчою наукою: це – Галина Крук (1974), Олена Галета (1975), Ірина Старовойт (1976) і Дарка Сироїд (1977). Всі ці чотири поетки активно займаються наукою, всі є кандидатами філологічних наук.

 

 

Остап Сливинський (1978), заявивши про себе як талановитий поет і перекладач, долучився до організації літературного життя. Він став одним із ініціаторів Міжнародного літературного фестивалю в рамках Форуму видавців у Львові.

 

Останніми роками важливу роль у літературному житті міста відіграє саме Львівський міжнародний літературний фестиваль, який відбувається від 2006 року щороку у вересні у рамках Форуму видавців у Львові. Участь у ньому за всю його історію взяло понад тисячу письменників із понад 40 різних країн. Таким чином, Літфест (скорочена назва цього фестивалю) став своєрідною літературною візитівкою Львова у світовому літературному контексті.

 

 

Любко Дереш (1984) зовсім юним прославився романом «Культ» (2002). Після того вийшли романи «Поклоніння ящірці» (2002), «Архе» (2005), «Намір!» (2006), «Трохи пітьми» (2007), «Голова Якова» (2012), інші книжки. Його книжки витримали видання в перекладі на низку чужих мов.

 

У березні 1997 року була створена Асоціація українських письменників. У Львівське регіональне відділення АУП від самого початку входили Юрій Винничук, Назар Гончар, Василь Ґабор, Іван Лучук, Віктор Неборак. Згодом до діяльності Львівського осередку АУП долучилися Назар Федорак, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Мар’яна Савка, Наталка Сняданко, Дарка Сироїд, Тарас Возняк та інші. Загалом Львівське регіональне відділення АУП нараховує понад 20 учасників. Час найактивнішої діяльності Львівського регіонального відділення АУП припадає на 1997–2003 роки, коли його очолював аз грішний, без зайвої скромності кажучи. У ті роки щомісяця відбувалися засідання відділення, у 2000–2003 роках щомісяця (крім двох канікулярних літніх) проходили творчі зустрічі з різними письменниками в циклі «Асоціація».

 

«Лугосадівські» тенденції відбилися й у створенні декількох літературних груп, ще марґінальніших від самого аналога.

 

«Олень». Марія Шунь і Володимир Олейко (1963), який успішно дебютував у літературі, але на початку нового століття еміґрував у Лондон, створили літературну групу «Олень» на зламі 1980–1990-х років. Назва – початок прізвища Олейка і закінчення прізвища Шунь.

 

Літературну групу «ММЮННА Туга» створили у 1990 році студентки Львівського університету Мар’яна Савка, Маріанна Кіяновська і Наталка Сняданко. До них долучилося ще декілька студенток-філологів. Абревіатура – початкові літери імен членкинь групи. «Туга» – це «товариство усамітнених графоманок».

 

Літературну групу «Нечувані» заснували у 1995 році студентки Львівського університету Галина Крук, Олена Галета й Ірина Старовойт.

 

У Львові з’явилося чимало зовсім молодих письменників, але це плем’я наразі для мене майже невідоме.

 

 

10. ЛуГоСад

 

Літературна група ЛУГОСАД, до складу якої входять Іван ЛУчук, Назар ГОнчар і Роман САДловський, була створена у Львові 1984 року. Поетичний доробок лугосадівців найпоказовіше представлений у канонічному корпусі їхніх поетичних текстів – книжковому виданні «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард» (1996). Поза цим канонічним корпусом існує ціла низка різноманітних поетичних публікацій – і окремих книжкових, і в періодиці, і в різних виданнях. Саме сукупність їхніх поетичних текстів і творить феномен поетичного ар’єрґарду. Методологічною основою творчості ЛУГОСАДу є концепція поетичного ар’єрґарду, автором якої є літературознавець Тарас Лучук. Є різні варіанти написання назви: ЛУГОСАД, Лугосад, ЛуГоСад.

 

Із відходом Назара Гончара ЛУГОСАД перейшов в історію літератури.

 

Лу-Го-Сад. 1986

 

ЛУГОСАД в історико-­літературному контексті зазвичай розглядають як цілісне явище – у триєдиній сукупності, а не кожного із трьох лугосадівців зокрема. Будь­який більш­менш поважний аналіз розвитку української літератури протягом двох останніх десятиліть ХХ століття і початку століття ХХІ не може обійтися без залучення до розгляду творчості ЛУГОСАДу або принаймні без згадок про нього. Прикладом визнання ЛУГОСАДу може служити залучення його поетичної творчості до програм вивчення сучасної української літератури у старших класах середньої школи та вищої школи гуманітарного профілю.

 

Михайло Юрик. Лу-Го-Сад. 1988

 

 

У літературному процесі 1980–1990­х років ЛУГОСАД зайняв своє гідне місце. Властиво, він не лише зайняв своє місце, але й був діяльним співтворцем того літературного процесу. У процесах поетичного розвитку, які відбувалися в Україні напередодні, під час та після «зміни формацій», тобто в період розпаду радянської імперії та відродження незалежності України, коли замість колоніальної залежності виникла постколоніальна незалежність, ЛУГОСАД був безперечно присутнім.

