Режисера, сценариста Володимира Тихого звинувачували у плюндруванні української ідеї та незадовго потому преміювали «Глодоським скарбом». Його роботи неоднозначні та спірні – вони можуть викликати у глядача захоплення та обурення водночас, проте жодна не залишить байдужим. Режисер проекту Babylon'13, «Мудаки. Арабески», циклу «Зима, що нас змінила» та фільму «Наша Надія» розповідає про процес формування нових культурних кодів, важливість десакралізації радянського та пояснює, чим насправді є документальне кіно.
Про Глодоський скарб, історію ракетника та «високі речі»
Скажу вам відверто – я зовсім не чекав, що отримаю премію «Глодоського скарбу».
А ви знаєте про історію створення назви цієї премії? Ні? То я вам розповім. Її мені розповів Григорій Гусейнов – засновник премії. У 1968 році один дев’ятикласник знайшов глечик, повний золотих та срібних монет. Пізніше ті монети датували VII століттям нашої ери. Далі починається детектив. Цей скарб, звісно ж, потрібно було повернути державі, а наш герой мав повне право на 20% його вартості. Але з ним поговорили і переконали, що гроші – це земне. Мовляв, навіщо вам зараз ці відсотки, от ви через рік закінчите навчання і вступите туди, куди вам заманеться – ми вам таку можливість забезпечимо. Хлопець погодився, бо для нього навчання було важливим. А через рік, власне, по закінченню школи, йому здивовано заявили, що не знають про жоден скарб і зі вступом сприяти не збираються. Так от надурили бідного шукача скарбів. А він хотів в льотчики піти. І знаєте, що той хлопака зробив в результаті? Пішов вчитись сам і таки став льотчиком. Але то лише одна з версій. Є інша, романтичніша. Про те, що цей хлопець насправді не льотчиком хотів бути, а ракетником. І в нього була дівчина, яка його не дочекалась, вийшла заміж за іншого. І аж потім, через 20 років вони зустрічаються, обоє розлучені, і розуміють, що досі люблять одне одного.
До чого я це веду? Всі ці історії наштовхують мене на думку про іншу реальність, в якій люди роблять вчинки не заради власного зиску, а заради високих ідей. Згадаймо того ж Григорія Гусейнова. Людина, отримавши в 2006 році премію України імені Тараса Григоровича Шевченка, замість того, аби купити собі якийсь «запорожець», зробила таку високу річ – створила премію, аби використати ці кошти для розвитку мистецтва.
Про сучасну популяризацію документального кіно
Кіно у пострадянському просторі було декоративним мистецтвом. Чимось таким, що має тебе відволікати, розповідаючи казочку. За рахунок того, що ти включив телевізор чи сходив в кінотеатр, тобі вдається позбутися травматичного досвіду реальності. Відповідно, небажання бачити, хто ти є і де ти живеш – це колосальна перепона у тому, щоб документальне кіно взагалі хтось дивився.
Я пам’ятаю, як свого часу активно критикувала проект «Мудаки. Арабески» Ірина Фаріон, говорячи, що проект плюндрує українську ідею. Люди, які роблять все для того, щоби не бачити реальності – це кретини, вибачте на слові. Вони таким чином провокують страшні соціальні збурення. Але саме зараз, завдяки Майдану, певні прошарки суспільства готові дивитись на себе, вони розуміють, що це потрібно. Зараз починається ренесанс документального кіно. Якщо ти проходитимеш повз паркан, на якому написане погане слово, з закритими очима, це слово звідти не зникне лише тому, що ти його не бачиш. Документалістика, формуючи естетичні коди, також вимагає від глядача полишити зону комфорту і почати працювати над собою в першу чергу.
Проте, мушу зауважити, що обговорювані зараз стрічки про Крим і «Аеропорт» не є документальними. Це все продукт, створений для аудиторії, звиклої до формату телешоу. Це – чистої води пропаганда, що максимально спрощує речі і спрямована на досягнення швидкого результату. Грубо кажучи, ми беремо підлітка і кажемо йому «не займайся онанізмом, бо в тебе на руці хутро виросте». Він лякається і не займається цим найближчих півроку. І найсмішніше те, що цей же хлопчик колись виросте, і так само розповідатиме нісенітниці своєму синові. Це загальна проблема людини, яка не хоче витрачати час на пояснення, бо їй потрібне все й одразу. Тому такий продукт є жахливим і користі з нього ніякої.
