Ми – мішені

«Для росіян, як не прикро, ми – мішені, а особливо ті, хто в бронежилеті або в шоломі з написом “Преса”. А чому так трапляється? Тому що наша робота важлива тут і тепер. Вона також важлива у довгостроковій перспективі. Від нас залежить те, як цю війну бачитимуть наші нащадки, і як її бачать наші сучасники», – говорить Іван Любиш-Кірдей, воєнний кореспондент Reuters, який став почесним промовцем зимових випускних урочистостей УКУ 2026. 

«Це людина, яка довела, що професіоналізм без цінностей марний, а справжня мужність – нести світло, коли його хочуть загасити», – сказав перший проректор УКУ Ярослав Притула, представляючи Івана Любиш-Кірдея під час випускних урочистостей.

Подаємо текст промови Івана Любиш-Кірдея.

СВІДЧЕННЯ, СЛУЖІННЯ І СПІЛКУВАННЯ ЗАПОВНЮЮТЬ ПРОГАЛИНИ НАШОЇ ПАМ'ЯТІ ПРО ВІЙНУ

 

Іван Любиш-Кірдей, воєнний кореспондент Reuters та лауреат премії імені Георгія Ґонґадзе. З 2005 р. Іван активно працює телеоператором. Знімав події Революції Гідності, а пізніше фіксував події російської окупації в Криму. У серпні 2014 року документував бойові дії під Іловайськом, на основі чого вийшов документальний фільм «Кривава війна в Україні – Втеча з Іловайська», який отримав щорічну німецьку премію Deutscher Kamerapreis у номінації «Найкращий новинний сюжет із зони воєнних дій».

У серпні 2024 року документував евакуацію з Покровська в складі Reuters, після чого команда повернулася до Краматорська. Уночі 24 серпня російська армія завдала удару високоточною балістичною ракетою по готелю, в якому зупинилися кореспонденти. Внаслідок удару Іван Любиш-Кірдей отримав важке поранення голови. Зараз він щодня працює над відновленням, аби повернутися до роботи й продовжити документувати російську агресію.

Я – український оператор, фотограф. Останні 12 років я працював переважно як воєнний кореспондент. Знімав для 1+1, АRD, «Радіо Свобода». Зараз є чинним оператором для Reuters. Я бачив, як російські військові з'явилися у Криму, як російські війська розстрілювала українських воїнів у так званому зеленому коридорі під Іловайськом. Я їздив зі своїм кумом, із групою медиків-волонтерів у Дебальцеве (мій кум також медик). Там точилися жорстокі бої. Я це знімав. Знімав також оборону Києва у 2022-му році, евакуацію людей з Ірпеня. Я бачив, як, на жаль, гинули мирні люди.

Я багато всього пережив. Я багато бачив і багато знімав, але, на жаль, практично мало що пам'ятаю.

24 серпня 2024-го року, на День Незалежності, російська ракета «Іскандер» прилетіла в готель «Сапфір» у Краматорську. Там були журналісти, серед яких був я. Мій друг Раян Еванс (Раян Еванс – колишній британський солдат, працював у команді Reuters з 2022 року, був консультантом з питань безпеки, йому було 38 років – ред.), на жаль, загинув. Мене дістали з-під завалів. Я місяць пробув у комі: лежав. Відновлювався. І зараз відновлююся. Я втратив праве око, під яке зроблені всі камери. Думаю, що оператори зрозуміють мій біль, коли в мене немає ока, а мені треба знімати. Я втратив мобільність, здоров'я, але найгірше – я втратив свою пам'ять. А разом із нею свій професійний бекґраунд. Розумієте? Я знімав і втратив це.

Я розповідаю цю історію, тому що вона мені здається дуже символічною. Росія намагається вбити нашу пам'ять, нав'язати своє власне бачення історії, сучасних подій, підтасувати факти, змістити акценти, переписати взагалі історію під себе, переконати світ, що українців як нації не існує. І це найбільш печально. 

