Листування.

Малий фейлєтон

До Тиберія Горобця лист другий і останній.

Тиберію Горобче! Вернувши з довшої службової подорожі до Львова і прочитавши уважно Твій лист до мене в 123 числі "Громадської Думки", я спішу подякувати Тобі за нього, бо Ти сим разом — на мою радість — своїх натяків не звертаєш уже до якогось там близче неозначеного "одного з наших шкільних радників" з додатком у скобках "(ага!)", тільки таки так просто по людському й адресуєш до мене на моєж таки виразне імя і назвиско. Очевидно, мені було би ще милійше якби Ти при тім скинув був також і свою акторську маску, щоби я міг говорити з Тобою — так сказатиб mutatis mutandis — як рівний із рівним. Ну, але годі; як Тобі все ще зручнійше говорити зі мною у вороблячій ліберії, то нехай уже буде. Буду старатися і так договоритися з Тобою до доброго кінця.

Тільки одно ще мушу наперед Тобі і нашим читачам пояснити. Як бачиш, я вже не назвав Тебе сим разом "братом во Христі". Бо, розуміється: Як я у Тебе не більше "реверенди" Буковинця Евгена Семаки, чи там щось тільки в роді онтих "сільських громадських асесорів, що приловлемі на невинній крадежі льоника чи сворня від воза не тратять резону і т. д. і т. д." — то, очевидно, якеж Тобі братерство зі мною? Але, позволь, і навідворот: Прочитавши Твій лист до мене, я, признаюся, дуже а дуже захитався у вірі в Твою добросовісність. Отже до часу Твоєї, що так скажу, повної регабілітації що до того — у моїх очах — то й Ти мені, даруй, ніякий "брат во Христі".

Бо бачиш: Ти під вигідним криптонімом зачіпнв мене, мою жінку і мої діти — з титлу нібито ображеної нами моралі, репрезентованої сим разом Тобою як співробітником органу публичної нашої опінії, який і я і моя родина що дня радо беремо до рук і поучення та покріплення ради читаємо. Я бачу, ясно, що Ти, — ну, людська річ — міцно промахнувся. Отже, шануючи трибуну, з котрої Ти промовляєш, і користаючи з Твого приречення "ще вернути до тої теми", прошу Тебе, вправді ні трохи не щадити мене, але завсіди подати заразом і "джерело Твоїх відомостей, щоби кождий міг собі провірити його достовірність". А Ти на те з дивною для мене безжурністю зараз ликуєш, що я нібито нічого не заперечую, і затираєш із радости руки, що осьто, мовляв, "у прінціпіяльмих і есенціональних справах ми властиво не перечимо собі, а взаїмно себе потверджуємо, дещо голосно, а дещо... мовчки і т. д. і т. д."

Але на те я Тобі вже мушу сказати: Ого, Горобче! Пожди но трохи! Ти вже видко, занадто упрощуєш собі справу! Тимчасом я що до того держу Тебе на Твоєж таки, так важке і гарне, слово до мене: "В життю — пишеш — не ходить о те, щоби оден одного копнув або закопав (розуміється, рівно добре можнаб було сказати: "дзьобнув або задзьобав" І. К.) у публичній опінії, але річ у тім, щоби люде зі собою жили, говорили і в потребі сказали собі правду у вічі, а не ходили, як дехто з менше і більше визначних громадян по переулках, не нашіптували собі чорнокнижних сплетень, клевет та не помагали собі в громадській карієрі — — — анонімними листами". Справді, прегарно, Горобче! Сеж якраз є і мій власний погляд на ті справи. Тільки щож? Се знову тільки гарний клич, а по Твоїм же таки власним словам про кличі головна річ завсіди — здійснювання кличів.

Придивім же ся тепер, Горобче, як Ти сам здійснюєш отсей свій так гарний клич про говорення правди у вічі! У листі до мене Ти кажеш про себе: "Зо мною як з дитиною". І я приноровлююся до того і поведу Тебе, не бійся, легенько крок за кроком.

Отже я передовсім думаю, що, хто хоче другому сказати правду у вічі, мусить наперед ту правду сам добре знати. Чи не так, Горобче? Бо, очевидно, слова є тільки зовнішним обликом наших гадок і як такі можуть так добре висловлювати правду, як і неправду.  Правда і неправда як антитези відносяться завсіди до одної і тої самої справи, тільки правда є все гадкою згідною із фактичним т. зн. дійсним станом річей, а неправда тільки більшим або меншим відхиленням від дійсности. 3 того виходить також, що правда про якусь справу може бути тільки одна; натомість неправдивих гадок і висказів про ту саму справу може бути дуже багато. Через те чоловікови завсіди дуже легко й помилитися; і тому кождий совісний чоловік добре проврює свої думки, заки їх пустить у світ як правду, особливо колиб неправда могла покривдити другого чоловіка. У відносинах людей до людей є притім іще і той момент дуже важний, чи неправда є тільки несвідомою помилкою, чи може — як то иноді буває — навіть нарочно свідомою.