 

Лу-Го-Сад. 1989

 

 

Отже, стосовно місця ЛУГОСАДу в сучасному літературному процесі (який прицільно завузимо саме до 1980­-1990-х років, бо література початку III тисячоліття ще не визріла для спеціального розгляду, хоча її творять також і представники попередніх поколінь) слід виокремити два концептуальні підходи – антологійний і груповий.

 

Антологійний підхід полягає в тому, що до розгляду залучаються українські поетичні антології, в яких опубліковані твори авторів, які належать до поколінь згаданого двадцятиліття (із можливими відхиленнями хронологічного чи довільного характеру). Взагалі­то, для нормального плину літературного процесу антологій мало би виходити значно більше, проте мусимо задовільнитися тим, що маємо, адже, за великим рахунком, не маємо вагоміших підстав нарікати, бо ж наша сучасна поезія є настільки повнокровною, що здатна репрезентабельно свідчити про здоровий розвиток національної літератури. Погляньмо на поетичні антології, які вийшли друком не раніше 1990 року: вони або підсумовують попередні доробки, або відображають (бодай вибірково, звичайно) відносно актуальний стан справ. І тоді побачимо – як у цей контекст вписався ЛУГОСАД.

 

Антологія нової української поезії «Вісімдесятники» в упорядкуванні Ігоря Римарука з’явилася 1990 року. До неї ЛУГОСАД не потрапив з тієї простої причини, що упорядник елементарно не міг мати під руками наявних лугосадівських публікацій, бо їх ще не існувало в природі, принаймні в такому вигляді чи обсязі, який би дав підстави Ігореві Римарукові залучити їх до антології, яка презентувала поетичне покоління 1980-х років із деякими ретроспективними апендиксами. Тут не важить навіть чинник книжкових видань, адже, наприклад, вірші бубабістів Римарук вибрав для антології з газет (за винятком двох віршів Юрія Андруховича з його збірки «Середмістя»). У ремарці перед біографічними довідками Римарук авансом очистив своє сумління: «Сорок поетів ­“вісімдесятників”, репрезентованих у цій антології, є виразними представниками нової хвилі в українській поезії та розмаїття її стильових пошуків. Звісно ж, цими іменами не вичерпується “реєстр” цікавих поетів, що повноголосо заявили про себе впродовж останнього десятиріччя». Лугосадівці заявили про себе якраз у вісімдесяті роки, створивши впродовж них свій канонічний корпус, але вони не бажали робити це «повноголосо», тому й не потрапили під палітурки «Вісімдесятників», хоч і мали на це повне право з погляду вічності.

 

Орест Ґелитович. Лу-Го-Сад. 1993

 

 

В антології «Дев’ятдесятники» в упорядкуванні Василя Махна, що вийшла друком 1998 року, лугосадівці представлені трьома окремими добірками як суверенні автори. Щоправда, в біографічних довідках про кожного з них сказано про їхню приналежність до ЛУГОСАДу. Роман Садловський, зрозуміло, представлений віршами з 1980-х років, а от Назар Гончар та Іван Лучук – вже творами, написаними в дев’яності. У цій «авторській антології нової української поезії» опубліковано такі сонетії І.Лучука: «Сонетій до себе, І (Самсон і лев)», «Сонетій до себе, ІІ (Давид і Голіят)», «La divina commedia», «Aurea prima sata est aetas», «Je t’aime». Тут здійснено першодруки поезій Н.Гончара «Тривання душі» та «Чоловік­ Христелюбець». Із віршів Р.Садловського тут надруковані такі: «Сонні сонця», «Притча», «Подорож до того берега».

 

У ще двох антологіях, які презентують творчість 1990-х, твори лугосадівців не присутні, бо вже наче походять із попередньої епохи вісімдесятників. Маються на увазі видання – «Молоде вино: Антологія поезії» (1994) та «Іменник: Антологія дев’яностих» (мішане поетично­прозово­есеїстичне видання, 1997). У поетичних антологіях «Позадесятники» та «Позадесятники–2», для яких їхній упорядник Олександр Гордон вигадав вдалі назви, лугосадівці не згодилися би друкуватися ні за які гроші, хоча йменування тих антологій привабливе, адже там присутня словотворча частинка «поза».

 

Володимир Костирко. Лугосад, ар’єрґард. 1993

 

 

В «Антології альтернативної української поезії зміни епох» в упорядкуванні Юрка Позаяка ЛУГОСАД представлений як належно – окремою троїстою добіркою чималого обсягу. Твори всіх трьох лугосадівців надруковані також в антології української поезії ХХ століття «Сто років юності» в упорядкуванні Ольги Лучук та Михайла Найдана (в оригіналі та в перекладі англійською мовою), а по одному творові І.Лучука та Н.Гончара надруковано в «Антології української поезії другої половини ХХ сторіччя» в упорядкуванні Юрія Коваліва. Вірші всіх трьох є і в антологіях І.Лучука «Дивоовид» і «Літургія кохання». Також вірші лугосадівців друкувалися в перекладах на чужі мови, зокрема на польську та німецьку, цими мовами вийшли й окремі збірки Н. Гончара.

