Під час моїх відвідин Нью-Йорка досить поважно обговорювалося питання вивезення мною попелу кремованої сестри моєї бабці з тим, щоби поховати її на рідній землі біля тата, мами, сестер. Чаша з попелом вже кілька років стояла на книжковій полиці моєї тітки, яка довгі роки вважала померлу своєю мамою. Уявляв собі, як літак до Європи зі всім, що везе, десь вибухне, і на попіл перетворяться усі пасажири. Як слідчі страхових компаній – знаємо з історії криміналістики, що це найретельніші слідчі – будуть ідентифікувати усі ДНК-сліди. Як вони занепокояться, коли виявиться, що один ДНК-взірець належить комусь незареєстрованому на той злополучний рейс…
Найвиразнішою частиною нашого з братом дитячого релігійного виховання була цвинтарна тема. Знання усієї географії родинних поховань і відвідування за можливістю. Тут, у своєму місті, то було регулярним дбанням про могили. Були також спеціальні експедиції – об'їзди-відвідини…
У 1944 році мої дідо з бабцею і маленькою мамою мали би виїхати звідси перед загрозою повторної окупації. Бабця вирішила, що вона не покине свіжої могили старшої доньки, яка померла у 1943. Так зміг врешті з'явитися на світ той я, яким є…
Моєму названому дзядзеві у цьому сенсі дуже пощастило. Його поховали просто на цвинтарі просто перед гіркою, на якій його хата…
Щодо рідного діда, то ніхто не знає, де його фронтова могила із вересня 1939 року…
Одна з найкоротших стежок на наші плеса на Пруті пролягала попри окремий воєнний цвинтарик, на який після війни звезли закопаних на узбіччях зарічних сіл ковпаківських партизанів. Був там сірий бетон, фльокси, виписані сріблянкою імена вояків. Ще тоді я зауважив, що біля химерних для нашого вуха імен і прізвищ не написано такої важливої речі – звідки вони, звідки кожен з них, з яких далеких чужих країв дорога життя запровадила до поля смерті. Це ж так важливо, здавалося мені у краї, де походження з якоїсь місцевості більше визначає долю, ніж будь-який офіційний документ...
В якомусь із пізніх двохтисячних нашій родині запропонували політичні активісти з Трускавця, щоби перенести рештки прадіда, який похований у тому американському місті, звідки Владика Борис, на рідну трускавецьку землю. Най має спокій, думав я. Врешті Америка – то його вибір…
Окрім родини я завжди відвідував на тому цвинтарі могили чотирьох голландських офіцерів. Вони померли у нашому місті. У таборі, де утримувалася уся еліта нідерландського війська. Їхня держава облаштувала згодом порядні військові могили зі стриманими мармуровими табличками. Але думки про перенесення ні у кого не виникало. Мені ж хотілося, щоби офіцерам було тут привітно. Посеред тисяч забутих впродовж життя імен і лиць пам'ятаю їхні прізвища і звання…
Великий польський письменник Анджей Стасюк показав мені ще таку практику – читання імен на табличках переповнених військових цвинтарів у Бескидах. А одного разу ми таке саме робили у нашому Чорному Лісі, де німці розстрілювали усіх, хто їм не подобався, а далі – у Дем'яновому Лазі, де совіти (тепер я вже знаю, що то ніякі не совіти – попросту руські) загрібали усіх розстріляних, які були їхньою екзистенційною загрозою…
Не можу нічого важливого задекларувати цими уламками вражень. Знаю лиш одне. Окрім багатьох ознак новизни і неповторності нашої актуальної війни (дрони, ситість, можливість комунікації і фільмування…), ще ніколи в українській історії звичаї і технологічні можливості не спліталися так ефективно у тому, що тіло загиблого має бути врятоване. Від невідомості, від далекості, від забуття. Такого ще в Україні не було.
04.09.2025