(Листи в редакцію "Дѣла".)
[Під сим заголовком містимо відповідь п. М. Драгоманова на рецензію єго "Австро-руських споминів", уміщену в "Дѣлї". До кождого скінченого листу відповіди долучимо ми і своє слово.
Ред. "Дѣла".]
І.
Дозволяю собі обернутись через Вас до публики Вашої ґазети з сією відповідю згаданому рецензентови.
Перш усього мушу сказати, що я не маю нїякого персонального интересу в сїй розмові і здіймаюсь до слова тілько длятого, що ачей же оно може усунути яке непорозуміня чи в рецензента самого, чи в тих, хто поклавшись на нього, не прочитав сам критично моїх Споминів. Обертаюсь же я зі своїм словом до Вашої газети між инчим через те, що в нїй рецензент нераз просто мене кличе до відповіди. Але в усякім разї мушу сказати Вам, що нїчого не маю проти того, щоб Ви мою відповідь "кинули до коша", як се нераз робили галицко-рускі редакції з моїми навіть спростованями фактів, — бо, впять кажу, я не маю нїякого особистого интересу споритись з рецензентом: і мої спомини і рецензія лежать перед публикою, і уважний читатель може сам розсудити дїло.
Але-ж рахуючи на лїпшій кінець, приступаю до відповіди.
Почну з того, що рецензент зовсїм не вірно поставив усю справу, приписавши моїй, як він каже, "брошурі цїль — "представити галицких народовцїв в як найгірших красках", або навіть "воювати" з ними і т. п. Не вірно він судить і про дав нїщі мої писаня про тих народовцїв, коли каже, що я "не лишав на них і ниточки сухої".
Прошу хоч самого мого рецензента переглянути те, що я казав за 20 років про Галичину, в тім числї й про народовцїв, а також і те, що писали про мене Галичане, в тім числї й львівскі "народовцї", — то він і сам може сказати, хто й чим мочив ниточки на чужій особі — я чи хто иншій. Я мушу сказати, що говорив про галицких народовцїв, як і про другі фракції, тілько з пункту звістних идей і интересів, зовсїм не особистих, а громадских. Я показував і темні й світлі боки ріжних галицких фракцій і тодї, як не бачив у вічі нї одного Галичанина, а судив про них тілько по печатним документам, і тодї, коли пізнав де-кого з них особисто. Дозволю собі вказати на такій примір, що я напечатав у петербурскому "Дѣлї" найобєктивнішу статью про Галичан, років з 10 назад, то-б то як-раз тодї, коли львівске "Дѣло" Вол. Барвіньского посвящало менї далеко не сухі слова, котрі на свій лад переспівували "Слово", "Наука" і т. п.
Тепер я ще менше маю резонів "воювати" з якою-небудь галицкою фракцією. Коли вже говорити про львівских народовцїв, котрі держать ще в руках своїх звістні літературні орґани, — то тепер хиба слїпий не бачить, що в тих прапорів, котрі они виставляли в ті часи, коли я знав де-кого з них особисто, і котрих неконсеквентність і подекуди явну шкідливість для нашого народу я мав пригоду показувати публицї, — тепер зостались самі шматочки. Мало того, — я дозволю собі казати, що тепер власне в Галичинї говорить ся й робить ся, між инчим і народовцями, як-раз таке, яке я казав і радив робити в ті часи, коли на менї не зоставляно сухої нитки. Коли вже рецензент так особисто ставить справу, то я беру на себе сміливість сказати, що я занадто гуманний, щоб бити лежачих, коли власне моя сторона взяла гору. Кажу се тим смілїще, що добре бачу, що побив старі галицкі партії не я моєю полемікою, а ввесь ход житя в Европі з Австрією, котрого они не вміли зрозуміти в свій час.
(Дальше буде)
[Дѣло, 09.07.1890]
(Дальше.)