Якже тепер у тім загальнім освітленню виглядає, Горобче, Твоя правда про мене? Ти пишеш — і то вже по моїм попереднім зазиві до обережности — дословно так: "Нема в мене терпеливости ні часу робити по джерелам студії над Вашою, Д-ре Копачу, надобовязковою т. зн. позаінспекторською працею над шкільними підручниками для українських середніх шкіл у Галичині і т. д." Ну, добре, питаю, а звідкиж у такім разі береться у Тебе, Горобче, відвага видавати осуд про ту мою працю, чи вона є власна чи чужа, чи совісна чи несовісна, чи добра чи нездала і т. д. і т. д. — та ще й поучувати мене з гори про те, що етичне, а що "рішучо неморальне", ба, навіть безжурно ставити мене в обидливе сусідство з Буковинцем Евгеном Семакою і сільським злодієм чужого льоника чи сворня?!... Чи Ти справді. Горобче, думаєш, що можна бути скількинебудь стійним судєю чужої совісности, не будучи самому совісним навіть у справах, у яких неправда з природи річи рівняється покривдженню другого чоловіка?

Та Бог з Тобою! Я все ще приймаю Твою добру волю, т. зн. я все ще не хочу допустити до себе тої гадки, мовби Ти нароком хотів був написати про мене свідому лож, тільки думаю ще й дальше, що Ти може невдоволений з мене за неодно, що на мені, як на грішнім чоловіці, навіть справедливо могло і може Тобі неподобатися, пересадив, як то кажуть, сакраменти. І дальше: я всеж таки Тобі дуже вдячний за те, що Ти — мабуть чи не під впливом онтих згаданих Тобою у листі до мене "менше і більше визначних громадян по переулках" — цілу ту справу публично порушив, бо тим способом Ти дав мені нагоду, прилюдно й автентично вияснити дотичні ложні поговірки й комбінації, а тим самим і з мого боку по моїм силам скільки небудь причинитися до опущення того, із соціольоґічного пoгляду так дуже пожиточного, ба навіть конечного постуляту, "щоби — як Ти влучно кажеш — люде зі собою жили, говорили і в потребі сказали собі правду у вічі".

Розуміється, на мою гадку булоб далеко краще і пожиточнійще, якби он ті "громадяне" були таки просто без Твойого посередництва звернулися до мене по вияснення, бо т. зв "утеча перед публику" (Німці кажуть: Flucht in die Öffentlichkeit) у дозрілих суспільностях практикується, о скільки мені відомо, звичайно тільки вже як вищий ступінь пресії на — так сказатиб — закаменілість у гріхах; булоб тоді певно обійшлося без непотрібної нікому соблазни. Ну, але пропало. Видко, Твої "Менше і більше визначні громадяне" не могли здобутися ще й на ту визначність, щоби прямо у власній особі шукати собі правди. Зрештою, як то кажуть, нема ніщо злого, щоби на добре не вийшло: ануж, і ця наша дискусія, Горобче, може колись комусь на щось придасться або вже може й тепер придається...

(Конець буде.)

[Громадська думка, 11.06.1920]

(Конець.)

Та вернім до фактів: Отже: 1) Правдою є, що я протягом сього шк. р. 1919/20 виготовив між иншим нові видання пятьох учебників для наших середніх шкіл і — згідно з фактичною правдою та рівнож згідно із принятою у нас і узаконеною видавничою практикою — зазначив се також на заголовках дотичних книжок формулою: "Друге згл. третє і т. д. видання зладив д-р Іван Копач". Але у кождім поодинокім случаю я мав до того згоду чи уповажнення іитересованих чинників, а іменно: що до Латинської Граматики і Непоса від Українського Педаґоґічного Товариства (устами члена виділу п. д-ра Остапа Макарушки), що до Латинських вправ на І. клясу від пані Евгенії Демянчукової із Станиславова, як кураторки невідомого досі з місця побуту її мужа професора д-ра Івана Демянчука, a що до Латинських вправ на II. клясу від директора ґімназії п. Прокопа Мостовича з Коломиї. Книжки мусіли вийти скоро, бо сотки молодіжи не мали з чого учитися.

За свою працю (ревізію текстів, поправки, конечні зміни і коректи) я дістав від Українського Педаґоґічного Товариства, як видавця 2500 (словами: два тисячі пятьсот) корон, мабуть таки не проти Твого гарного клича, з котрим вповні годжуся: "що людині за її власну, добре виконану роботу належиться добра заплата".

