Слухати і розуміти

«Взаємодія військового і цивільного – нова парадигма українського суспільства», - тему, яка дедалі гостріше визначає реальність України.

Як військові й цивільні можуть чути одне одного, діяти разом і брати спільну відповідальність у час великої війни, - відповіді на ці питання шукали в ході круглого столу, організованого Інститутом лідерства та управління УКУ в межах проєкту «На хмарі», який реалізується за підтримки Міжнародного фонду "Відродження". Тему традиційно запропонував і сформулював натхненник події – Мирослав Маринович, публіцист, громадський діяч і президент Інституту релігії та суспільства УКУ.

Про перебіг дискусії Zbruc розповідав у матеріалі "Війна та тил".

Публікувався раніше також виступ завідувача кафедри психології і психотерапії Українського католицького університету Романа Кечура "Психологія війни очима різних учасників. Наші завдання".

Нині пропонуємо виступ політолога та громадського діяча, виконавчого директора фонду «Відродження» Олександра Сушка. 

 

Олександр СУШКО:

 

Як налаштовувати етичний компас цивільних під час великої війни?

Специфіка етики цивільних у стосунках із військовими і між собою в умовах великої війни і, можливо, поствійни, яка нас очікує – наскрізна тема, що проходить через усі три дні обговорень на круглому столі. 

Я часто починаю такі виступи з фрази про те, що ми досі не знаємо кінцевої ціни цієї війни. Саме тому нам складно моделювати майбутнє. Але з кожним роком стає очевидніше: війна вже принесла фундаментальні зміни. Вони потребують фіксації, осмислення, рефлексії і розуміння того, що ці зміни тягнуть за собою не лише певні позитивні моменти, а й проблеми. Зокрема, нові або вже проявлені конфлікти в суспільстві, які можуть стати ключовими лініями внутрішніх розломів уже найближчим часом.

Водночас ми говоримо про формування ознак певної етики – етики, яка ще ніде не сформульована, не є предметом письмового регулювання і навіть не має узагальнених форм. Ми бачимо її хіба що на рівні окремих медійних колонок. Ця робота ще попереду, і я радий, що сьогодні ми проводимо її саме тут у цьому форматі. 

Ми розпочали наше зібрання з хвилини мовчання – практики, яка вже стала частиною нематеріальної культури часів війни і, ймовірно, залишиться з нами й після неї. Парламент лише нещодавно звернувся до цього питання, але сама традиція народилася без якоїсь директиви. У цьому випадку парламент радше виступає вже фіксатором практик і етичних настанов, які сформувались у самому суспільстві протягом певного часу. 

Ми бачимо, як етичні практики крок за кроком упроваджуються через активну, лідерську частину суспільства, а згодом стають загальноприйнятими. Хвилина мовчання о 9:00 – показовий приклад.

Водночас є чимало проблем, про які ми мусимо говорити.

Міжнародний фонд «Відродження» уже два роки поспіль проводить конкурс літератури військових і ветеранів під назвою «4.5.0». Для тих, хто має стосунок до Збройних Сил або ветеранів, цей код зрозумілий. Але для більшості цивільних – ні. Припускаю, якби ми провели опитування громадської думки, більшість людей не змогла б пояснити його значення. І тут ми підходимо до важливої теми: цивільному суспільству необхідно освоювати культурний код, який іде від військових і ветеранів. Щоб ця мова, ця символіка, ця знакова система ставала зрозумілою ширшому загалу. Не лише у вигляді радіокодів, а й у ширшому сенсі.

Чому я згадую про цей конкурс? Щойно ми завершили збір матеріалів для другого циклу. Майже двісті діючих військовослужбовців і ветеранів подали свої тексти, частина з яких вийде у вигляді альманаху. І я запитав членів журі, чи бачать вони якісь наскрізні теми та настрої, які проходять через увесь масив цієї військової літератури. Вони зазначили, що одна тема повторюється приблизно в третині текстів: проблемні взаємини між військовими і цивільними у різних аспектах. Це сюжети про демобілізованого військового, який повертається в громаду після поранення і бачить, хто там задає тон, хто має авторитет, яке етичне мірило працює. Або історії про приїзд військових у відпустку. Ми часто бачимо подібні сюжети й у медіа, але саме художня військова література дуже точно зафіксувала цю проблематику.

Це означає, що проблема реальна, і ми неминуче будемо з нею стикатися в різних ситуаціях, вимірах і формах.

Тож, що з цим робити? Звісно, світ має різний досвід інтеграції ветеранів у суспільство. Але немає жодного еталонного прикладу. Усюди є проблеми. Тому нам доведеться напрацьовувати власні рішення: частково спираючись на чужий досвід, частково – роблячи власні кроки. Суспільство потребуватиме певного менторства в цьому процесі. Ненав’язливого, непрямолінійного, але такого, що працюватиме.

Я б окреслив кілька напрямів, які нам варто серйозно проговорити й запропонувати певні рішення. По-перше, надзвичайно важливо вивчати потреби військових і ветеранів. Не приходити до них із позицією «ми знаємо, що вам потрібно». Це не працює. Необхідно вміти слухати. Це універсальне мистецтво, яким володіють не всі громадські лідери, але в цій сфері воно абсолютно необхідне. Спочатку слухати і розуміти, а вже потім пропонувати.

Ми також бачимо ризик капсулювання військових і ветеранів у власному середовищі. Це природно: люди тягнуться до тих, хто має подібний досвід. Але важливо збалансувати цей момент. Не можна, щоб спільноти, які пройшли війну безпосередньо, набули певної ізольованості. Навіть позитивної ізольованості, коли ми збудуємо для них місця для зустрічі, оплатимо їхні поїздки, відпочинок тощо. Це не тільки про це. Інтеграція має відбуватися у взаємодії з цивільними, волонтерами, ширшим суспільством.

Окремо хочу наголосити на роботі з роботодавцями. Нещодавно в розмові з підприємцями я поставив просте запитання: якщо перед вами два кандидати з приблизно рівними компетенціями, але один із них пройшов війну, а інший – ні, кого ви оберете? Відповідь була непублічною, але чесною: у більшості випадків перевагу отримує той, хто не воював. Причина – страхи. Психологічні ризики, побоювання щодо командної роботи. Це стереотипи, але вони існують – і це серйозна проблема. Важливо, що я не спираюся на конкретні дослідження, а ділюся особистими спостереженнями із приватних розмов, і усвідомлюю, що є чимало винятків. Проте ця проблема все ж існує, набирає обертів і її не можна ігнорувати.

Держава вже думає про стимули для роботодавців до прийняття на роботу військовослужбовців. Але ми маємо досвід державної політики, зокрема квотування, по відношенню до інших груп – чорнобильців, людей з інвалідністю, інших категорій – і він далеко не завжди був успішним. Тому рішення потрібно шукати разом із ветеранами, спираючись не лише на законодавчі механізми, а й на формування етичного імперативу.

Ми вже бачили спроби соціальної реклами, яка показує, що воїни набувають у війську унікальних компетенцій, важливих у цивільному житті. Цю роботу потрібно продовжувати – креативно і системно.

Етична рамка взаємодії цивільних і військових потребує нашої спільної включеності. Нам потрібно напрацювати умовний «золотий стандарт». Не обов’язково письмовий, але однозначно проговорений. Обговорюваний у медіа, в публічних просторах. Саме так формується консенсус, як свого часу сформувалася практика хвилини мовчання о 9:00.