З листів українського стрільця Степана Ріпецького до брата, Олекси.†
Славско, 9. мая 1915.
....Минає місяць мого побуту в скільскій верховинї. За той час повнив я всїлякого рода військову службу. От довший час був на горі Маківцї, де ми в близькім віддаленю від ворога — около 800 кроків — творили помічничу службу коло наших позиций. Служба ся незвичайно приємна; ходиш з мельдунками від одної швармлїнїї до другої, стоїш на нашїй позициї та оглядаєш рухи Москалїв. От бачиш, як рубають дрова, чути їх спів, крізь далековид бачиш усе, що дїє ся в їх таборі. Від часу до часу стрілянина артилєриї, ховаєш ся в декунках, стрілянина устає, ми робимо знова своє. Живемо весело, навіть серед тяжких хвиль не тратить ся гумору. Великдень перебули щасливо, Москалї желали нам веселих сьвят, вивісивши на деревах таблицю, що очевидно не перешкаджало їм третого дня сьвят бомбардувати наше село...
Так спокійно жили ми в цьвітни; — тепер вже не те, горячі днї настали. Не длятого, щоб сонце за богато гріло, бо се булаби ще дурниця, а просто ізза сего, що прокляті Москалї почали сильно напирати на наші позициї. Зі Славська заалярмовано нас, ми покинули свої кватири, та в силї 60 люда помашировали в напрямі наших позиций, де вже кипіла завзята борба. Се було 30 цьвітня. По дорозї доходили до нас непокоячі вісти, що Москалї заняли гору Маківку і відтяли нашим відворот. Ми уважно ішли дальше, та в кождим кроком довідували ся про нові незвичайні речі. Зближаємо ся до побоєвища, побіч нас переходять ранені, чимало між ними Галичан. Усї оповідають, що Москалї в перевазї, що наші приготовлюють загальний відворот аж на Бескид; ми не хочемо вірити. З далека побачили ми зближаючого ся до нас на кони корпскоманданта ексц. Гофмана. Переїжджаючи коло нас, коли довідав ся, що ми українські стрільцї, пристанув на хвилю, відклонив ся вічливо, усьміхаючись, уважно приглядав ся нашим рядам, по чім неначе на пращанє крикнув: "Hoch, Ukraina, grüss euch Grott". Нас здивувала спершу надзвичайна привітність сего достойника, та небавом довідали про її причину... Алярм перериває менї дальше писанє листа.
____
14. мая 1915.
Доперва нинї маю троха спокійного часу і тому, користаючи з погоди, кінчу розпочатий лист.
Відбили наші стрільцї штурмом забрану нам Москалями незвичайно важну позицию, гору Маківку. Ізза втрати сеї гори мусїлаби цофнути ся наша лїнїя аж на Бескид. Стрільцї бороли ся як правдиві герої з завзатєм і погордою смерти. Стрічаючі нас по дорозї чужі офіцири витали стрільцїв овацийно; жертви наші величезні, особливо маса ранених. Одень молодий гуцул — ранений 4 кулями — ще не хотїв опускати боєвища. Богато тяжко ранених заохочувало нас до дальшої борби з ворогом:
"Ідїть вперед і тримайте кріпко гору, яку ми власною кровю відбили"... пращали нас товариші, яких санїтети виносили серед граду куль до полевого шпиталика. Цїпко стискаючи кріси, ми пішли на позициї... В ночи був знова штурм... Москалїв виперли три наші сотнї другий раз! Про стрільцїв розійшла ся тут слава по цілїй верховинї, особливо межи нїмецькими військами, з якими разом занимаємо позициї.
Не пишу богато, бо годї знайти менї тепер догідної хвилї; як жию, ще не був я в такім руху; з боїв вийшов я щасливо, все гаразд, почуваюсь знаменито. — Степан.
____
31. мая 1915.