Для цього Росія використовує різні методи: інформаційні вкиди, маніпуляції, фінансування антиукраїнських рухів за кордоном, спалення українських книжок на окупованих територіях, викрадення українських дітей і намагання перевиховувати їх під російські критерії. 

І ще один метод – це фізичне знищення людей, які безпосередньо фіксують воєнні злочини. Росія творить що хоче – ми, журналісти, фіксуємо це – і Росія свідомо вбиває журналістів.

Я впевнений, що Росія зробить усе можливе, щоб переписати історію цієї війни собі на користь. Але я також впевнений, що ми з вами докладаємо максимум зусиль, щоб росіянам це не вдалося. Ми – сила! 

У 2014 році я був в Іловайську разом із колегами: фотокореспондентами Маркіяном Лисейком, Максимом Левіним, журналістом Георгієм Тихим. Ми опинилися в місії, яку оточували російські військові. Це було перше зіткнення сил ЗСУ з регулярними частинами армії РФ. Завдяки переговорам вдалося домовитись з російською стороною про гуманітарний коридор для безпечного відходу українських військових. Росіяни дали слово, а потім підступно розстріляли українських воїнів – наших хлопців. Тоді нам, журналістам – мені, Максу, Маркіяну, Гоші – вдалося вирватися неушкодженими, хоча нашу машину розстріляли. Усі відзняті матеріали я передав у ЗМІ, військовій прокуратурі. 

Макс Левін і Маркіян Лисейко започаткували проєкт After Ilovaisk, де вони збирали історії всіх, хто пережив цю трагедію, та розповіді про тих, хто там загинув.

У березні 2022-го року Макса Левіна вбили російські військові на Київщині. Він був у бронежилеті з написом «Преса». Я думаю, що росіяни точно знали, кого і навіщо вбивали.

Наприкінці жовтня 2025 року росіяни вбили у Краматорську журналістів Олену Губанову і Євгена Кармазіна. У них поцілив безпілотник. Росіяни добре бачили, що вони вбивають журналістів. Ті на той час знімали місце обстрілу, який був незадовго перед тим. 

Хочу також згадати французького фотографа Антоні Лаллікана. Він загинув на початку жовтня від удару російського дрона. З ним працював український колега Георгій Іванченко, який вижив, але зазнав багато ушкоджень. 

Розслідування Служби безпеки України показало, що коли росіяни били ракетою по готелю в Краматорську, вони чітко знали, що там перебуває багато журналістів. 

Багато моїх колег загинули, захищаючи Україну у лавах Збройних сил. І навіть будучи військовослужбовцями, вони в тих умовах намагалися ще й документувати події. Це фотографи Костянтин Гузенко, Руслан Ганущак, журналіст Ярослав Шапочка. Для росіян, як не прикро, ми – мішені, а особливо ті, хто в бронежилеті або в шоломі з написом «Преса». Це перша ціль. А чому так трапляється? Тому що наша робота важлива тут і тепер. Вона також важлива у довгостроковій перспективі. Від нас залежить те, як цю війну бачитимуть наші нащадки, і як її бачать наші сучасники.

Вважаю себе маленькою моделлю того, що свідчення, служіння і спілкування заповнюють прогалини нашої пам'яті про цю війну, нагадують нам, що сталося, дають змогу засвідчити правду і відновити справедливість. 

Щоб скласти різні уламки спогадів в одне ціле, я переглядаю фото і відео, які знімав сам, і які знімають мої колеги про мене. Я читаю репортажі, інтерв'ю, аналітику і спілкуюся з друзями, колегами. Таким чином потихеньку відновлюю свою пам'ять, намагаюся зрозуміти, хто я взагалі, як мислив, що знімав. І, в принципі, не важко уявити, що було б, якби я відновлював свою пам'ять з допомогою російських джерел. Тому надзвичайно важливо фіксувати, зберігати і поширювати правду про цю війну. Зокрема, індивідуальні історії, відео і фото.

На мою думку, треба плекати міцну спільноту, бути солідарними і розумними, розуміти ризики і висловлювати підтримку, відстоювати цінності. Перед нами у професії журналіста є багато викликів – від професійних до екзистенційних. Ми маємо об'єднувати зусилля, щоб вижити і не втратити пам'ять як нація, як держава, як спільнота. 