 

Як бачимо, творчість ЛУГОСАДу, канонічний корпус якого був створений у 1980-і роки, в антологійному плані потрапила до зрілих дев’ятдесятників та до «зміни епох» (друга половина 1980­х – початок 1990­х), але в цьому немає жодного парадоксу, якщо зважимо на час книжкового оприлюднення лугосадівського поетичного доробку.

 

Орест Ґелитович. Герб-емблема Лугосад, «літературний ар’єрґард». 1994

 

 

Груповий підхід визначається контекстом книжкових публікацій доробків українських поетичних груп. Незалежно від часу створення поетичних груп (так чи інак ми знаємо, що всі вони є молодшими від ЛУГОСАДу), поглянемо на їхні книжкові видання у хронологічній послідовності виходу книжок. Першою вийшла книжка «Пропалої грамоти» у складі Юрка Позаяка (Юрія Лисенка), Віктора Недоступа (Лапкіна) та Семена Либоня (Олексія Семенченка) – в 1990 році. Потім з’явилася книжка «Нової деґенерації» у складі Івана Андрусяка, Степана Процюка й Івана Ципердюка – в 1992 році. Згодом побачила світ книжка «Західного вітру» у складі Гордія Безкоровайного, Василя Махна та Бориса Щавурського – в 1994 році. А спільна книжка групи «Бу­Ба­Бу» у складі Юрія Андруховича, Олександра Ірванця та Віктора Неборака – вийшла щойно до «сторіччя їхніх уродин (33+34+33)» у 1995 році. Окрема книжка ЛУГОСАДу вийшла щойно 1996 року. І в цьому плані ЛУГОСАД залишився вірним ар’єрґардовому принципу – хоч і виник найраніше, проте зайняв позаднє місце в ряду групових книжкових видань.

 

Усі троє – Іван Лучук, Назар Гончар і Роман Садловський – синхронно навчалися на філологічному факультеті Львівського університету імені Івана Франка (1981–1986), щоправда – на трьох різних відділеннях: слов’янському, українському та російському відповідно. Тобто, формальні передумови для тіснішого спілкування виникнули об’єктивно. Ще восени 1981 року Віктор Неборак заагітував І.Лучука відвідати університетську літературну студію «Франкова кузня» (яку той згодом кулуарно перейменував на «Франкову криницю»). Найяскравішим тандемом тодішньої літстудії були В.Неборак із Василем Терещуком, там відбувалися доволі цікаві читання та досить жваві дискусії, тому І.Лучук привів до літстудії й Н.Гончара та Р.Садловського. Проте з літературною студією альянс не склався, бо дуже швидко майбутнім лугосадівцям набридли закомсомолені засідання літстудії, яку надалі впродовж університетських студій вони іґнорували. Але потяг до більш-менш організованого літературного буття не зник, а навпаки поступово зростав. У зв’язку з цим можна висловити сміливе припущення, що імпульсом для створення ЛУГОСАДу послужило в ширшому сенсі бажання альтернативності, а у вужчому – опозиційності до університетської літературної студії «Франкова кузня».

 

Володимир Костирко. Обкладинка видання «ЛУГОСАД: поетичний ар’єргард». 1994

 

 

Датою заснування літературної групи ЛУГОСАД є 19 січня 1984 року. Така прецизійність у датуванні зумовлена тим, що ЛУГОСАД відлік свого існування виводить від першої писемної згадки про себе. Ця перша письмова згадка була рукописною, адже з’явилася в троїстій епістолярії Лучука–Гончара–Садловського. У 1983-1984 роках друзі, незважаючи на чи не щоденні зустрічі в університеті та поза ним, вели то жвавішу, то млявішу переписку. І якраз у тій переписці вперше виникло слово ЛУГОСАД. А вперше «Вибрані місця з переписки друзів (до історії виникнення назви ЛУГОСАД)» були опубліковані 1996 року із супровідним вступом свідка та частково співучасника тих вікопомних подій Тараса Лучука, який у ремарці «Слово напутнє читачеві на майбутнє» зазначив, зокрема, таке: «...розпочався 1984 рік – рік, у якому вперше в історії людства винайдено було слово-найменування ЛУГОСАД».

 

Для історії літератури свідчення очевидців є напрочуд важливими, вони дають змогу рельєфніше та контрастніше усвідомлювати значення літературних явищ, допомагають краще уявляти собі атмосферу, в якій виникають твори красного письменства. Не меншу вагу має також письменницький епістолярій, адже найавтентичнішими свідоцтвами виникнення назви ЛУГОСАД є саме вибрані місця з переписки друзів, яким доля прирекла стати лугосадівцями. Збережений лугосадівський епістолярій повністю опублікований в останньому наразі випуску наукового збірника «Парадигма». Назар в листі до Івана від 19 січня 1984 року зафіксував «назву симпатичну ЛУГОСАД», і так воно з того часу повелося.