Між инчим я й спомини свої почав писати через те, що для моїх колишних спорів з Галичанами усяких фракцій наступа' вже исторія. Звістно, я ждав, що мої историчні спомини не подобають ся декому, найбільше з тих, хто хоче вдержати старі позиції при нових обставинах, а надто власне позиції особисті. Ждав я, що менї нераз кинуть нетрудними, а надто з-далека, для людей замаскованих і маючих під рукою послушні орґани, словами: тенденція, брехня і т. ин. Тілько-ж, признаюсь, не ждав і я, щоб менї кидали такі арґументи, як н. пр. слїдуючій: "чому я сего не писав, своїх споминів, як жили К. Сушкевич, Ст. Качала, і т. п."
Що відповісти на такі виклики, окрім: тому не писав, що не писав! Добру-б ми мали исторію, коли-б не вільно було писати про померших! Звістно, на мої спомини, а надто про такі речи, як розмова в-двох, мусить бути критика, — та тілько така, яка єсть звичайно на мемуарну літературу, котру провіряють, де можна, документами і другими свідками, а де не можна, увагою на загальний характер дїяльности як мемуариста, так і тих, про кого він розказує.
Те, що я розказую про свої розмови з різними Галичанами (впять таки вдаряю: зовсїм не з одними львівскими народовцями) — я розказую, як памятаю. Коли хто хоче не вірити менї, — то нехай не вірить. Середини тут не може бути. А хто хоче мені вірити, тому я можу сказати тілько одно, що н. пр. розмову свою з К. Сушкевичем про брошуру Ст. Качали й про обіцяні єму гроші, — котрі Качала назначив на народню просвіту, — я передав майже стеноґрафічно, бо добре єї памятаю, понеже гаряче споривсь проти показаного при сїй нагодї К Сушкевичем короткоглядного опортунізму. Добре памятаю, що в словах Сушкевича було число 6000 зр. обіцяних Качалї за єго брошури з маґнацко-клерикальною проґрамою для політики Русинів. (Рецензент пише: "маґнацко-клерикальною; як називає єї Драгоманов". Прошу-ж єго сказати: як же єї назвати, а надто тепер, коли навіть пoклонники Качали виступають проти політики гр. Таффе, далеко більше демократичної й менше клерикальної, нїж та, котру вихваляв Качала?) Коли тут була яка помилка, чи в сути факту, чи в цифрі, — то винен тут К. Сушкевич, а не я.
Що в сути дїла не мусїло бути помилки, на те єсть доказ і в тій части моєї "брошури", де я наводжу слова редакції "Правди" з поводу протесту "правобережних" Українцїв проти проґрами С. Качали. В тих словах між инчим стоїть: "Що-до брошури "Політика Русинів..." треба замітити, для кого і в якій цїли она була написана. Она не єсть політичним маніфестом партії, але написана в одній певній цїли". З сих слів видно, що брошура Качали не уважалась навіть єго приятелями за щось щиро-принципіяльне, а за конкретно-утілітарний підступ до якоїсь одної певної цїли. Якої-ж? К. Сушкевич сказав менї, якої, — а я власне длятого й опубликував єго слова, що они характерно малюють той грубий утілітаризм, котрий видно й у наведених словах редакції "Правди".