П. Мостович і п-ні Демянчукова одержали також свої гонорарі з У. П. Товариства в умовленій, за моїм посередництвом, висоті. Чи і які претенсії має або може хто мати з того титулу, не знаю; а в кождім разі у тім напрямі за ніщо не відповідаю. Бл. п. д-р Роман Ілевич переглянув був на мою просьбу перед відданням до друку Латинські вправи д-ра Демянчука і робив перші коректи тої книжки; але чи з того титулу мав які ще не заспокоєні претенсії, також не знаю. Як мав, то жалую дуже, що се не дійшло до моєї відомости за його життя. На кождий случай, просячи бл. п. д-ра Ілевича, щоби переглянув один рукопис, я не мав на думці виручувати себе ним у праці, яка належала до мене, як редактора нового видання книжки і яку я сам і виконав, а тільки я хотів молодому чоловікови дати нагоду виявити і випробувати свої сили, які евентуально можна би було відтак спокійно покликати до співпраці на дотичнім полі.

Врешті я підписався ще як редактор другого видання II. Читанки Антона Крушельницького і то без попередного з ним порозуміння, бо книжка була конче потрібна, а серед воєнної заверюхи при кінці 1919 р. навіть ніхто тут у нас не знав, чи п. А. К. взагалі ще між живими. Але коли відтак стало відомо, що п. А. К. живе на еміґрації у Відні і я повідомив його, що сталося з його Читанкою на II. кл., він відписав мені дословно так: "З приємністю довідався я з Вашого листу, що Ви виготовили друге видання Читанки для II. кл. Розуміється, коли Ви робили це без можности порозуміння зо мною і Ви мусіли переводити деякі зміни, Ви були в праві підписатися, як співавтор другого видання. Що до гонорару, то він нижчий від пересічних українських гонорарів шкільних книжок, але нехай буде... Прошу подати мені пропозицію що-до висоти Вашого гонорару за перероблення Читанки в 2. виданню. Що до III. Читанки, то прошу приготовити нове видання... Колиб була потреба видати 3. видання І. Читанки, прошу теж зробити свої пропозиції що-до евентуальних змін і т. д."

Так пише до мене інтересований автор. А Ти, Горобче, зачув певно десь колись від когось "по переулках" щось про те, що я — nota bene: за відомістю п. А. Крушельницького — підняв у Товаристві імени Шевченка до розчислення з ним з авторського гонорару 5000 корон, помножив собі зараз ту квоту через пять (тобто числом підписаних мною учебників), ну, й одержав, легко округлу "горендальну" суму 25.000 корон. І се все має бути в порядку!

2) Супроти того я вже тільки більше для формальної повноти чим для реальної потреби зазначую, що такою самою правдою, як онтих Твоїх — справді "горендальних" 25.000 корон, й Твоє твердження про те, мов би моя жінка дома і поза домом розмовляла з моїми дітьми по польськи, або мов би я "боронив своїм дітям говорити по українськи, бо... небезпечно". Або, скажи, Горобче, без милосердя і пощади:. Хто, де і коли се чув?

А що знову мої малі діти се і те по дурному зроблять, то вибач, Горобче, і повчи їх, будь ласка, а не пускай зараз у ґазети. Бо бачиш; се є одна з вигод моєї інспекторської ліберії, що я як шкільний інспектор з обовязку мушу журитися вихованням чужих дітей, а мої тимчасом ростуть собі цілими тижнями самі без мене... Натомість те, що я, як хлопська дитина, не вмію ще так смаковито і вигідно сидіти на інспекторськім фотелі, як би се потрафив (дуже вірно!) котрийсь із Твоїх інформаторів — Горобче, впевняю Тебе — се ще найменше. Тільки справді не знаю, як се Тобі прийшло до голови, якраз той момент маркувати так міцно?

3) Але вкінці ще одно: Ти, Горобче, — що правда, щойно тільки аж за другим наворотом — виводиш проти мене ще й "гноблення українських приватних ґімназій у Галичині". Отже жалую дуже, що Ти і що до тої справи обмежився тільки загальною фразою, а не подав радше так, як от напр. при моїх гонорарах, цифрово й точно: Кілько, де, коли і як? Бо не маючи конкретних закидів, не можу Тобі й відповісти конкретно. Я Тебе можу тільки як найрішучійше запевнити, що я про інспектуру ніколи не мріяв, бо я чувся щасливим, як учитель; а коли — саме одинайцять літ тому назад до неї мене таки запрошено і намовлено, я старався виконувати її досі завсіди по моїм поглядам і силам як найвлучнійше і найсовіснійше. Розуміється: "Ще ся той не вродив, щоби всім догодив", каже народня пословиця. Справа дуже трудна і тяжка, як усяке кермовання людьми взагалі. Та може, Горобче, вже не довго будемо мучитися. Бо от, як здається, стоїмо вже на передодні великої перебудови нашого народнього життя. І так я радо верну собі на тих своїх ще кілька літ мого життя назад між непорочні душі молоді, — як не своєї, то бодай чужої; а й Ти зможеш тоді без найменшої, хоч би й мимовільної перепони з мого боку дорадити нашому шкільництву відповіднійших інспекторів, розуміється, о скільки така інституція взагалі у нас ще буде потрібна. І так, як то кажуть, буде і вовк ситий і коза ціла.

Львів, 6. червня 1920.

[Громадська думка, 12.06.1920]