Для мене як журналіста і оператора все, що я роблю – це моя сродна праця, як писав Сковорода. Друзі і моя дружина розповідають, на мій погляд, дуже смішну історію. Коли я вийшов із коми, ще не усвідомлюючи, хто я, що зі мною сталося, що відбувається, перше, що я спитав, коли відкрив очі: «А коли мені куплять нову камеру? Я хочу знімати». Моя дружина подивилася на мене і сказала: «Іване, ти ще ледь дихаєш, а вже знову камера. Лежи».

Часто мої друзі, знайомі і колеги питають: «Якби ти знав, що прилетить ракета, що тебе поранить і ти втратиш пам'ять, чи ти ще раз обрав би журналістику, чи знімав би, чи брав би камеру до рук?» Думаю, що ніколи в житті не поміняв би (професію, – ред.), знаючи, що станеться. Я обрав би журналістику, обрав би свою професію, бо це – моя сродна праця. Це сенс мого життя! 

Я дивлюсь на вас і захоплююсь вами – випускниками, студентами, українцями. Ви обирали свідчити і відстоювати правду. Ви обирали жити, працювати в Україні у ці часи. Я впевнений, що якісна освіта, міцна спільнота, взаємопідтримка і розуміння того, що треба просто добре, якісно виконувати свою роботу, зводять мури, крізь які буде складно пробитися російській пропаганді, а разом із тим – нашому відчуттю зневіри і страху. Цей мур буде дуже сильний і потужний. 

Наша спільнота – це основа адекватного інклюзивного суспільства. І на власному досвіді я побачив, наскільки є важливою фізична і психологічна реабілітація, реінтеграція після поранення і повернення у професію. Я відчув абсолютну підтримку журналістської спільноти у складний період свого життя: від делікатності і поваги колег, коли вони висвітлювали мій стан між життям і смертю, до активного залучення мене до спільноти, як, зокрема, це робить премія Ґонґадзе (Іван Любиш-Кірдей – лауреат премії 2025 року, – ред.) Це неоціненно на етапі, коли я почуваюся відкинутим на узбіччя професії через своє поранення.

Поранені люди, зокрема військові, не потребують жалю. Я почув у стінах УКУ, що жалість походить від слова «жаль», «жаліти когось». Тому жалості ми не потребуємо. Ми потребуємо життя, максимально наближеного до того, яке було до поранення, ставлення до нас не як до поранених фахівців, а як до фахівців своєї справи. Ми потребуємо адекватної підтримки і здорової комунікації. 

Ми багато говоримо про інклюзію. І це не лише про фізичну безбар'єрність. Це про визнання свого права бути видимим у професії. 

Я дуже вдячний вам за можливість сьогодні бути тут. Для мене це не просто виступ і не лише можливість поділитися власним досвідом, а й свідчення того, що моє поранення не визначає мене як особистість, що я можу бути почутим, що я живу життя, яке мав до поранення, яке вже не сподівався мати.

Кілька днів ми з моєю дружиною і донькою Олександрою провели в УКУ. Це були дуже натхненні дні. Я надихався вами – викладацьким складом і студентами. Хочеться жити, працювати і допомагати тим, хто потребує підтримки. І хочеться вчитися новому. Ви мотивуєте.

Ви, дорогі випускники, ставите перед собою цілі і їх досягаєте. Я дуже часто чув, що сьогоднішній день (випускний, – ред.) – це фініш, а я вам маю сказати словами Ліни Василівни, що «кожен фініш – це, по суті, старт». 

Я в минулому знімав футбол. Зараз дивлюсь на вас і бачу команду, яка виходить на поле. М'яч на вашій частині поля, і ви починаєте грати. Дивлячись на ваші обличчя, я більш ніж переконаний, що у ваших суперників немає шансів. Ви їх просто «винесете» (з поля – ред.) Друзі, ваша згуртованість, ваша спільнота, сила, прагнення допомогти одне одному – це щось неймовірне. Тому я вам бажаю успіхів.