Фільм «Аеропорт» є шкідливим. Це – home-відео, яке зняли для адміністрації президента. Неправда для людей, які дивились це кіно, і неправда для можновладців, які його замовляли. Всі навколо знаходяться в ілюзії того, що цей продукт працює, але це не так. Взагалі – українське телебачення давно здохло. Ми маємо про це знати, і жити в інших медійних просторах.
Про емоційну складову в документалістиці та її вплив на свідомість глядача
Людина є складним механізмом, зі своїми рівнями та підрівнями. Зараз ми з вами живемо в стані соціально-культурного апокаліпсису. Як в класичному американському кіно, де щойно вибухнула страшна бомба, все зникло і люди починають вибудовувати нове суспільство. З нами відбувається те ж саме, тільки в ролі радіації − система державних органів, яка намагається чи то втримати час, чи то повернути його назад до моменту з кодом: «Я чиновник, нічого не роблю і за це мені шана й повага». Сьогодні ж, зі зростанням доступності цифрових технологій, сакральність культурних образів, що передаються кінематографом, дуже знецінена. Вони здебільшого не працюють для передового соціального пласту, який вміє критично мислити. Радянські архетипи втратили свій вплив. Ті, за якими досі в Росії знімають кіно і якими годують глядача.
Термін «російські масмедіа» не є точним формулюванням, сьогодні ми маємо говорити про російські інформаційні війська, що є профанацією ідеї вільної преси.
У них ця система також конає. Досі залишаються мінімальні осередки лише тому, що це Росія з її імперською свідомістю. А Україна, дякувати Богу, вже позбулась цієї патології. Ми вже не вважаємо себе частиною великої російської імперії. Натомість, в нас зараз намагаються включати схеми радянського соцреалізму, і більше того, вважають, що це – правильний шлях. Це величезна помилка. Новорічний вогник можна дивитись двічі, від сили – тричі, переглядати його мільйон разів – неможливо.
Будь який талановитий твір є носієм певної ідеології. Питання в тому, наскільки свідомо він намагається маніпулювати аудиторією: або автор в своїй роботі намагається донести змістовний меседж глядачу, або ставить собі за мету запрограмувати свідомість того, хто дивиться. Також тут має місце поняття власного досвіду. Якщо я з певних позицій дивлюсь на те, що відбувається, і ділюсь своїм досвідом, я все одно передаю своє бачення навколишнього – такі моменти можна віднести до світоглядних. Навіть якийсь жлоб-серіал, побудований на тому, що щастя – це суміш машини, люблячого чоловіка та сімейного здоров’я, є ідеологією, схемою.
Про позиціонування України через продукт кінематографу
Нас не існує в культурному європейському просторі, і це – величезний мінус. Є певні західні сили, зацікавлені в тому, щоб Україна відбулася як незалежна потужна держава, нівелювавши таким чином російські імперські посягання. Потрібно, щоби вони почали робити проекти, пов’язані з Україною, такі, що представляли б її на емоційному рівні. Умовно кажучи, Захід має побачити живого українця, як живу людину в першу чергу. Це має відбуватись через історію персонального успіху чи любові. Тоді, почувши слово Україна, західний глядач уявлятиме чіткий образ, який працюватиме не на рівні статистики. Росія має свій культурний образ, починаючи від Набокова і закінчуючи Львом Толстим. Україна поки що відстає.
У контексті такого продукту має бути музика, література, комп’ютерні ігри, кіно, документальне кіно, хай навіть якась жовта історія. Має бути створено контекст України. Проект «Мудаки. Арабески» є прикладом правильного позиціонування нас для Європи. Коли ми намагаємось подати себе тим, ким ми не є – це не працює. Якщо для пострадянського простору ідеалізовані образи працюють, то для західного глядача подібні образи будуть зчитуватись виключно комічно. Художні твори не є формуючими, вони − каталізатор процесу переосмислення, змін, виходу за рамки стандартного.
Ця держава нас не фінансує. І добре, що не фінансує. Хоча, я переконаний, що вирішення проблем, пов’язаних із кінематографом, є довгою інвестицією в майбутнє. І державні структури могли б цим займатись. Суспільство теж могло би вплинути – так, як взяло під контроль армію. Ніякий олігарх у такі ігри гратись не буде. Як висловився мій друг Мирослав Слабошпицький, «художнику – фарби та пензлі, письменнику – друкарська машинка, а режисеру – гроші». І оскільки грошей ми зараз не маємо, буде лише документальне кіно.