Видить ся зрештою, що й сам мій рецензент не перечить (?) сути мого спомину, — а тілько опротестовує саму цифру 6.000 зр. і тим самим підпирає ту суть, а в тому єсть головне дїло. По крайній мірі рецензент згадує акт Качали, котрим він передав "Просвітї" 2.000 зр. в акціях Надднїстряньскої дороги. — "Де-ж ще 4.000 зр.?— питає рецензент і мене й навіть д. Франка. — Що-ж би на те сказав К. Сушкевич?" Що на се відповісти менї, окрім: а я по чім знаю? — або: по чому я мушу се знати? Но я радий зробити ласку для рецензента і пійду єму на поміч, по крайній мірі в справі першого запиту (бо на другій нїхто не може братись відповісти, окрім спірітів) й почну з того, що зверну увагу вопрошаючого на те, що в переданих мною словах К. Сушкевича стоїть слово: обіцяли 6.000 зр. а не дали. Значить, могли не дати й нїчого (казав пан, кожух дам!), могли дати спершу на завдаток 2.000 зр., а могли дати спершу на завдаток 2.000 зр., а потім на тому й стати, тим більше, що вся підмога Качали маґнацко-клерикальної партії звелась на гич і він сам навіть не вийшов на посла в рускій части Галичини, а мусїв приймати мандат у польскій, вступати в польске коло і т. д. А врештї я все таки мушу сказати на повисшій запит: — Шукайте відповідїв самі коло себе; може знайдете докази, що Качала дав "Просвітї" акції на 2.000 зр., куплені за власні гроші, а не даровані, цїлком або по части, чи якими магнатами, чи маючими звязок з концесіонерами дороги і т. д. При сих дослїдах, може, Ви довідаєтесь і про те, для кого і для якої власне єдиної, певної цїли писалась брошура Качали, про котру говорила підчеркнутими словами редакція "Правди", відповідаючи на лист 31-го Українця, бо ті слова "Правди" і мною й другими, з ким я говорив про всю справу брошур Качали, приймались в свій час як доказ того, що Б. Сушкевич говорив менї правду про обіцяну Качалї субвенцію.*)
В усякім же разї все, до чого Ви дізнаєтесь по Вашим жерелам, — мене зовсїм не обходить. Я написав тілько те, що чув від К. Сушкевича, — а хто не хоче менї вірити, може й не вірити! Я тілько скажу одно, — що я написав не самі слова про гроші, а й арґументацію до их К. С—ча і напишу ще кілька их, коли буду споминати про пробугок єго в Кіїві в 1875 р. Кождий вільний буде сказати, що те все видумка. А я скажу, що я радий би був, як би міг так орґанічно-артистично видумувати, бо тодї я був би Гоголем!... Тілько-ж я не більше, як свого роду фотоґраф!
*) А говорив я про сю справу в 1873—1876 р. і з Галичанами, з котрих нїхто тодї протестів проти можливости дару не піднимав, — що й єсть доказом, що або К. Сушкевич сказав правду, котра була звістна й другим, або прибрав, по думцї народовских політиків, такій резон, котрий зовсїм давав рацію писаню брошур Качалою.
[Примітка Редакції. Відповідь на сей першій лист п. М. Драгоманова подамо в найблизшім числї "Дѣла". "Говори Климе, най твоє не гине" — тоту пословицю взяв собі певне на ум п. М. Драгоманов, коли засїв до написаня сего листу, але вже і сам читатель из поясненя автором "Споминів" справи 6.000 зр., які нїби-то Поляки мали обіцяти чи дати С. Качалї, осудить річ так, що, мовляв крути-верти, треба вмерти"...]
[Дѣло, 12.07.1890]
ІІ.
Також мало збива мої спомини і також само, коли ще не більше підпера суть их мій рецензент і в справі Товариства имени Шевченка. Прошу публику прочитати ті місця рецензії, де автор єї рівня три точки, вмовлені комитетом, котрий писав при моїй участи, проєкт статута Тов. им. Ш—ка, зі статутом, — то вони самі побачать, що 1) в статутї не говорить ся зовсїм, що Товариство буде мати цїль дослїд народнього житя, 2) що замість того поставлено в ньому, та ще й на перше місце — друкарню. А що доступ до товариства по статуту був "не легкій" (в противність проєкту), се признає й сам рецензент.
Ось уже, значить ся, виходить, що по 3 пунктам справи правда на моїй сторонї, навіть по тому, що говорить сам мій суперечник. Далї-ж я нагадаю, що характеризуючи перші часи Товариства, котрі дуже занедовольнили в Россії Українцїв, як "право", так і "лївобережних", — я покликуюсь як на статути, так і на проспекти комітету, котрий захопив у свої руки Товариство. Прошу мого рецензента перечитати ті проспекти, чи відозви, а також статьї "Правди" 1874—75 рр., відповідаючі на нашу критику напрямку Товариства, — то він сам побачить правдивість моїх слів про те, що тогди на перед у Тов. им. Шевченка були висунуті цїли коммерческі, а не літературно-наукові, — хоч, звісно, з надїєю, що, колись як Товариство забагатіє, прийде час і на літературу і науку. (Порівн. "Нар. Дім" і т. п.).