...Богато гарних вражінь пережив я послїдними часами, а ще більше тяжких хвиль — з почуванями, душу розриваючими, — так, що нераз цїлими днями мовчачи, забуваєш за все, за родину, за знакомих, одним словом байдужнієш до сьвіта, та живеш лиш своїм жовнїрським житєм. Завсїгди у безперивнім руху, що дня сьвіжі переживаня; горячкова праця в таборі стрілецькім та участь в боях не давали менї знова щонебудь написати до знакомих.
Вправдї жило ся нам цїлий тиждень дуже гарно в Болехові, мали всего подостатком, бо Москалї на довгий час обильно запровянтували місто, тішили ся житєм у своїм гарнім осідку, та своїми людьми, по довшім бурлакованю по горах і дебрах в Карпатах — та і сей короткий відпочинок і спокій перервано нам нічними алярмами, які зістали спричинені великою стріляниною на північ від міста; кождої хвилї мусїли ми бути приготовані на се, що підемо обсадити якісь нові позициї, або заняті Москалями — відбивати. До сего долучило ся безпереривне бомбардованє міста Москалями, яке часами і годину тревало: Москалї стріляли зі своїх найтяжших армат 22 см. Ми, що вже в Грабівци в горах привикли до ґранатів, не робили собі зі сего нїчого, хоч стріли, як громи гудїли і перелїтали над нашими позициями. От розбив ґранат сусїдну стайню та розірвав пару селянських коний. Тїло кінське, спадаючи з гори, добре потурбовало одного стрільця; коло мене впала нога кінська. Чимало мешканців повбиваних, много хат цїлком розвалених. Ізза сего бомбардованя весь Балигород виеміґрував, в містї тепер сумно, усе неначе вимерло. Що дня загощували до нас росийські лїтаки, до яких ми стріляємо, та в сей спосіб приневолюємо їх держати з далека від міста. Мимо сего удаєть ся лїтакам від часу до часу кидати на місто бомби, які хоч не виряжають великих шкід, так дуже перестрашують спокійне населенє. Передвчора вбила бомба, кинена з лїтака, дві доньки тутешного властителя тартаку, великого богача, иньша ранила селянина.
Ми увесь час робили всїлякого рода службу при бриґадї. Аж в ночи з 26 на 27 с. м. пішли ми заняти позициї за селом Гуз..., не як резерва, але як перша шварма, у віддаленю всего 300 кроків від ворога. Щасливо, бо зі стратою лишень двох ранених — серед нічної темряви — дійшли ми до шварми. Тут застали незлі "декунки" та повикопувані землянки, в яких незвичайно приємно нам спалось. Поуставлювані наші варти мали уважати, чи хитрий Москаль не підсуваєть ся на позициї. Переспали ми першу ніч в своїх невибагливих землянках, зовсїм спокійно, та почали житє, звісне кождому зі сеї війни, жите у "Schützengrab-ax". Ми поправили шанцї, поглубили свої покої, поробили панські хідники, лавки, та стали вести безжурне житє. Хоч Москаль стріляє з віддали всего 300 кроків, кулї валить в наші охоронні вали — у нас усе спокійно. От сьпіваємо, читаємо часописи, иньші варять каву, дехто грає в карти на стрілецький фонд, — мимоволї здаєть ся менї, що я межи товаришами в самбірській секциї. Старшина пильно контролює стан амунїциї, розставляє "пости", висилає мельдунки. Від часу до часу стріляємо, коли ізза шанцїв покаже ся який Москаль. Опісля дотепнїйші впадають на добрий помисл, щоби Москалеви докучити, і на патику виставляють плащ на верх шанцїв. За кілька хвиль Москалї узріли се, та як божевільні валять сальвами в старий плащ. Сьміємо ся до розпуку з дурноти противника, котрий так не шанує амунїциї: ось такі "приязні" відносини між нами і нашими сусїдами. Головну увагу звертаємо і на се, чи ворог не підсуває ся, та не заміряє робити на нас "наступу." І дїйсно в ночи з 27 