 

Юрій Кох. Лугосад. 1995

 

 

Так виникла назва ЛУГОСАД, первісно (за задумом) призначена лишень для поетичної збірки. Та вона виявилася настільки вдалою, що органічно перенеслася на сукупне йменування вже декілька років існуючої поетичної трійці, дотогочас безіменної. Резонанс від діяльності (навіть від самого факту виникнення) літературної групи ЛУГОСАД поволеньки, легенькими хвилями розходився по обширах тогочасного українського літературного буття. Незважаючи на відсутність публікацій у початковому етапі існування ЛУГОСАДу, він став невід’ємною складовою літературного процесу, адже це був період найактивнішого творення текстів, які згодом увійшли до лугосадівського канонічного корпусу. Також ЛУГОСАД послужив прецедентом для створення інших літературних груп. Можливо, ті інші групи з’явилися б і без огляду на ЛУГОСАД, проте саме він став провісником у процесі групування в найновішій материковій українській літературі. Український літературний процес зламу 1980–1990-х років дослівно рясніє новопосталими літературними групами, географічне поширення яких перекидається зі Львова (вже лугосадового Львова) до Києва, Івано-Франківська, Рівного, Тернополя, Харкова, а можливо, і ще кудись. Виникають літературні групи «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», «Нова деґенерація», «Червона фіра», «Західний вітер», а також інші – вже пародійного штибу або ж епігонського кшталту, не варті навіть номінальних згадок, бо через свою літературну недолугість (можна сказати: недолугосадість) не отримали прописки в літературному бутті та й зникли, наче ефемериди.

 

ЛУГОСАД у процесі свого розвитку та експериментальної еволюції приміряв до себе багато різноманітних методологій, визначень, теорій, аж поки на зламі 1980–1990-х років не вибрунькувалася концепція поетичного ар’єрґарду. За літературною групою ЛУГОСАД міцно та знаково закріпилося означення її ексклюзивної приналежності до поетичного ар’єрґарду. У свідомості читацького загалу, в лабіринтах літературно-мистецького середовища, у кололітературних колах, у науковому обігу, в українському літературному бутті загалом – ЛУГОСАД сприймається як виключний, винятковий, прероґативний одноосібний (триосібний) носій титулу ар’єрґардизму. Всі попередні лугосадівські методологічні шукання, всі їхні строкаті термінологічні вібрації слід віднести до передісторії, до розряду юнацького дозрівання.

 

Лу-Го-Сад. Червень 2004 р.

 

 

Концепція поетичного ар’єрґарду виявилася логічним вінцем зрілої творчості ЛУГОСАДу. Своєчасно було винайдено відповідний термін, вибудовано ґрунтовну методологію, наведено фактографічну арґументацію, змодельовано ексклюзивний дискурс, словом – було створено концепцію поетичного ар’єрґарду. Основою та претекстом для створення цієї концепції послужили рівною мірою і поетична творчість лугосадівців, і той конгломерат ідей, який містив вирування мистецьких уявлень та літературних устремлінь протоар’єрґардистів. Вже наче проминула епоха вісімдесятництва, в яку були створені основні лугосадівські поетичні твори, але ще наче не настала пора дев’ятдесятництва, в яку лугосадівцям судилося набути ширшого розголосу і стати практично леґендою літературного буття. От у цій межовій ситуації й виникла та сформувалася концепція поетичного ар’єрґарду, яка стала символом, емблемою, титулом, опізнавальним знаком, візитівкою ЛУГОСАДу.

 

Авторство концепції поетичного ар’єрґарду належить Тарасові Лучуку. У стислому вигляді лугосадівська концепція ар’єрґарду сформульована таким чином: «Літературний шлях починається не з нас; через те ні про який “передній загін” – “аванґард” – в новій літературі не може бути й мови. За теперішніх умов говорити про “аванґард” щонайменше несерйозно. Все, що є в літературі, все, що створено нашими попередниками – все те попереду нас, ми ж позаду всього розвитку літератури, ми замикаємо собою літературний процес (звичайно, наш час обмежений нашим часом – і для когось і ми будемо попередниками). Через те ми наразі “ар’єрґард” – “позадній загін” в літературі. Це виявляється в тому, що в нашій творчості знаходять свій відгук поети всіх часів і народів (звичайно, в силу наших власних сил)». Деякі пункти цього концептуального визначення мають дещо розлогіші варіанти.

 

Лу-Го-Сад. 20 жовтня 2008 р.

 

 

Канонічний корпус ЛУГОСАДу опублікований у книжковому виданні «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард» (1996). Складається він із трьох вже згаданих збірок – «Ритм полюсів» І.Лучука, «Закон всесвітнього мерехтіння» Н.Гончара, «Зимівля» Р.Садловського. У цього канонічного корпусу поетичних текстів лугосадівців є своя передісторія. У своєму остаточному вигляді він був сформований ще станом на середину 1989 року, дещо згодом він мав вийти окремою троїстою книжкою в київському видавництві «Молодь». Проте не так сталося, як гадалося.