Щоб збити мене вкінець, рецензент говорить про виданя Тов. им. Ш—ка й навіть про те, що тепер "обдумують" у Товаристві. Я сам ще в споминах сказав, що в Товаристві тепер думають власне над тим, що було вже вмовлено в 1873 р., коли я був у Львові, і потім зломлено, звісною оліґархією, та питаю, скілько часу будуть думати? А про те, що видало Товариство, а також взагалї в справі єго заслуг для науки і літератури, я прошу мого суперечника тільки виставити роки, коли оно що видало, то й видко буде чи правду я говорю, характеризуючи перші роки єго житя. А далї я попрошу рецензента перечитати менї не то вже збори учених і літератів, відчити і ин., котрі впорядковало товариство відповідно навіть уставу, а навіть просто адміністративні загальні збори членів Товариства. Та коли вже говорити про саму друкарню Товариства, — котрій в заслугу ставить рецензент, що она (зразу) "печатала дешевше книжки Просвіти", а через кілька років почала спомогати виданю й творів певних осіб (скажу, майже виключно власне з тої оліґархії, котра захопила Товариство), — то я попрошу рецензента згадати, або, коли він за-молодий, розпитати свідомих людей: як сталось, що в 1876 — 76 рр. Українцям прийшлось печатати самого Кобзаря Шевченка в Празї, а не в друкарни имени самого Шевченка, котра тим часом працювала над етікетками до напоїв та над якимсь галицко-польским офіціозним чи клерикальним виданєм, на котре Шевченкови й глянути було-б гидко? Я вже не питаю про те, як оберталась друкарня им. Шевченка до печатаня праць радикальних народовцїв, ачей же щирих Українцїв, — бо про те ще недавно розказано дещо в "Народї". Скажу тілько, що я нераз мав пригоду розмовляти про адміністрацію друкарнї з людьми, котрі далеко не подїляли моїх поглядів, так і они зовсїм не були вдоволені безцеремонною партійностію адміністрації.
От такій характер, якій зразу був наданим Товариству им. Шевченка, і був найголовнійшою причиною, чому до нього не пристали россійскі Українцї. Окрім того таки львівскі оліґархи спеціяльно не хотїли зробити нам таких уступок, котрі нам були потрібні, на пр. назначати часи загальних зборів Товариства на місяцї Юль—Август, часи шкільних вакацій, коли наші люде могли прибути до Львова, й коли замічу, по всїй Европі відбувають ся літературно-наукові конґреси. Про сю вмову я згадую й у своїй брошурі, як про дуже важну для нас, а рецензент против усього розказаного мною виписує зі статута слова, по котрим членом товариства "може бути кождий Русин", — і потім пита: чому-ж россійскі Українцї не поступали в члени? й відповіда: певно тому, що боялись. Я мушу заскочити трохи далї від часів, про котрі говорив в III—ІV вип. Споминів, і розказати, як в 1875 р., після всїх переговорів з львівскими оліґархами, котрі знеохотили проти тов. им. Шевченка россійских Українцїв, поклали собі таки поступити в Товариство. Тілько-ж приїхавши до Львова, ми нїяк не могли добитись, коли й навіть чи буде загальний збір, і допевнитись, що нас колись може й приймуть у члени, але вся наша роль зведе ся на те, що ми будемо давати гроші на друкарню, котра буде печатати етікетки на бутельки й т. и. Звісно ми на таку ролю не згодились.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 17.07.1890]
(Дальше.)