Про радянський культурний код
На пострадянському просторі існує феномен неоконфуціанства. Іншими словами – культу предків. Але, разом з тим, активно відбувається процес десакралізації. І слава Богу – нехай минуле ховає своїх мерців, а нам досить цим займатись. Те, що відбувається сьогодні, є не менш яскравим за історичні епізоди козаччини.
Схема соціального успіху, сформована в радянські часи, була спотворена. Лицемірство було системою Радянського Союзу. Бажання досягти успіху будь якою ціною, між іншим, стало причиною того, що нашим президентом був Янукович. На його прикладі можна простежити цікавий феномен. Людина, яка бреше про себе, до кінця не вірить у те, що з нею відбувається, і їй потрібні все нові форми самоствердження. Абсурдно, коли президент, замість того, аби займатись державними справами, грає роль президента. Ще два роки тому трендом була депресія, адже брехливе суспільство породжує безнадію на всіх своїх рівнях. Такою ж несправжньою є, до речі, вся наша еліта. Я вважаю це величезною проблемою нашої держави сьогодні.
Аби певні архетипи чи образи зникли з культурної свідомості, їх потрібно витіснити іншими, що мають переймати певні світоглядні функції. Це і є справа кіно і літератури. Заміна має відбуватись з боку суспільства і мистецтва в однаковій мірі. Ще зовсім недавно українські жінки, виїжджаючи за кордон, дивувались – чому там такі красиві чоловіки, а в нас їх немає. Справа в тому, що європейці реалізовані, не брешуть та відчувають себе вільними людьми. В нас тепер часто жінки-волонтери схожим чином говорять про хлопців, які йдуть воювати добровольцями. Внутрішній стан людини є неймовірно важливим − про це потрібно розповідати в різних художніх формах.
Про збір інформації по два боки фронту
Одним із проектів Babylon’13 є зйомка фільму «Аеропорт» режисера Дмитра Стародумова, який зараз буквально б’ється над цим проектом. Він людина з творчим баченням, йому важливо донести певну інформацію до глядача. Дмитро довго виходив на потрібних людей, з труднощами зміг сконтактувати з тим сепаратистським підрозділом, який свого часу заблокував дорогу до аеропорту, і це дало можливість захопити і знищити кіборгів, які там залишались. Просидівши з ними тиждень, Стародумов не отримав, по суті, нічого − люди були абсолютно закриті, не усвідомлюючи до кінця, в чому полягає їхня місія, вони постійно у стані розгубленості, яку компенсують надмірною агресією. Вони просто декларують якісь речі, які почули від інших. Ми не почуємо від них їх правди. Навіть населення звільнених районів не хоче спілкуватись із документалістами − вони бояться проблем, які можуть прийти разом із відповідальністю за їхні слова. Тож розкрити героїв цього фільму, м’яко кажучи, не вдалося.
Або інша історія − півтора місяці тому наш режисер їздив у Донецьк, брав інтерв’ю у головного редактора їхньої газети, за сумісництвом міністра інформації так званої «ДНР». Комічність ситуації полягає в тому, що герой, розмовляючи з нашим режисером, просив, аби його знімали в профіль: щоби крім вуха більше нічого видно не було. Боявся показати лице.
Коли ти знімаєш подібні речі, важливо залишатися чесним, у першу чергу, перед самим собою. Якщо брехатимеш собі, глядач це моментально відчує.
Війна – далеко не найбільша біда нинішньої України. Сьогоднішні суспільні проблеми від того, що людей навчили хибним істинам – можна красти, брехати, купити диплом… Нашому суспільству шкодять брак освіти, культури, тотальна корупція, а потім уже війна.
Коли я збирав матеріал, спілкуючись з беркутівцями, для них аргументом до спілкування було те, що ми не коментуємо того, що подаємо глядачу. Але, звісно ж, є ватний контингент, який дивився кадри з Майдану по телевізору з криками «вы все врете, это все постановка».
Така поляризація суспільства – це не питання сьогодення; це історія, інформація, яку замовчували і викривлювали роками. Але зараз важливим завданням для кожного з нас має бути не вирішення цих конфліктів, а формування спільного погляду у майбутнє. Зараз українцям потрібно взяти на себе відповідальність за те, що буде завтра, і почати це «завтра» будувати.
Фото: Школа журналістики УКУ, сторінка Володимира Тихого.
09.07.2015