на 28 мая робили Москалї ґенеральний "Angriff" на цїлім нашім фронтї. З вечера бачили ми дуже підсуваючих ся людий, та перечували щось недоброго. Цїлу ніч очевидно не спав нїхто з нас, хоч звичайно по цїлодневних трудах всї спали, лиш повиставлювані пости дбали за все. Аж над раном почали наступати Москалї. Ми стрілили як лиш могли скоро, щоби не допустити ворога до позиций наших. Москалї густо падали від наших стрілів, але і йшли в перед і підсунулись уже були на 150 кроків. Кулї свистали, як ще нїколи, мов град валили у наші камінєм обложені декунки. Ми з напруженєм ждали лиш, що дальше буде; почало неставати амунїциї, Москалї, якби знали про се, дальше стріляють сальви, та машиновими крісами. Нам прийшла в підмозї одна сотня стрільцїв, яка з великим нараженєм житя маширувала в білий день, серед граду московських куль на позициї. Підчас сего небезпечного походу стратила сотня двох убитих машиновими крісами, між ними четара Герасимовича, — що перебував довше у Відни; була се людина рідко ідейна, високо інтеліґентна, щирий товариш ще з часів наших перших осїнних боїв в Карпатах.
При підмозї нової сотнї і навезеної в межичасї амунїциї ми зновили сильний огонь. Москалї не видержали — і поволи почали з нашого крила уступати. Вислана наша патруля знайшла на побоєвищи богато московських трупів, та 16 поранених Москалїв, яких полонено. Підчас битви деякі з нас мали ручні ґранати, які в рішаючій хвили мало ся ужити. На иньшім крилі рівнож відперли стрільцї московський наступ, мали одначе тут більше щастя, бо одна зі стрілецьких куль трафила в росийський ручний ґранат, який експльодував та так напудив Москалїв, що відразу цофнули ся, думаючи, що се ґранат з нашої артилєриї. На сих позициях сидїли ми ще два дни, потім вернули ся та доси живем в шанцях, здовж тору зелїзничого, очікуючи щось нового від Москаля, або сподїючись піти вперед, бо ось перед хвилею розійшла ся по наших шанцях весела вість, що Стрий освободжений.
В часї описаного мною московського штурму згинув геройською смертию знова оден член самбірської чети Микола Павлів. Підчас бою, не оглядаючи ся на очевидну небезпеку утрати житя від московських куль, які засипували наші позициї, побіг він гостинцем до сусїдної шварми з мельдунком, щоби стріли машинового кріса спрямовано у відповідне місце. Як лише вихилив ся покійний з декунку, не зробив і десять кроків коли ворожа куля поцїлила його шию, згинув на місци, на гостинци, таки в моїх очах. Санїтет, що прибіг до него в цїли заосмотреня рани, рівнож згинув, ранений в груди. Третий стрілець, що побіг з тим самим мельдунком, якого не довело ся донести Павловому, зістав рівнож тяжко ранений в руку. Смерть тов. Павлова мене вразила незвичайно, зжились з нерозлучним товаришем краяном, до сего гарним сьпіваком, бачиш на власні очі смерть його, опісля лежачого цілий день на дорозї, вкінци самому поховати, знести до ями, та поставити хрест з написом — се страшні хвилї, які я перший раз в житю своїм пережив. Жаль серце стискає — коли подумаю, що з нашої самбірської чети ще кільких всего при житю і здоровлю, навіть думати не можу о сїм, що менї може прийдеть ся колись вертати у Самбір без дорогих товаришів, яких молоді кістки розсїяні по верхах і скелях Карпат. Скочивби тепер до рідної хати в Самборі, та з таким вістками, почуванями душевними годї.
Ось такий "відпочинок" мають тепер стрільцї.
Степан.
Подаємо сї листи без нїяких змін, у такій формі, як їх писав український стрілець на теренї бою. Се живий документ. — Ред.
[Дїло]
03.07.1915