 

 

Хоча вже була готова верстка книжки в оформленні Бармацуци (псевдонім Володимира Костирка), але видавництво чомусь відмовилося видавати твори всіх трьох лугосадівців під спільною обкладинкою, запропонувавши видати три окремі збірочки в одній із «поетичних касет», яких на зламі 1980–1990-х років вийшло десь із десяток. Але лугосадівці принципово відмовилися від такого компромісного варіанту, адже це суперечило б основному задуму, бо ж сам ЛУГОСАД первісно був задуманий як спільна поетична збірка (книжка, збірка збірок), а літературною групою став внаслідок мобільного переосмислення первісного задуму. Відмова плюс відмова дорівнює нуль. Та й видавництво «Молодь» незабаром припинило свою діяльність.

 

Лу-Го-Сад. 20 квітня 2009 р.

 

 

Це видавниче фіаско на певний час відбило й без того не вельми палке бажання книжково оприлюднитися. І аж після святкування десятиліття ЛУГОСАДу відродилася ідея видати канонічний корпус окремою книжкою. Поки готувався електронний варіант текстів для офсетного друку (а не лінотипний для високого друку, як було раніше), теоретик ар’єрґарду Т.Лучук написав післямову «ЛУГОСАД: канва канону». Після літніх начебто канікул того 1994 року книжка фактично була готова до друку, Орест Ґелитович виконав художнє оформлення, а Володимир Костирко зробив обкладинку. У пресі навіть з’явилася «Пролегомена до ЛУГОСАДу», не підписана, але насправді з-під пера Тараса Лучука. Після цієї пролегомени пройшло ще майже півтора року, аж тоді було опубліковано книжку «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард».

 

ЛУГОСАД є ексклюзивно львівським літературним явищем.

 

 

11. Львівська школа паліндромії

 

Почати варто від найелементарнішого, пояснивши, що таке паліндром. Отже, паліндром – це слово, фраза або вірш, що читається однаково від початку до кінця, і від кінця – до початку (або окремими рядками, або цілим текстом). Я схильний вважати справжніми паліндромами лише паліндромні вірші, а слова та фрази – то, як на мене, дитячі забавки.

 

Зачинателем української паліндромії є Іван Величковський, у рукописній збірці якого «Млеко, от овци пастиру належноє» (1691) є розділ «Рак літеральний», проілюстрований паліндромними віршами. Українську паліндромію на початку 1970-х років відродив Володимир Лучук, написавши «Вірш-рак» для дітей (властиво, в першу чергу для мене й мого брата Тараса).

 

Паліндромія віддзеркалює певну симетрію світобудови. Паліндромний текст не може бути випадковим, у ньому конденсується конкретна даність, витворена мовою. Але лише цієї даності є абсолютно замало, бо без авторського компонування вона залишається лише золотою жилою, а не ювелірним виробом. Тому саме талант і вміння автора є ключовим у паліндромотворчості, бо матеріалу для творення паліндромів є надзвичайно багато, а справжніх паліндромістів є надзвичайно мало. У різних країнах, і в різних мовах. Мається на увазі весь індоєвропейський мовний масив, а не складання паліндромних мозаїк з ієрогліфів (скажімо, китайських).

 

Паліндромія є таки візуальним типом поетичної творчості, хоча її витвори можуть сприйматися і на слух, бо все ж паліндром через око проходить до розуму і серця. Паліндром складається з літер, елементів-графем, що майже завжди відповідають певним фонемам. З літер складаються слова, але варто уникати вже готових паліндромних слів, а складати свої паліндромні конструкції переплетенням і накладанням більших словесних, фразових, реченнєвих, текстових сполучень, – аж до максимальної межі. Мінімальною межею є дві однакові літери, що творять якесь слово, не позбавлене смислу. Проміжних обсягів може бути невідь-скільки; головне, щоб це були таки паліндромні тексти, без права на помилку, з певним смислом, наскрізною темою (або сукупністю тем і мотивів), і щоб вони були насичені поезією. Максимальну межу паліндромного тексту неможливо встановити навіть теоретично. Тут треба виходити лише з практики, звертаючи увагу на те, які тексти вже існують.

 

Мистецтво паліндромії є одним із найфіліґранніших і найрафінованіших видів поетичної творчості.

 

Тарас Лучук

 

 

Паліндромні вірші називають по-різному: паліндроми, паліндромони, раки літеральні, перевертні… Микола Мірошниченко назвав їх, зокрема, двочитальними віршами. Теоретик паліндромії Тарас Лучук назвав рак літеральний «живущим стилем української поезії». І справді, в українській літературі існує ціла паліндромна школа, багата на здобутки. Формально вона дуже розмаїта. Тематичний реєстр української паліндромії вібрує від низин до вершин, від гумористики до профетики, від сміху до кабали, від прямолінійності до філософування.

 

Існують київська та львівська паліндромні школи. Хоча й поза Києвом і Львовом були й є українські паліндромісти.

 

На початку ж 1990-х років у Львові сформувалася своя окремішня школа паліндромістів, засновниками якої виступили Іван Лучук і Назар Гончар. До них згодом долучилися Наталя Чорпіта, Михайло Юрик, Андрій Підлісний, Юрій Садловський, Михайло Зарічний, Юрій Охріменко. Потім і ще дехто, зокрема Ірина Кодлубай, Назар Федорак, Олександр Гордон.