Між причинами, котрі знеохотили россійских Українцївь до товариства имени Шевченка, був і вибір С. Качали головою єго. Рецензент каже: "Не розумію, з відки у Драгоманова така злість на Качалу" — і каже таке після того всього, що я розказав уже в своїх споминах!
Я нїякої "злости" на Качалу особисто не мав і не маю, і нераз хвалив у єго заходах і писанях те, що менї видалось слушним, — між тим як не так давно довідавсь, що власне Качала зі скреготом зубів, доходящим до комізму, писав про мене до редакції "Друга", дивуючись, як можуть там приймати мої статтї. (Лист той буде надрукований.) Все дїло в тому, що не сам я, а багато нас, россійских Українцїв уважала проґраму Качали шкідливою для нашого народу. Це було звісно в Галичинї, — а надто "клюбови" К. Сушкевича, — і після того всего, що розказано й у моїх споминах, — того Качалу поставлено головою товариства, до котрого б то мусїли приступити й ми.
Ми не розуміємо вже й того, як не розуміє рецензент, що Качалу через те одно не слїд було ставити в голові товариства, що він був піп. Поспішаюсь сказати, що я ніякої "злости" не маю на попів, як і на рабінів, мулл, лам і т. и., і навіть думаю, що всї такі особи духовного чину можуть виповняти певну культурно-гуманітарну завдачу, — хоч можуть також і шкодити культурі й гуманізмови. Я тілько думаю, що позаяк церковні достойники мають обовязкові спеціяльні погляди, симпатії, антипатії і навіть интереси, то их і не слїд ставити в голові корпорацій, що мають служити спільним громадским интересам: національним, літературним, науковим і т. д. Для того треба людей вільних, то-б то світских. Так оно робить ся по всїм цивілізованим країнам, і навіть у Россії, де я собі пригадую тілько одного клерика в голові громадского товариства: архієрея Порфирія в кіївскому "Славянском Обществі", котре через такого голову — особисто чоловіка розумного, вченого і навіть досить независимого характером, — далеко не процвіло і в усякім разї прийняло вузкій, специфічний напрямок.
А спеціяльно вибір Качали в голови товариства имени Шевченка після того всього, що вийшло з поводу єго брошури і що я розказав у Споминах, був просто неделікатностью проти значного числа і Галичан і росийских Українцїв, і я навіть не розумію, як сам Качала мав так мало такту, що прийняв вибір. Попівство Качали, та ще вкупі з єго відносинами до магнатско-ультрамонтаньскої партії, і було між инчим причиною чому Кобзаря Шевченка прийшлось печатати не в товаристві єго имени: Сего вопіющого факта досить!..
Щоб скінчити про товариство им. Шевченка, я мушу сказати два слова і про обуренє рецензента з поводу моїх слів про те, що друкарня товариства в 1875—76 рр. видалась менї невартою тих грошей, що на неї дано було з Россії. Рецензент опять говорить про безчесну клевету на К. Сушкевича і т. и. Але перш усього я зовсїм не виню К. Сушкевича особисто, а надто в мальверзаціях. Коли й справдї всїм дїлом друкарнї зааравляв К. Сушкевич (що я тепер тілько взнаю від рецензента), то він міг бути винний і не в мальверзації, а тілько н. пр. в тім, що взявсь за дїло, котрого не знав. А що типоґрафія Шевченка в 1876—76 рр. була на мій погляд занадто мала на ті гроші, що на неї видані, — це я кажу, рахуючи инвентар типоґрафії, якій я бачив, на швейцарскі і нїмецкі тарифи, котрі я знаю з практики. І на сьому я стою! Рецензент каже: "Жиють ще люде і суть книги." На це я скажу, що дуже жалко, що хоч книги не були в свій час публіковані, як і жалко, що вся справа товариства имени Шевченка була зразу поставлена як arcana тїсного кружка. Публичность нїколи не шкодить в громадскому дїлї, а тим паче в такій сторонї классичної недбалости і безцеремонности з громадским грошем, як Галичина.
[Дѣло, 23.07.1890]
23.07.1890