 

Як бачимо, і тут є «лугосадівське коріння».

 

«ЛУГОСАД» сповідував концепцію поетичного ар’єрґарду, тобто ми є позаднім загоном літератури, а все, що відбувалося в письменстві, є перед нами. Позаяк мистецтво паліндромії культивоване й у лугосадівському середовищі, то має безпосередній стосунок і до літературного ар’єрґарду. Навіть на організаційному рівні до паліндромії причетні двоє лугосадівців і теоретик ар’єрґарду. У нас виникло дві паліндромні групи – «Геракліт» і ПУП. Спершу, головно стараннями Миколи Мірошниченка, був організований «Геракліт», який має дві свої декларації (заяви).

 

Микола Мірошниченко

 

 

Отже, «ГЕРАКЛІТ. Заява перша»:

 

«Нарешті в материковій українській літературі “благополушно” завершився соцреалістичний період, і тепер вона може повернутися до свого природного стану. Хоч це й нелегко їй, хворій... Бо, як писав Альфред де Мюссе, така хворість “має дві причини: всього, що було, – вже немає, а все, що буде, – іще не існує”. Тож не випадає дивуватися, що з надер української барокової свідомості до виниклої в нашому часопросторі порожнини передалося передчуття появи несподіваної для багатьох літературної групи “Геракліт”... Назва, до речі, аніяк не стосується імені еллінського мудреця з Ефесу – вона абревіатурна й означає “Голінні ентузіасти рака літерального”.

До відома гурманів: це не той рак, що його подають до пива, а той, про який триста років тому великий Іван Величковський казав: “рак літеральний єсть вірш, которого літери, і вспак читаючися, той же текст виражають”.

Називаний іще “паліндромом”, “паліндромоном”, “перевертнем”, рак літеральний для нас – це передусім спосіб мислення, здатний виявити себе майже в усій багатогранній словотворчості.

Ми, ентузіасти паліндрома, – ті люди, яким одного разу відкрилося, що Дніп-ро проти течії – Пінд (гора у Греції), а Дніс-тро проти течії – Сінд (либонь, житель Боспорського царства), і які довірилися звуко-смисловій просторовості рідного слова... Слово для нас – співтворець, співавтор.

Безперечно, не кожна мова придатна до паліндромної творчості – повинна ж відзначатися достатньою граматичною гнучкістю, лексичним багатством і пластичними спроможностями. Все це, на щастя, має українська мова!

Озираючи кількасотлітню історію національного паліндрому, ми сповнені твердого наміру докласти власних сил до його культивування і подальшого розвою».

 

Підписали заяву 29 вересня 1991 року в Києві Микола Мірошниченко, Іван Лучук, Назар Гончар, Анатолій Мойсієнко. Доволі оперативно вона була опублікована у львівській газеті «Ратуша».

 

Анатолій Мойсієнко

 

 

Ось що писав Микола Мірошниченко у статті «300-річчя українського паліндрома»:

 

«Гадаю, сьогоднішній 300-літній ювілянт у майбутньому знайде собі нових прибічників. Але й зараз уже окреслилась певна група поетів-паліндромістів, яку вирішено було усталити й публічно оголосити, що у вересні 1991 року народилася нова в нашому письменстві літературна група – “Геракліт”. Авжеж, це – абревіатура, і вона до імені еллінського філософа з Ефесу ніяк не стосується... За абревіатурою криється ось така повна назва: група “Голінних (чи – гарячих, гранівних, гречних, гаровитих...) ентузіастів рака літерального”. Заснували ж “Геракліт” четверо – двоє киян і стільки ж львів’ян...».

 

Микола Мірошниченко

 

 

А ось яке гасло я підготував для «Малої української енциклопедії актуальної літератури» (1998):

 

«ГЕРАКЛІТ (Голінні ентузіасти рака літературного). Об’єднання поетів-паліндромістів (див. статтю ПАЛІНДРОМІЯ). Засноване 29 вересня 1991 у Києві. Засновники: Назар Гончар, Іван Лучук, Микола Мірошниченко, Анатолій Мойсієнко. Декларація “Геракліт. Заява перша” прийнята на установчих зборах у Києві. Других зборів, які планувалося провести у Львові, ще не було. Геракліт є відкритим для буквально всіх оказіональних паліндромістів».

 

Ця енциклопедична інформація була станом на 1998 рік, а другі збори таки відбулися, у Львові, рівно через 10 років після зборів установчих. Другі й останні, бо «ключові гераклітяни» Назар Гончар і Микола Мірошниченко вже відійшли в інші світи.

 

На тих других зборах була прийнята й заява друга. Отже, «Геракліт. Заява друга»:

 

«Сьогодні – десятиліття нашої залежності від Паліндромії. Зустрічаємо одинадцятий рік свого гераклітянського буття. За цей час у нашій літературі витворилася ціла школа паліндромної поезії. Порівняно з догераклітянською ерою кількість паліндромотворців зросла надзвичайно. Проте найважливішими для нас були й залишаються якісні здобутки. Без надмірної скромності маємо підстави констатувати, що українська паліндромна поезія досягла такого рівня, якому може позаздрити будь-яка розвинена і навіть перерозвинена література. Жодне національне письменство в цілому обширі світової словесності не доросло навіть під наш пуп, не кажучи вже про око. Мало хто бачить, що принцип дзеркальної симетрії присутній навіть у нашій абетці, яка, розпочинаючись літерою А, закінчується йотованим А. Поезія, закорінена в самоорганізацію мови, виплекана сумлінними талантами, приречена прорікати сокровенне, бо саме тоді поезія стає мовомисленням. Внутрішня самодостатність паліндромотворчого процесу свідчить про те, що можна, всупереч Геракліту, двічі входити в одну і ту ж ріку».

 

Підписали заяву 29 вересня 2001 року у Львові Іван Лучук, Микола Мірошниченко, Тарас Лучук, Анатолій Мойсієнко, Назар Гончар. Ця заява була надрукована у паліндромному спецпроекті часопису «Четвер».

 

Згодом «Літературознавча енциклопедія» помістить таку статтю:

 

«“Геракліт” (Голінні ентузіасти рака літерального) – група українських поетів-паліндромістів (А.Мойсієнко, М.Мірошниченко, І.Іов, Н.Гончар, І.Лучук, М.Король, О.Шарварок, В.Сапон, Л.Стрельник, Вікторія Стах, В.Романовський, Ю.Кандим), заснована 29 вересня 1991 в Києві. [Далі йде цитата із “Заяви першої”, яка вже була наведена повністю. – І.Л.]. Г. став зпівзасновником об’єднання “Світова організація зорових мов”.

 

 

Вікторія Стах, яка друкується під псевдонімом Віктір Остап, присвятила групі свій паліндром “Тотем”: «В’яз – вен дар. / Культ Івана – / тіл каре, гарему мир. / Рим умер, а Геракліта / навіть лук Рад не взяв».

 

Як бачимо, кількісно «Геракліт» розрісся у цьому визначенні. При цій нагоді варто згадати ще Миколу Луговика, який коротко був присутній ще на перших зборах 1991 року, але співзасновником таки не зафіксувався, як і присутні там тоді Роман Садловський і Володимир Костирко.

 

Та ж таки «Літературознавча енциклопедія» про «Геракліт» згадує і в контексті мого «Парнасленду», про який написано, що це «поетична рубрика (1990-95) львівської газети “Ратуша”, яку вів представник ЛУГОСАДу І.Лучук. Тут було приділено увагу проблемам паліндрому в українській поезії (теоретичні роздуми Т.Лучука та І.Лучука), надруковано декларацію створеної в 1993 Планетарної управи паліндромотворчості (І.Лучук, Н.Гончар, Т.Лучук), заяву Геракліта. У П. вміщували твори Н.Гончара, І.Лучука, М.Мірошниченка, А.Мойсієнка, Р.Садловського, Вікторії Стах, Наталі Чорпіти та ін.».

 

Тут згадано і першодрук у газеті «Ратуша» Декларації ПУП, яка при створенні дістала назву Планетарна Управа Паліндромотворчості. Але трішки згодом ця назва ледь видозмінилася та звучала вже – Планетарна Управа Паліндромії, що й зафіксовано, зокрема, у паліндромному спецпроекті часопису «Четвер». Отже, «Декларація Планетарної Управи Паліндромії»:

 

«1. Кожна людина – пуп Землі.

2. Але тільки одне місто може бути пупом Землі. Так вже сталося-склалося, що цим містом є Львів.

3. І тому саме у Львові створюється Планетарна Управа Паліндромії.

4. Паліндром є найбільш досконалим, чистим і глибинним вираженням поезії. Поезія ж є смислом планетарного існування.

5. Ми творимо паліндроми, досліджуємо паліндромотворчість – ідемо шляхом все повнішого пізнання явища, ім’я якому – Паліндромія.

6. Кожен охочий і здатний може прилучатися до нас.

7. Далі буде».

 

Підписали декларацію 19 грудня 1993 року у Львові Іван Лучук, Президент ПУП, Назар Гончар, Генеральний Секретар ПУП, Тарас Лучук, Теоретик ПУП. До слова, паліндромний спецпроект часопису «Четвер» був приурочений події, яка отримала назву Перший Фестиваль Планетарної Управи Паліндромії, про що й написали ми разом з Назаром Гончарем під спільним псевдонімом Асоційовані редактори, а відбувся він 20.02.2002.

 

Окрім нас із Назаром до львівської школи паліндромії (в історико-літературному зрізі) належать такі парсуни. По лінії найменшого опору наведу їх (лапідарні відомості про них) в абетковій послідовності.

 

 

Олександр Гордон. Народився 1 грудня 1961 року у Львові. Закінчив економічний факультет Львівського університету. Працює старшим викладачем Інституту підприємництва та перспективних технологій при Національному університеті «Львівська політехніка». Автор поетичних збірок «Апологія відображень» (1992), «Самоспалення істини» (1993), «Вік розп’ятого Христа» (1995), «Повернення до Кайзервальду» (1996), «Земні човни» (1996), «Табори духовності» (1998), «Семіотика» (1999), «Латентний Львів» (2000, 2003), «Послідовність поезії або Львівське ретро» (2002), «Віртуальний Львів» (2003), «Тепло твоїх очей» (2004), «SMS-вірші» (2004), «Краса твоєї присутності» (2005), «Олександрія» (2006), «Нові SMS-вірші» (2007), «Вибрані SMS-вірші» (2007), «Сто віршів ніжності» (2007), «Нерозтрачена мить» (2008). Головний редактор часопису «Форма[р]т». Живе у Львові.

 

 

 

Михайло Зарічний. Народився 7 березня 1958 року у Станиславові. Закінчив математичний факультет Львівського університету, де навіть був свого часу деканом. Професор математики, автор пісень і виконавець. Автор поетичної збірки «Вербалізація верболозу» (2008), видав і окрему паліндромну збірку. Живе у Львові.

 

 

Ірина Кодлубай. Народилася 1971 року у Львові. Закінчила (з відзнакою) відділ моделювання одягу Львівської академії мистецтв (1998). Працює в Інституті народознавства НАН України. Автор низки науково-популярних досліджень в галузі художнього моделювання одягу. Як мистець виступає в жанрах графіки й живопису, була учасником вернісажів у Львові, Києві, Ліоні. Друкувалася в літературно-мистецьких альманахах «Січкарня» і «Зерна». Живе у Львові.

 

 

Юрій Охріменко. Народився 29 травня 1957 року у Львові. Закінчив Львівський медичний інститут (1980). Кандидат медичних наук. У 1992-1994 роках редагував газету ЛКО НРУ «Віче». Упорядник газети «Мікроскоп пана Юрка». Працює лікарем-окулістом Львівської обласної консультативної поліклініки. Живе у Львові.

 

 

Андрій Підлісний. Народився 1 січня 1963 року у Львові. Закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту (1985). Працював архітектором, тепер займається дизайн-бізнесом. Паліндроми друкував у періодиці. Живе у Львові.

 

 

Юрій Садловський. Народився 6 травня 1970 року у Львові. Закінчив Латвійський університет у Ризі (1993). Доктор філології. Працював викладачем Ризької української школи та Латвійського університету. Голова Центру культури «Латвія–Україна». Член Спілки письменників Латвії, Асоціації українських письменників, Національної спілки письменників України. Президент Клубу шанувальників роману Івана Лучука «Уліссея». Автор поетичних збірок «Поки» (1996), «Природа танцю або тактом звідусіль: Віршомазки» (2005), «Поезії» (2008, в одній книжці зі збіркою Ґерманіса Марґерса Маєвскіса «Блукання»), «Вірші 1996–2014 (вибрані)» (2014). В 1988–2009 роках жив у Ризі. Зараз живе у Львові.

 

 

Назар Федорак. Народився 11 квітня 1974 року у Львові. Закінчив філологічний факультет Львівського університету ім. І.Франка (1996), де й працює викладачем. Кандидат філологічних наук (2000). Автор поетичних збірок «Брудершафт із собою» (1997), «Крапки» (1997), «Земляне тіло» (2000), «Досвід повертання» (2001), «Сієста» (2003), «Сад божественних комах» (2004). Живе у Львові.

 

 

Наталя Чорпіта. Народилася 3 липня 1958 року у Львові. Закінчила слов’янське відділення філологічного факультету Львівського університету ім. І.Франка й аспірантуру при кафедрі слов’янської філології. Працює викладачем сербської й англійської мов у Військовому інституті Національного університету «Львівська політехніка». Членкиня літературного гурту «Геракліт». Автор перекладів з сербської мови романів Момо Капора «Облудники» та Мілорада Павича «Остання любов у Царгороді», з польської – роману Анджея Стасюка «Дев’ять», з хорватської – роману «Останній повірений» Ренато Баретича, оповідань та статей з сербської, хорватської, польської, білоруської, російської, англійської мов у часописах. Паліндроми публікувала в періодиці. Живе у Львові.

 

 

Михайло Юрик. Народився 18 липня 1954 року в селі Вучкове Міжгірського району на Закарпатті. Закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва (1973) та Львівський інститут образотворчого та прикладного мистецтва (1980). Був вільним художником, паліндроми друкував у періодиці. Помер 10 січня 2005 року в Міжгір’ї на Закарпатті.

 

Львівська школа паліндромії є важливою ланкою загальноукраїнської паліндромії. Мистецтво української паліндромії має традицію, що тягнеться від бароко до ар’єрґарду. Якщо й може існувати поезія в чистому вигляді, то саме в паліндромії. Не в тих випадкових і принагідних слівцях, не в змонтованих фразах, навіть не обов’язково в паліндромних віршах. Якщо внутрішні імпульси, помножені на шалену роботу мозку, так розставляють слова, що виходить не просто поетичний текст, а текст ще й паліндромний, відчитуваний однаково і спереду дозаду, і ззаду допереду, тоді це справжнє мистецтво паліндромії.

 

 

 

Продовження теми: Польський аспект львівської літератури

 

 

 

23.06.2015